- Слобода
Слобожанщина на початку часів
Кожен краєзнавець-аматор, поглиблюючи свої дослідження у напрямку визначення часу заснування населених пунктів сучасної південно-східної Сумщини, наражається на споруджену істориками догму «дикого поля». Можна знайти сотні праць, книг, окремих нарисів, розвідок на тему раннього заселення Слобожанщини і там майже завжди розповідь розпочинається з середини XVII ст. До цього ж часу, мовляв, тут була пустка - «дике поле», де, на сотні кілометрів, не зустріти жодної живої душі. Непевно розводять руками – так, багатющі землі, повноводні річки, густі ліси, все це насичене звіром, рибою, родючим чорноземом - але пустеля і все тут. Спроби окремих незаангажованих краєзнавців вести мову про хутори чи інші ознаки життя людей у цій місцевості наприкінці XVI ст. - на початку XVII ст. миттєво віддаються жорстокій критиці, а то й просто цензурі. Відразу ж іде відсіч: «…з 1240 р. і до 1650 р. тут було дике поле», «татари не давали жити», «…і точка». Складається враження, що дані про більш раннє заселення слобожанських земель суворо заборонено використовувати - приблизно так, як середньовічна інквізиція забороняла визнавати вчення Галілея чи Коперника. «Заселення південно-східної Сумщини переселенцями з Наддніпрянщини почалося після Визвольної війни та завдяки воз’єднанню України з Росією» – стандартне пояснення, яке кочує з праці в працю, по розвідках, рефератах, замітках у пресі. Насправді ж, це речення можна і потрібно читати у дещо зворотному напрямку – спочатку «черкаси» зрозуміли, що краще життя можна знайти на «українних» землях, почали освоювати «дике поле» на схід аж до самого Дону, а потім вже Московське царство, усвідомивши, що у «черкас» колонізація виходить впевненіше, адміністративно підпорядкувало ці краї і, за разом, все населення, під свою юрисдикцію. Вперше заїкнувся про досить напружене зіткнення двох колонізаційних потоків на Слобідщині – московського та козацького, професор Д. І. Багалій, проаналізувавши деякі з доступних рукописів Розрядного приказу. Дещо торкався цієї ж теми і М. С. Грушевський у восьмому томі «Історії України-Руси». Незначні спроби не можна пояснювати небажанням вказати на факти заселення Слобожанщини у часі раніше, ніж прийнято. Кому в Російській імперії було б вигідно висвітлювати сторінки історії фактично столітнього козацько-московського протистояння в боротьбі за контроль над Слобідщиною? Звісно ж, що спроби дослідників ближче глянути на процес колонізації україно-російського порубіжжя, тим більше – публікувати такі розвідки, піддавалися нищівній цензурі. Після утворення СРСР українофільська історіографія ж була не тільки під забороною, а й ризиком взагалі розпрощатися з життям - кожен, хто брався за дослідження історії україно-російських відносин у руслі окремості двох народів, отримував ярлик націонал-шовініста і миттєво репресувався. Фонд 210 Російського Державного Архіву Древніх Актів (РДАДА), в якому зберігаються багаточисленні документи-свідчення непростих відносин у XVI-XVII ст. двох націй, своєю більшою частиною був недоступним для дослідників. Ситуація дещо змінилася після проголошення незалежності обох держав, але ці ж події майже відрізали й дорогу українським краєзнавцям до документів РДАДА. На щастя, в самій Росії теж є дослідники, котрі переймаються справжньою історією заселення своїх рідних земель - якраз така праця і стала поштовхом для написання цього нарису. Отже, метою цього опусу є виявлення історичної правди у питаннях первинної колонізації Слобожанщини. Ба, навіть, ще менше. Найперша мета – звернути увагу на беззаперечні факти значного освоєння українцями південно-східної Сумщини до 1650 р. із заснуванням перших хуторів і слобод на її просторі саме в цей час.
Практично єдиною вагомою причиною утворення незаселеного «дикого поля», на думку істориків та іменитих краєзнавців, була постійна татарська експансія цих земель. Мовляв, якнайменше - щороку, кримські татари великими силами приходили на землі майбутньої Слобідщини, грабували і винищували все, що бачило око. Що ж, давайте переглянемо хроніку самих татарських нападів на російсько-українське порубіжжя за цікаве нам, у рамках цього нарису, сторіччя 1550-1650 рр. Причому, напади татар на Московщину Ногайським шляхом нас зараз не переймають, бо на (чи через) західну Слобожанщину татари йшли Муравським та Бакаєвим шляхами. 1560 р. – три тисячі татар з мірзою Дивеєм під Рильськом. 1567 р. – три тисячі татар на Сіверських землях. 1607 р. – ногаї бували на сіверських землях, кількість їх не вказується. 1614 р. – взимку татари «воювали» Курськ та Рильськ, кількість ворогів не вказана. 1631 р. – ординці нападали на поселення у Білгородській та Курській місцевостях загонами по декілька сотень вершників… Ось так. За сто років – менше десятка більш-менш суттєвих нападів. Десятиріччями кримські татари організовано не приходили на Псел чи Ворсклу. Та основна маса країн світу того часу пережили більше справжніх війн за ці 100 років, ніж Слобожанщина – нападів татарських загонів, численність вояків у яких сягала б бодай кількох сотень! Крім того, не завжди татари приходили до Путивля, Курська чи Рильська саме Бакаєвим шляхом – часто вони завертали туди з півночі, відбиті від підмосковних укріплених міст. Туди, справді, підходили значно частіше і набагато більшими силами. Уже в цей час татари були настільки слабкі, що не бралися за осаду острогів-фортець, тільки грабували передмістя. Так, за сто років (1550-1650 рр.) не відмічено жодного факту спроби татар напасти на остроги з метою захвату. Багаточисленні ж згадки про «безперервні наскоки татар на українні землі» в імперській та радянській історіографії теж не безпідставні, та тільки з однією маленькою поправкою: так, татари мало не кожного року бували на наших землях, але малочисельними загонами з десятків, а, подеколи, й одиниць татарських розбійників. Заглибившись недалеко до населеного краю, ті хутко грабували хутір чи невелике село, вбивали перешкоджаючих грабунку мешканців та підпалювали, замітаючи сліди, їх житло. І якнайшвидше тікали назад до степу. Навіть зовсім невеликий загін козаків чи московських стрільців, а то й заздалегідь попередженого місцевого населення, досить впевнено відбивав такі напади. Скажімо, часті згадки про козака, котрий оре ріллю при зброї, – чи виходили б в поле озброєні хлібороби, знаючи, що їм не відбитися? Татари нерідко й ціле літо знаходились на безкрайніх просторах «дикого поля», та не з метою грабунку. Південні степи сонце випалювало так, що багатотисячним табунам коней не вистачало пасовищі; добре зрошені ж слобожанські землі весело зеленіли до глибокої осені. Кочівники приганяли табуни на береги Псла та Ворскли, випасали коней все літо, а на зиму знову поверталися до Криму. В деяких місцях залишалися і на зимівлю, облаштовуючи невеликі поселення – Білопілля та Охтирка якраз знаходяться на місці таких юрт. Татари-скотарі просто вимушені були жити більш-менш мирно з місцевим населенням, доки не були ним повністю витіснені. Так, на території сучасної Самотоївки збереглося два татарських топоніми – яр Баксар та вулиця Майдан. Цікаво, як би ці назви могли перейти до українців, якщо б вони не пересікалися тут з татарами? Таким чином, кримські татари наприкінці XVI ст. – на початку XVII ст. хоча й спричиняли незручності українським переселенцям з Наддніпрянщини, та не такого вже й великого масштабу, як про це прийнято було галасувати в імперській, радянській та сучасній «визнано-коректній» історіографії. Татари не переслідували будь-якої державної мети у вигляді захвату земель, встановлення кордонів, заснування містечок, підпорядкування під свій вплив місцевого населення. Татари-розбійники нападали невеликими загонами на поселення українців з метою грабунку, татари-скотарі випасали тут свої табуни. Вже на початку XVII ст. татари на території майбутньої південно-східної Сумщини з’являлися досить рідко, остерігаючись вільного козацтва, яке, практично, стало місцевим населенням, та про це – далі.
Боярські діти
З татарами дещо розібралися, тепер про іншу сторону – московців. Звичайно ж, підпорядкування багатих земель «дикого поля» входило в сферу зацікавлень Московського царства, яке постійно стверджувало, що це і так є давнє надбання «боярських дітей» ще часів домонгольської Русі та конкурувало за нього поряд з Великим Князівством Литовським, пізніше - Річчю Посполитою. З середини XVI ст. на «дикому полі» діє постійна сторожова служба. Кожного року, з ранньої весни і до пізньої осені, у «дике поле» виставлялися сторожі - спостережні пункти, на яких знаходилось двоє-шестеро служилих людей. Одночасно до степу направлялися роз’їзди - невеликі кінські загони по 10-20 патрульних стрільців. Згадки про ці сторожі та роз’їзди, маршрути руху та інші подробиці успішно переписуються з книги в книгу, тому не будемо на них детально зупинятися. В останнє десятиріччя XVI ст. в міжріччі Псла та Оскола виникли міста Білгород, Оскол, Валуйки, які спішно зводили московці, закріплюючи свої успіхи освоєння нових земель. Та цей поспіх викликаний був не скільки спробою закріпитися на «дикому полі», обороняючись від татар, скільки зіткненням з силою більш загрозливою, ніж ослабілі кочівники…
Звичайно ж, просто неможливо навіть припустити, щоб вільний, сміливий люд не зазіхнув на величезні багатющі простори практично нічийного «дикого поля». Спочатку невеликими, а то і поодинокими розвідками, а потім все більшим гуртом «черкаси» прибували на землі майбутньої Слобожанщини. Полювали в лісах на вгодованого звіра, рибалили в її повноводних річках, відбирали мед у диких бджіл, варили дьоготь, селітру, сіль. На гарному чорноземі не гріх і хліб сіяти, і хутір поставити, переправивши сюди свою сім’ю. Ось вона, мрія кожного хазяйновитого козака, як співається у пісні: «…і ставок, і млинок, ще й вишневенький садок…» І ніяких панів, ляхів, податків. Татари, як вже говорилося, іноді наскакували, - все ж більш транзитом, та і переселенцю зовсім же не обов’язково жити прямо поблизу їхньої сакми. «Не кричи, бо шлях близько» - народна мудрість. З московцями ж було гірше, адже, ті ж путивльці, не тільки патрулювали лісами, а і бортничали, рибалили, полювали тут з давніх часів. Зрозуміло, що нові постояльці на цих землях були їм зовсім недоречні. Так і зіштовхнулись дві хвилі колонізаторів – московці та «черкаси». Перші ніяк не погоджувались ділитися, козакам же, розбійникам «за статусом», вказівки путивльців були пустою маячнею. Вони перестрівали роз’їзди, громили сторожі, «чморили» московців – відбирали зброю, харчі та, після добрячих стусанів, відпускали з Богом. Часто й не відпускали… Отже, спочатку козаки-розбійники на слобідських землях мало чим різнилися від тих же татар – в їх діях переважав простий грабунок. Перші свідчення про напади «черкас» на російські землі датуються літом 1563 р., коли каневські козаки набігли на околиці Чернігова та Новгород-Сіверського. Особливо ж сюди хлинув люд після 1569 р., коли придніпровські та волинські землі Великого Князівства Литовського ввійшли до складу Польського королівства. Запис від 1571 р.: «…на Коломаки приходят черкасы каневские да сторожей громят…» Такі акти розбою стають звичною справою, кількість прибульців все зростає. Наприклад, загін з 400 козаків навесні 1585 р. вдерся в Путивльский та Новгород-Сіверський повіти, розграбував ряд московських сіл, «…перебив и переранив жителей и бортников.» Ближче ж до кінця XVI ст. спостерігаються і спроби українського населення осісти на московських землях. «...А из Канева, из Черкас, из Переяславля ваши люди приходят в Путивльский, и в Рыльский, и в Новгород-Северский уезды, безпристани воинским обычаем, станичников и бортников побивают, и в рыбных ловлях рыбу ловят, и станы ставят...» - одна з рядових скарг московських урядовців до польської влади у 1585 р. Московці, зрозуміло, чинили опір. Поодинокі сутички швидко переросли майже у повноцінні бойові дії, козацькі загони проникали в Московію все глибше і все більшими силами. Скажімо, загін під командуванням Дениса Семпського вдерся до Брянського повіту, черкаські та каневські козаки громили станичників під Новосилем. У 1587 р. московське село Чаплицю у Путивльському повіті розорили 40 каневських «черкас» на чолі з отаманами Петром Ворчуном і Терехом Шелудивим, вони ж знищили станицю Афанасія Панютина, що сторожувала нижче Путивля, потім ціле літо «...всех громили и грабили и многих на поле не пропущают... государевым людям задоры чинят». У квітні 1590 р. козацькі загони Семпського, Борана та Гусака прийшли під Воронеж, який вночі спалили «...и многие убытки починили». Відповідно, не топталися на місці і «боярські діти». Наприклад, влітку 1598 р. білгородський загін К. Мясного розгромив у полі «разбойников-черкашенок» отамана Ліпинського. Таким чином, у другій половині XVI ст., як поодинокі переселенці, так і цілі козацько-розбійницькі загони активно освоювали нові землі. Причому, як і у татар, якоїсь державницької мети вільний люд не мав, а даремно – за це дорого довелося поплатитися у майбутньому. Переселенців приваблювали свіжі угіддя, розбійників – грабунок. Розбійництво ж не має національності – в гуртах грабіжників були не тільки запорожці, а і татари, поляки, литовці – та хто завгодно. Факти грабунку хуторів близьких по духу українських переселенців «черкасами» знайти досить важко – вони поодинокі. Адже ці ж хутори, в разі необхідності, могли дати козаку харчі, притулок, ставали опорними пунктами новим переселенцям, якими часто були родичі самих розбійників. Козаки намагались захищати «своїх» українців, приганяли їм захоплену худобу, ділилися або ж мінялися здобиччю з хуторянами.
Москві нічого не залишалося, як посилювати свої позиції у цьому регіоні. Будувалися нові остроги, та бажаючих у них служити було замало. Звичайно, дуже спокусливо найняти на службу в свої містечка… самих козаків! Справді – адже ті добре знають стратегію і тактику «лицарів поля», сміливі, сильні, відчайдушні. Та і нападаючі, знаючи, що в цьому містечку служать «свої», можливо б, обходили його стороною. Серед «черкас» теж все більше знаходилось охочих до стабільності, а не до непереривних наскоків та ночівок під відкритим небом. Перша згадка про «черкас», котрі подалися на службу до московців, датується 1588 р., коли 25 козаків під командуванням Агея Мартинова прибули до Путивля. З цього часу і самих «черкас» прийнято було ділити на два класи – «черкаси служилі», які наймалися на службу до московців, та «черкаси воровські», які продовжували розбійничати. Тепер і на пошуки та знищення розбійницьких ватаг «воровських черкас» путивльські воєводи тяжіли посилати загони «черкас служилих». Станом на 1594 р. у Путивлі на службі було 50 «служилих черкас» отамана Якова Лисого, які, у вигляді путивльського роз’їзду, боролися з «черкасами воровськими». Їх маршрут прямував вниз по Пслу, де вони настигли, розбили та обезброїли «нижче Княжиг гір» загони «воровських» отаманів Луки Карнауха, Берчуна, Калоші. Під 1600 р. згадується вперше і про «черкашенина» Якова Філіпова, який служив у Білгороді.
Сагайдачний
Справи ж гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного взагалі заслуговують окремої уваги. Як відомо, у середині червня 1618 р. Сагайдачний закінчив збирати 20-тис. військо і розпочав похід вглиб Московської держави. Протягом кількох тижнів українці захопили Путивль, Рильськ, Курськ, Лівни, Єлець. Від Путивля, брати в облогу який давно не наважувалися татари, козаки практично не залишили теплого сліду. У вересні 1618 р. українські і польські війська під проводом гетьманів Петра Сагайдачного і Яна Ходкевича обложили Москву. Військо Сагайдачного стояло перед Арбатськими ворітьми Земляного валу і готувалося до штурму. Але, після переговорів, було укладене Деулінське перемир’я. Військо Сагайдачного повернулось в Україну. Таким чином, протягом трьох місяців козаки подолали понад 1200 км, громлячи все на своєму шляху. Завдяки руйнівному походу Сагайдачного оборонна система московці була суттєво зломлена. Хлинули маси переселенців. Сприяло українському розселенню і постійне бандитування в районі Курська, Рильська, Путивля, Білгорода козацьких загонів отаманів Насіки, Кулаковського, Родкевича, Старинського. Також у 1607-1617 рр. практично не покидав цього регіону загін «черкас» полковника Мишка Дорошенка. Звісно, що розбійницькі загони кримських татар, за такому розкладу, боялися тут і носа показати... «Сагайдачний шлях» - так увійшов в історію Слобожанщини напрямок, яким Петро Конашевич та інші полководці вели козацькі загони до окраїн Московської держави. Від Дніпра він йшов вододілом річок Псел та Ворскла і практично співпадав з татарською сакмою – Бакаєвим шляхом, по якому кримські татари приходили на «українні» землі. Так от, – якраз у нашій місцевості, південніше Самотоївки-Краснопілля, місцезнаходження цього шляху можна визначити з точністю до десятка метрів. По-перше, в цій місцевості притоки річок близько підходять одна до одної, ландшафт порізаний дуже глибокими та незручними для вершників ярами, між якими може бути тільки однозначний проїзд. По-друге, народна пам'ять зберегла два надійних орієнтира – «дуб Сагайдачного» і хутір Сагайдачний, та й на сам «Сагайдачний шлях» вкаже будь-який «грамотний» місцевий дідусь. «Дуб Сагайдачного» ріс поблизу Малого Бобрика, точніше – в кінці яру, на якому стоїть це село. Якраз в цьому місці «Сагайдачний шлях» повертає з півдня на схід, щоб обминути долину на той час досить повноводної та дуже заболоченої річки Сироватки з притоками.
Протистояння
Отже, оговтавшись від монгольського іга та інших негараздів, Московське царство наприкінці XVI ст. береться за розширення своїх кордонів на південь. Одночасно й на Україні виникають передумови для освоєння просторів «дикого поля», де й зіштовхуються дві хвилі колонізаторів – козацтво та московці. «Черкаси» зацікавлені тільки у вільному, неконтрольованому будь-якою державою житті, московці ж будують майбутню імперію. Між українськими переселенцями та «боярськими дітьми» виникають постійні суперечки, які, часом, переростають у повноцінні військові дії. У результаті подій, українці заселяють простори Слобожанщини до самого Воронежу на сході, московська ж сторона юридично закріпляє цю територію за своєю державою. Активне знайомство зі Слобідщиною українцями було розпочате не після Переяславської угоди, а набагато – майже на 100 років, - раніше. Таким чином, на південному сході сучасної Сумщини багато населених пунктів були засновані у першій половині XVII ст. Точна ж дата заснування цих слобод та хуторів невідома й до сьогоднішніх днів за двома причинами. Перша: відсутність або недостатність писемної фіксації часу утворення «несанкціонованих» поселень як з української, так і з російської сторони за «нічийністю» та складністю контролю за територією «дикого поля». Друга причина: тотальна цензура, заборона дослідження великого пласту матеріалів РДАДА, які, паралельно з хронологією мирного життя, ховають багаточисленні свідчення сторічного кривавого козацько-московського протистояння в боротьбі за освоєння та заселення земель Слобожанщини. У противагу застарілій теоремі «населені пункти Слобожанщини були засновані не раніше середини XVII ст.», час винести нову та прогресивну: «населені пункти Слобожанщини, точна дата заснування яких поки що не відома, засновані до 1647 р., тобто - до юридичного відмежування цієї території Московському царству і початку письмової фіксації російською стороною подій, які відбувалися на його новодолучених землях».
Олександр Десятниченко (С) 2009 р.