- Сироватка
На берегах СироваткиВодна артерія – яке чудове означення людина дала річці. Справді, у старі часи – де річка – там і життя. Вона поїла диких і домашніх тварин, годувала рибою, крутила жорна млинів, слугувала шляхом між бездоріжжя, захищала городища від ворога, зрошувала поля і луки, наповнювала паром дощові хмари. Найбільша річка Краснопільщини – Сироватка, ніби навпіл ділить територію громади на дві частини – північну і південну. Взявши початок за Покровкою, на кордоні України з Росією, 58 кілометрів тече вона до зустрічі з Пслом, більше 25 кілометрів з них – по Краснопільщині. Найбільші притоки Сироватки – Закобильна, Крива, Тонка, Грязна, Воропай, Самотой, Рублена, Бобрик. У давнину ще зо два десятки невеликих струмків з півночі і півдня підживляли річку, а сьогодні від них залишився лише слід.
Як стверджують геологи, до останнього льодовикового періоду Сироватка була притокою Сейму і впадала у нього поблизу сучасної Бурині. Псел же був набагато меншою річкою і впадав у Сироватку поблизу сучасних Низів. У це легко повірити, пригадавши місцевість села Верхня Сироватка – від церкви ми спускаємось вниз, у долину Сироватки, а виїздимо нагору з неї за залізничним переїздом – оце і є стара ширина русла нашої такої, на погляд, слабенької річки. Якщо ж подивитись на долину Псла вище Сум – ширина старого русла буде дещо менша. Після того, як льодовик відійшов, змінивши ландшафт, Псел із Сироваткою знайшли собі новий шлях, котрий прямує тепер вже до Дніпра.
Якщо вірити історикам, то людина вперше ступила на береги Сироватки близько 15 тис. р. тому. Найдавнішими ж артефактами, котрі підтверджують факт давньої господарської діяльності людини у долині річки, напевно є серпи бронзової епохи (XV-XIII ст. до н.е.), знайдені поблизу Старого Села (демонструються в експозиції Сумського краєзнавчого музею). По всій довжині Сироватки зустрічаються і уламки кераміки жовтуватого кольору та металеві вироби, що свідчить про активне використання сприятливих умов долини у добу пізньої бронзи та раннього залізного віку (IIV ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.) кіммерійцями та скіфами-кочівниками. У часи розквіту черняхівської археологічної культури (II-IV ст. н.е.) невеликі поселення готів знаходились біля впадіння у Сироватку річки Крива (Успенка), річки Грязна (Грузне), Гусарського струмка (Западня). У VII-VIII ст. на острівці, утвореному дельтою впадіння струмка Воропай до Сироватки північніше східної околиці Самотоївки, знаходилось невелике поселення ранніх слов’ян колочинської археологічної культури. Городище це розоране ще в середині ХХ ст., але видно горб від нього на лузі та маємо позначення городища на рукописній мапі місцевості 1787 р.; деякі металеві артефакти знаходяться у приватних колекціях, уламки кераміки червонуватого кольору розкидані прямо по поверхні.
Серпи раннього бронзового віку, знайдені на березі Сироватки поблизу Старого Села.
На жаль, нам невідомо, як величали Сироватку древні народи, бо вони не мали писемності. А от у нечастих літописах часів Київської Русі-України та Великого Князівства Литовського згадки про річку зустрічаються під назвою «Сага». Відомий геодезист Боплан на своїй мапі України 1638 р. позначив притоку Псла, як «Synvatica». У перших згадках опису нашої місцевості середини XVII ст. писарями Московського царства маємо назву «Суровіца». Напевне, на назву мала вплив татарська експансія «дикого поля» - кочівники залюбки випасали на зелених берегах річки і її приток домашню худобу та коней; у тюрських мовах «су» - це «вода», звідки пішли топоніми Сула, Суми, Суджа та багато інших. Ближче до кінця XVII ст. назва змінюється на «Сировіца», а у XVIII ст., нарешті, трансформується до сучасної назви «Сироватка».
Щодо сучасної назви, то існує декілька версій. Наприклад, у Верхній та Нижній Сироватках розповідають легенду про мандрівника - високого сивого діда, котрий попросив напитися у крайньому дворі села понад річкою, а йому винесли не води, а холодної сироватки. Дід запитав, як зветься ця річка, на що аборигени тільки розвели руками. Тоді дід сказав: «Ну то хай і буде Сироватка». Звичайно, топоніми так легко і просто, за примхою якогось там діда, назви не отримували. Найбільше вірогідна версія наступна. Як відомо, у часи динозаврів наша місцевість була дном неглибокого теплого Сарматського моря. За багато мільйонів років дно вкрилося залишками тварин, котрі перетворилися у крейду. Пласт крейди сьогодні місцями (наприклад, поблизу Миропілля) виступає на поверхню. Можливо, у давнину одна з приток річки заносила велику масу крейди до Сироватки, від чого вода мала білуватий відтінок, а річка – отримала відповідну назву. З часом притока пересохла і вода стала більш прозорою. До речі, біля Самотоївки у лісі є урочище «Біла гора» і колись звідти тік струмок (з Ігнатушиного), що впадав у Сироватку.
Звичайно, під час масового заселення краю у середині XVII ст. українські переселенці просто не могли пройти мимо багатих чорноземних принад Сироватки; вздовж річки заснували багато великих сіл і невеликих хуторів. Як співається у пісні про досягнення справжнього українського господарника – «і ставок, і млинок, ще й вишневенький садок» - усе це з легкістю втілювалось на берегах невеликих приток і струмків, що прямували до Сироватки. Вони миттєво обживались хуторами з обов’язковим атрибутом – запрудженим ставком, а то і водяним млином. По самій же Сироватці козаки рухались човнами, наштрикуючи на вила півтораметрових щук і сомів; у численних заплавах встановлювали верші та інше приладдя відлову риби, раків, птиці, звіру. Географи та екологи давно зробили висновок, що обмілінню річок на Слобожанщині ми, в першу чергу, маємо «дякувати» козакам-господарникам, котрі масово вирубували ліси, загачували притоки рік, врізаючи Сироватці свіжу пайку води, а джерела від цього замулювались і щезали. Коли прямувати шляхом із Самотоївки до Глибного, то прямо серед поля несподівано зустрічається добротний місточок, під яким нічого не тече, але добре видно старе русло невеликої річки. Так, це саме та колишня річка Кровиця, у місці впадіння котрої до Сироватки за часописом і було засноване село Гречанівка. Така ж доля і багатьох інших річечок.
Сироватка біля Глибного на аерофотознімку 1943 р.
Давайте почитаємо, який вигляд мала Сироватка біля Самотоївки згідно «Економічних приміток» 1784 р. Отже, річка «в жаркое летнее время глубиною бывает в два аршина (це 1 м 40 см), ширина в три сажни (це 6 м 40 см), а протчеи ручьи у отверший совсем пересыхают». На трьох ставках притоки Самотой у яру Баксар є «мучные мельницы, собирается в год доходу старшинному сыну Романову до пятидесяти рублей, со второй помещику Морозову до петнадцати рублей, а третья войсковых обывателей мелет для себя. В той речке и пруде рыба щуки, окуни, которые ловятся для домового помещичьего обиходу, вода в речке для употребления людей и скоту здорова». На мапі 1824 р. бачимо величезний ставок на Сироватці біля східної околиці села. Дамба простяглась від Западні до старої Корчаківки. На дамбі – два млини та будиночок мельника, гузир ставка – на Вовківці, де запруджений ще один невеликий ставок. Той великий ставок швидко замулився та обмілів, на мапі 1866 р. його вже немає, тільки на лузі і зараз знаходимо залишки дамби та мушлі річкових равликів по всій площі колишньої водойми. Північний берег Сироватки був дуже заболочений, південний ніс безліч заплав, котрі мали назви-патроніми згідно прізвищ володарів садиб навпроти: Чупрунове, Левченкове, Слюсареве і т.д. У Гречанівці дамба перекривала річку, на ній – два млина – Жукова і Григорьєва. Залишки дамби і місця під млини там легко можна розгледіти у наш час.
Розвиток капіталістичних відносин прискорився у першій половині ХІХ ст. Слобожанщина виробляла великий надлишок хліба і поміщикам дозволили його вільний вивіз за кордон. Одночасно почали з’являтися перші винокурні та цукроварні. І для одного, і для другого промислу важливу роль грало надійне транспортне сполучення, адже восени сировину, напівфабрикати та готову продукцію треба було активно перевозити з місця на місце. Дороги не мали твердого покриття і після дощів перетворювались у майже непрохідне болото. Тут в українського генерал-губернатора Олексія Куракіна і виникла ідея налагодити на Слобідщині транспортні водні артерії, з’єднавши між собою у середній течії річки Псел і Ворскла. Департамент водних комунікацій імперії направив з Петербургу фахівця – інженера Горського. Все літо той обстежував притоки Сули, Псла, Ворскли та, після п’ятирічних розрахунків, запропонував вражаючі широтою розмаху креслення. Так, для нашої місцевості Горський розробив два проекти. Перший – перекопати водорозділ «Сагайдачний шлях», щоб з’єднати каналом річку Грязну з річкою Дерновою. Другий проект, замість першого, завбачав таким же чином з’єднати річку Самотой з річкою Боромля. Таким чином, Псел і Ворскла через притоки, Дніпро та штучний канал склали б єдину гідросистему, по котрій баржі з сировиною і готовим продуктом могли б рухатись «по колу». Звичайно, Горський зіштовхнувся з масою технічних викликів. Сироватка та інші річки мали безліч дамб з млинами – це все треба було знести, виплатити компенсацію власникам, побудувати високі мости, місцями – розширити та поглибити русла. Витоки вказаних приток розташовувались на висоті 140-160 метрів над рівнем моря, водорозділ «Сагайдачний шлях» же сягає висот у 220 метрів. Або глибина перекопу мала бути не менше 70-80 метрів, або ж споруджувати складні гідротехнічні споруди – обхідні канали, шлюзи. Та прийшла середина ХІХ ст., з нею – залізничний транспорт і сміливі плани залишились лише на папері.
У перші роки ХХ ст. паралельно Сироватці пролягла залізниця. Її будівництво змусило дещо укріпити мости через річку, по яких до залізниці рухались вантажені підводи, змінити периметри ставків, засипати безліч боліт. Свою роль річка виконала і під час протистояння на «Курській дузі» у 1943 р., адже про більш надійну роз’єднувальну лінію фронту годі і думати. Сьогодні на берегах Сироватки – тиша, за півдня людину можна не зустріти. А от 100 чи 50 років тому більшого пожвавлення годі і шукати: там добувають торф, вичиняють шкіри, заготовляють сіно, випасають домашню худобу і птицю, ловлять рибу, полюють на дичину, ріжуть лозу, збирають лікарські рослини, купаються, перуть, йдуть до лісу, відпочивають, гуляють на «Івана Купала», закохані пари вечорами «рахують зірочки на небі» та «годують комарів»… Після війни на річці від Самотоївки до Верхньої Сироватки розпочало господарську діяльність державне рибне підприємство, котре обладнало каскад із чотирьох ставків (сьогодні – рибне господарство «Сироватка»). З метою боротьби з малярійним комаром та іригацією-меліорацією місцевості, у середині ХХ ст. розробили план зміни русла річки і осушення боліт навколо неї. На старих мапах, та й просто на місцевості, добре видно, як змієподібно пролягало русло річки по долині. Схоже, що вода сама собі знайшла шлях, відділяючи чорноземи південного берега від лісових супіщаних грунтів берега північного. Але людина і тут внесла свої корективи. Перший етап іригації пройшов на початку 1960-х рр. Потужні екскаватори вирили нове пряме русло Сироватки, після чого річка у жителів Краснопілля і Самотоївки отримала зневажливе прізвисько «Канава», бо справді стала схожа на таку. У 1980 р. на території ПМК-145 створено Боромлянське управління меліоративних систем, котре відразу прийнялось до другого етапу масштабної іригації-меліорації долини Сироватки на Краснопільщині. До річки та паралельних каналів («перша канава», «третя канава») простяглися керамічні трубопроводи, модернізували систему мостів зі шлюзами, висушили та переорали луки, підчистили саму Сироватку. Знищено культурний шар урочищ «Стара Вовківка», «Стара Корчаківка», ранньослов’янського городища та скіфських стоянок, у річці стало менше риби, у лісі – ягід і грибів, на порядок скоротились популяції дичини. Але природа бере своє, деградують без обслуговування меліоративні системи. Так, сьогодні знову місцями біля Сироватки утворюються болітця, навколо котрих кущі і дерева вже виросли вище людського росту. Одночасно і людська діяльність наблизилась на загрозливу відстань до річки, оцінити майбутні наслідки котрої досить складно. Не слід забувати, що Сироватка – це вода в наших криницях і підземне живлення наших садів та городів – отже, можливу екологічну катастрофу кожен відчує на власному здоров’ї. Будемо ж мудріші.
О.Десятниченко (С) жовтень 2021