- Грязне
З ІСТОРІЇ РОБІТНИЧОГО ПОСЕЛЕННЯ ГРЯЗНЕ
На території нашого краю маємо унікальне адміністративно-територіальне утворення – поєднання великого робітничого поселення Грязне з невеликим селом Чернеччина. Грязне, котре значно переважає за станом та кількістю населення Чернеччину, підпорядковується останній. Навіть сама назва «Грязне» не вживається в офіційному документообігу, як окреме село, а тільки як історична частина Чернеччини. Історія ж Грязного бере початок від середини XVII ст., коли українські переселенці з Наддніпрянщини масово заселяли Слобожанщину. Козаки облюбували крутий берег річки Грязної, де й облаштували перші помешкання. Слід сказати (часто це викликає подив), що те село Грязне знаходилось зовсім не там, де ми бачимо сучасне робітниче поселення. Розташовувалось воно однією вулицею паралельно річці у полі, котре сьогодні нависає над ставком урочища «Каховка». Походження такої цікавої назви урочища невідоме. Скоріше за все, це іронічне порівняння будівництва дамби на річці з відомим будівництвом Каховської ГЕС на Дніпрі. А от сусіднього – урочища «Кирпичне», добре зрозуміле – тут здавна люди видобували якісну глину і довгий час працювала цегельня. До речі, на відміну від сусідніх Краснопілля і Самотоївки, де селяни мали свій ліс і будували хати з дерева, грязнянці вимушені були майже до середини ХХ ст. хати «натоптувати» з глини, використовуючи такі закріплювальні матеріали, як лоза, солома, кізяки.
З 1660 р. півстоліття тут базувалась Грязнянська козацька сотня Сумського козацького полку. Її завданням було приймати участь у військових походах, патрулювати кордон Слобідщини з «диким полем», спостерігати за переміщеннями по Сагайдачному шляху. Поблизу (висота 226.3 в урочищі «Перещепине») насипали курган, де козаки і вели спостереження. З’являлися вороги – на кургані запалювали багаття, димну естафету переймали козаки, котрі несли службу на «Голубових могилах», курганах поблизу Думівки і Самотоївки. Швидко споряджались загони з Краснопілля, Бобриків, Сироваток на оборону підпорядкованих територій. Переписи населення старих часів донесли до нас імена грязнянських сотників (наприклад, з 1676 р. по 1690 р. таким був Петро Іванов) і козаків (Бабич, Осадчий, Над’ярний, Сахненко, Татарин, Дзюбан та ін.) – щоправда, деякі з них мешкали у Самотоївці. Під час походу 1708 р. на «булавінців» у складі загону Сумського полку грязнянський сотник і значна частина підлеглих козаків загинула. Після цього Грязнянська сотня припинила своє існування, залишок козаків увійшов до складу Самотоївського куреня Краснопільської сотні. Козацькою старшиною починається спроба неофіційного закріпачення простих селян, у результаті чого, станом на 1744 р., сільце Грязне бачимо у власності Ганни, вдови боромлянського сотника Охтирського полку Петра Карпова. У 1743 р. споруджується дерев’яний Миколаївський храм, котрий буде поновлено у 1805 р., а через 40 років Грязне перейде до підпорядкування Свято-Миколаївської парафії Самотоївки, грязнянський храм розберуть на колоди. Станом на 1781 р. Грязне з населенням у 156 душ чоловічої статі і 925 десятинами землі належить майору Івану Заруднєву. На протилежному березі річки 103 десятини землі знаходиться у власності самотоївського поміщика Сави Петрова (грязнянці і сьогодні звуть одне з урочищ, як «Савине»). На початку ХІХ ст. Грязне переходить до дійсної колезької асесорші Марії Шидловської, ділянки навколо села викуповують поміщики Подольські з Гречанівки, богодухівський купець Іван Дробот, штабс-капітан Лука Кондратьєв – котрому належить і постоялий двір «Липець» з корчмою на Сагайдачному шляху (перехрестя доріг в бік Виднівки-Хмелівки-М.Бобрика). Поблизу села закладається 45 бурт, з яких у 1814-1832 рр. випалюється до 300 пудів селітри на рік. Єдина донька Марії Шидловської, Катерина, виходить заміж за барона, гвардії генерал-майора Георгія Міллер-Закомельського, Грязне дістається їм у якості приданого. У 1851-1853 рр. новий володар перебудовує стару винокурню у напівпаровий цукровий завод. До 1861 р. населення Грязного, Чернеччини, Хмелівки, Виднівки, Думівки було повністю кріпосне і поміщики не дозволяли своїм селянам працювати у заводі. Тому до цукроварні швидко натоптали стежку малоземельні державні селяни Западнянського кутка Самотоївки, котрі і склали надійний кістяк робітничого класу підприємства.
Грязнянський цукровий завод. Сучасний вигляд.
У 1867 р. на заводі працювало 209 осіб, у Грязному в 51 хаті проживало 452 людини. Але з’являються нові власники села, заводу і величезних земельних ресурсів навколо – прибалтійські німці, купці - батько Федір Пилипович та його син Віктор Вейссе. Новим володарям потрібні були широкі простори під цукровий буряк. Найближчі ж до цукроварні землі займали село Грязне і польові наділи його мешканців; не влаштовувала підприємців і перспектива крадіжок солодких коренів аборигенами. Тому пани, не довго думаючи, наказують бідним селянам збирати збіжжя і переселятися у найвіддаленіший куток володінь, за Краснопілля. Так з’явилося нове Грязне, де перший рік люди жили у землянках, від чого за ним закріпилась нова назва – село Земляне – з такою назвою ми бачимо його і сьогодні. Відповідно, поле над урочищем «Каховка» з того часу опустіло. Федір Вейссе у 1877 р. вже займав посаду почесного мирового судді Охтирського повіту, жив у Харкові та Охтирці. Грязнянською цукроварнею розпоряджався Віктор Вейссе, допомагали брати Ротермунд, тому вся фірма величалась, як «Товарищество Ротермундъ & Вейссе». Навколо Грязного і Краснопілля капіталістам Вейссе належали 3193 десятини землі та 1368 десятин лісу. До цього - 744 десятини землі у Думівці, де швидко побудували знатному вельможі новий маєток, на землеволодіннях навколо почали працювати економії по вирощуванню цукрового буряка.
Будинок управляючого грязнянським цукровим заводом. 1887 р., світлина 2009 р.
Могила одного з інженерів заводу на грязнянському цвинтарі.
Залишки будівель цукроварні. Світлина 2019 р.
Безумовно, багачі немало вклали у розвиток підприємства, завод швидко прогресивно розвивався, колектив розрісся до 300 робітників, при мануфактурі працювали ремонтні майстерні, власна лікарня, паровий млин. Віктор Вейссе придбав перший в окрузі автомобіль – чорний Ролл-Ройс, водієм котрого працював самотоївець Іван Саєнко. 9 жовтня 1896 р. Федір Вейссе помирає в Охтирці. Невдовзі, 5 вересня 1897 р., у Грязному помирає і син, Віктор Федорович. Де його могила – невідомо, але, за переказами, склеп знаходився на грязнянському кладовищі неподалік від могил інженерів заводу і був розграбований у 1930-х рр.
Некролог з харківської газети "Южный край", 1897 р.
Спочатку справитись з підприємством намагалась вдова Віктора – Юлія Густавівна з доньками Вірою і Олею. Але у 1905 р. під час відомих подій її дуже налякали робітники заводу, котрі вдерлися до думівського маєтку, управляючого Чернієнка там не застали, накинулись на його дружину і дитину, побили сторожа, перетрощили меблі. Вдова володаря заводу прийняла вимоги страйкарів, а сама задумалась про майбутнє. Саме в цей час відомий магнат Павло Харитоненко активно розвиває свою цукрову імперію - будує, скуповує або бере в оренду цукрові заводи у Харківській і сусідніх губерніях. Юлія добре його знала по співпраці у благодійному фонді «Сумское товарищество попечительства бедных» і запропонувала орендувати її Грязнянський завод, на що той і погодився. Перші ж відвідини промисловця дали добрий поштовх на подальший розвиток – він виділив кошти на будівництво кам’яної дороги від заводського ставка і до станції Корчаківка за Самотоївкою. Це була перша дорога з твердим покриттям у нашій місцевості. Також пішов назустріч самотоївським робітникам і дозволив їм будуватися поблизу заводу, щоб не ходити на роботу за три версти. Так і виникло вже нове село Грязне, у новому місці (ближче до Самотоївки) – те саме робітниче поселення. Пам'ятаючи заслуги самотоївців у будівництві залізної дороги та значний вклад у розвиток цукрового заводу, Харитоненко запропонував, за свій кошт, побудувати у Самотоївці більш сучасну школу, що і було реалізовано у 1910-1911 рр. Тоді ж була закладена соснова алея вздовж заводського ставка – за 100 років перетворилася у чарівну окрасу, тішить око і сьогодні. Непогано б її визначити пам’яткою природи місцевого значення, поки не знайшовся якийсь «хазяйновитий» володар потужної бензопилки.
Соснова алея біля заводського ставка.
У сезон 1917-1918 рр. завод не працював і події наступних років не дозволили йому виконувати свою функцію до зими 1925-1926 рр. Із цікавинок: у 1925 р. помер робітник заводу, самотоївець Архип Мороз – його вперше у нашій місцевості поховали згідно нового, радянського обряду – без священика і відспівування; грала духова музика і виступали промовці; людей зібралося багато. Станом на 1926 р., у Грязному у 214 дворах мешкала 1441 людина; працював робітничий кооператив, робітничий клуб, кінотеатр, лікарня і школа-семирічка. Чергова реформа «укрупнила» населені пункти і з мапи нашої місцевості та документообігу щезли Успенка, Гречанівка, Грязне… У 1932 р. від станції Корчаківка до заводу проклали залізничну гілку, а у 1936 р. Грязне відвідав Міністр харчової промисловості СРСР А.Мікоян – відомий своїми позитивними нововведеннями у галузь. Під час Другої Світової війни завод залишився цілий, тільки окупанти розібрали дерев’яні конструкції на матеріал для бліндажів, вивезли двигуни і верстати; населення розграбувало вироби з кольорового металу. Після війни підприємство швидко відновилось і продовжило виробництво цукру восени 1949 р. Від роботи заводу залежала вся економіка села, його розвиток і перспективи. Для кращого охвату населення робочими місцями, для забезпечення заводу сировиною і дарами підсобного господарства, у селі організували радгосп. Робітникам радгоспу дозволили будуватися на новому місці, після чого у Грязному виник новий куток, котрий отримав відповідну народну назву – «Совхоз». Завод активно розбудовував не тільки свою інфраструктуру, а й житло для робітників, об’єкти соцкультпобуту. Місцеве населення користалось традиційною радянською недбалістю, розтягувало все, що «погано лежало». «Хапстрой» - таке прізвисько отримав ще один куток Грязного, де люди споряджали обійстя з того, що вдалося «хапнуть». Великою популярністю серед жителів навколишніх сіл користувались магазини грязнянського робкоопу – адже вони наповнювались товаром з інших баз, а ніж магазини звичайної сільської кооперації і там можна було знайти щось із «дефіциту». Дякуючи підтримці обраного на чергових виборах депутата, грязнянці також отримали нову гарну асфальтовану дорогу до Самотоївки і прямий автобусний маршрут Суми-Грязне (з 1977 р.) чотири рази на день. У середині 1970-х рр. керівництво заводу, радгоспу, села підняло питання про явну диспропорцію розвитку робітничого поселення Грязне порівняно з сусіднім селом Чернеччина, котрому воно підпорядковувалось. Переважаюча кількість населення, вся основна інфраструктура знаходилась у Грязному, сільрада – у Чернеччині, об’єкти соцкультпобуту – розкидані по всьому поселенню; відсутній характерний центр населеного пункту. Був розроблений комплексний план розбудови нового центру «з чистої сторінки», через дорогу напроти кутка «Совхоз» мали постати: школа, дитсадок, будинок побуту, будинок культури, лікарня, універмаг, адмінбудівля, сквер, - з перспективою наповнення кварталу житлом у напрямку Виднівки. Прикладом для наслідування стало інше «цукрове село» - Жовтневе Сумського району, улаштований таким же чином центр котрого не поступався багатьом районним містечкам. У 1980-х рр. програма почала реалізовуватись, три перших об’єкта вчасно здали в експлуатацію, школа працює і сьогодні.
У 2000 р. ВАТ «Грязнянський цукровий завод» визнано банкрутом, у 2002 р., на своє 150-річчя, взагалі ліквідовано. Вирізаний на металобрухт та розібраний на цеглу, завод залишив від себе тільки згадку, потягнувши за собою і всю економіку села. Роздуми про причини ліквідації підприємства, наслідки, перспективи Грязного можуть наповнити ще одну шпальту газети; виходять за рамки краєзнавчої розвідки та компетенції її автора.
О.Десятниченко (С) 2021
Опубліковано у краснопільській газеті "Перемога" 2 липня 2021 р.
