Самотоевка в сети Internet

- Епідемії

Сьогодні кожен з нас через засоби масової інформації та соціальні мережі пильно слідкує за драматичним перебігом пандемії китайського коронавірусу у світі. Розуміючи доволі вагому важкість ситуації, всі намагаються притримуватись рекомендацій епідеміологів, виконувати прості правила санітарії та гігієни. Можливо, деякі уроки для себе ми можемо винести і з історії перебігу епідемій страшних хвороб у нашому краї минулих часів.

Враховуючи, що від перших кроків людини по нашій землі і до Різдва Христового, помітних поселень та стоянок тут було мало і вони були настільки невеликими і розкиданими у просторі, то будь-які епідемії страшні їм не були. У ІІ-ІV ст. береги малих річок майбутньої Краснопільщини облюбували племена черняхівської культури. Хлібороби селились на декілька десятиліть, а їх поселення розташовувались на відстані декілька кілометрів одне від одного і мали численність населення в декілька десятків, рідко - сотень осіб. Про епідемії того часу нам не відомо, але якщо вони були, то проста мандрівка до родичів у сусіднє поселення або на ярмарок могла стати фатальною для усіх пов'язаних між собою людей.

У часи Київської Русі поселення ставали більші, розвивались транспортні зв'язки між ними, торгівля, родичання, що створювало добре підгрунтя і для легкого перенесення заразних хвороб. Знову таки - хоч наш край і належав до Переяславського князівства, про те заселений слов'янами був слабенько, що не давало змоги епідеміям розгулятись. Напевне, що чума 1092 р., описана у "Повісті врємєнних лєт", котра у київській окрузі виморила близько 7000 людей, до нас не дійшла. Оговтавшись від монголо-татарської навали, колишні повіти Київської держави поступово ставали під прапор Великого Князівства Литовського. Зміцнювались зв'язки з Європою, де в середині XIV ст. лютувала "чорна смерть" - пандемія чуми, від котрої за 10 років вимерло не менше половини населення континенту. Як говорять літописи, у 1352 р. "в Глухове же ни одного человека не осталось - все измороша".

У середині XVII ст., на "Дике поле" одна за одною пішли хвилі українських переселенців, котрі й заснували більшість сіл Краснопільщини. Найстрашнішою інфекційною хворобою, котру могли занести на Слобожанщину включно до XVIII ст., була все та ж чума. Фіксувалася пізно, збудники були невідомі, ліків від чуми не існувало. Смертність складала 75-100% від захворілих. Найбільше перевіреним рецептом "лікування від чуми" у населення було таке: почув про чуму - біжи подалі, якнайшвидше і не повертайся довго. Справжнім же єдиним способом вберегтися від чуми була ізоляція зараженої місцевості, що стало можливим у сильних, військово та адміністративно, країнах. Купців, що приїздили до України у пандемічні 1710-1720 рр., примушували на кордоні витримувати карантин у шість тижнів. Чумаки, при під'їзді до Криму, для профілактики обмазувались дьогтем, натирали тіло оцтом. У козаків поблизу Запорізької Січі був облаштований окремий курінь - "Микитин карантин", де якийсь час мали перебувати купці та вояки, котрі поверталися в Січ через заражену місцевість. Чотири рази за добу козаччини - у 1688 р., 1701 р., 1718 р. та 1739 р. чума вирувала по всій Слобідщині. Померлих ховали на окремому кладовищі на глибину не менше сажня (2м 13см). Подвір'я небіжчика спалювалось, родичів виселяли подалі від здорових, до карантинних хуторів на відстані від села.  

 

Причини одних хвороб були селянам зрозумілі, інших - незбагнені й тому вважались результатом дії нечистої сили або Божою карою. Що там говорити про простих смертних, якщо навіть російський імператор Петро Другий скінчався від віспи у 1730 р. Діяла маса забобонів, деякі з яких були досить раціональні і співпадали зі справжніми, науково обгрунтованими вимогами гігієни. Наприклад: треба закривати на ніч посуд з їжею, щоб туди не потрапив чорт; не можна всім їсти однією ложкою, а то посваритесь; розсипати сіль на підлогу - до біди; не можна мити посуд після заходу сонця та інші. Боротьба з пошесними хворобами суцільно проводилась і методами магічних дій та релігійних обрядів: молитви та пожертвування святим; хресні ходи навколо села, враженого епідемією; встановлення осикових хрестів біля дороги у село; "виливання", "зняття порчі" з хворого знахарками - для тих, хто сприймав епідемію, як власну, а не загальнонаціональну трагедію. Цікаво, що у Великому Бобрику ходить легенда, згідно якої це село повністю вимирало декілька разів від епідемій, але потім знову і знову поставало дякуючи людям, котрі спаслися в урочищі "Образ".

Холера - одна з найбільше небезпечних інфекційних хвороб, збудника котрої відносять до біологічної зброї. Вперше до нашого краю зайшла у 1831 р. Тоді у Російській імперії від неї померло 230 тис. чоловік, з них 27 тис. - в Україні. У Охтирському повіті поховали 1956 осіб, серед них у Краснопіллі - 90, Покровці - 56, Самотоївці - 30, Пушкарному - 30, Мезенівці - 23, Славгороді - 20, Виднівці - 15, Бранцівці - 12, Ясенку - 7, Тур'ї - 5 і в Успенці - 5. У сільській Україні холеру уявляли, як стару бабу в червоних чоботях, котра, зітхаючи, ходить по селу і проситься на ночівлю. У кого в хаті заночує - там жодного живого не лишиться. Досить популярним "способом боротьби" з холерою та віспою було... оборювання землі навколо села, причому обов'язково - не худобою, а запрягали у ярмо людей, та ще й жінок. Влада ж боролася з хворобою більш кардинально та науково - жорстко обмежували пересування з зон зараження, перекопували під'їзні дороги до заразного села, опрацьовували варіанти водопостачання та водовідведення, охорона завертала усіх, кому заманеться звідти втекти на "чисту землю". Після спаду епідемії все піддавалось вогню та закопуванню. Пандемія холери повторилася у 1848 р., коли в Охтирському повіті померло від неї 2632 людини. Серед них у Краснопіллі - 92, Славгороді - 68, Самотоївці - 45, Угроїдах - 45, Рясному - 44, Пушкарному - 40, Злодіївці (Покровці) - 40, Гречанівці - 35, Виднівці - 20, Бранцівці - 20, Успенці - 14, Ясенку - 13, Тур'ї - 12. Наступна епідемія холери відбулася у 1872 р., але її наслідки стали менш тяжкими, хоча у Києві за два тижні померли 1151 мешканець міста. Потім ще пройшли епідемії скарлатини (1878 р.) та кору (1879 р.)

Звичайно, розповсюдженню епідемних хвороб у першу чергу сприяв вкрай низький рівень санітарно-медичного забезпечення населення. Про лікарні чи аптеки у нас ніхто тоді навіть не чув. Добре було, коли при масовому захворюванню поруч із селом знаходилось розташування військового постійного чи польового гарнізону, лікарі та санітари котрого могли надати населенню кваліфіковану допомогу чи, бодай, пораду. Селяни ж віками звикли підтримувати здоров'я самотужки, у крайньому випадку звертались до місцевих знахарок. Народні цілителі більш-менш справлялись з простими хронічними захворюваннями, лікуючи їх травами та природними процедурами, а от епідемії дуже заразних вірусних інфекцій було їм подолати не до снаги. Станом на 1859 р. на весь Охтирський повіт була тільки одна лікарня на 60 ліжок. Перші дві аптеки в Охтирському повіті з'явилися близько 1890 р. у самій Охтирці та одна - у Боромлі. У 1908 р. В.Т.Костюков відкриває аптеку у Краснопіллі, котра успішно працює до 1917 р.

Перед Першою світовою війною в Україні близько 1,4 млн. чоловік постраждали від епідемії корости, головною причиною поширення якої була низька санітарна культура населення та антигігієнічні умови побуту: відсутність звички регулярно мити руки і вживати мило, скупченість у житлах, недостатньо чисте водопостачання, загальне забруднення життєвого простору нечистотами, брак наявності лазень на селі. Можна сказати, що короста в Україні навіть не в період епідемії, а взагалі "по життю" була масовою, народною, соціально-побутовою хворобою.

Внаслідок подій Першої світової війни та буремних 1917 - 1919 рр., у 1919 р. Харківська губернія впала у вир безпрецедентної за масштабами пандемії висипного тифу (близько 65 000 хворих на губернію) та холери. Заразу занесли військові, військовополонені та численні біженці. У світі жертвами пандемії "іспанки" стали біля 30% населення. Окрім людей, тифозних вошей переносили полчища пацюків. В умовах тотальної руїни і голоду, катастрофічно не вистачало мила, одягу, білизни, населення не мало можливості дотримуватись елементарних правил гігієни. Лише третина селян мала постільні приналежності, решта ж спала серед ганчір'я, вкриваючись рядном, причому - усією сім'єю, на долівці, лавках чи печі. Під час санітарного обстеження у 80% селянських осель було виявлено блох, вошей, клопів, тарганів та інших паразитів. Героїчними зусиллями земств були влаштовані протихолерні та тифозні бараки, ізолятори, відремонтовані лікарні та притулки, встановлені дезінсекційні камери з гідропультами, здійснено санітарну обробку приміщень та осель хворих. Далека від дійсності офіційна статистика зареєструвала в Україні 2,4 млн. осіб, що перехворіли паразитарними тифами під час пандемії 1919-1922 рр. Померло не менше 750 000 з них. За свідченнями очевидців - на Краснопільщині рідкий двір тоді обійшовся без покійника. Крім тифу і холери, до 1925 р. "ходили" віспа, сап, короста, "сибірка", трахома, грип, малярія, кір, коклюш, скарлатина.  

 

У 1922 р. Всеукраїнський з'їзд бактеріологів, епідеміологів та санітарних лікарів затвердив "Положення про санітарну службу України", яке встановило принципи, організаційні форми та методи побудови й діяльності санітарних служб республіки. 20-30-ті роки стали часом справжньої війни з антисанітарією, активної роботи по профілактиці та пропаганді здорового способу життя, фізкультури, оздоровчих процедур та гігієни. У кожному селі Краснопільщини, навіть не дуже великому, почали відкриватися лікарні або фельдшерські пункти, а також лазні, де селяни могли не тільки митися та пратися, а й проходили примусові заходи по дезінфекції, боротьбі з вошами та іншими паразитами. Агітаторами активно читались лекції, всі "червоні кутки" у колгоспах та на підприємствах були прикрашені яскравими плакатами з гаслами вести здоровий спосіб життя, займатися фізкультурою і спортом, дотримуватись правил особистої та колективної гігієни. Цікаво, що на санітарну грамотність значно впливала письменність населення. Так, серед неписьменних того часу санітарна грамотність становила 14,4% - проти 48,6% у тих, хто умів читати і писати. Воістину "ученьє - свєт, а нєученьє - тьма". Вперше населення на своїй шкірі відчуло і найсильніший засіб захисту від заразних хвороб і їх профілактики - вакцинацію.

Після Другої світової війни на Краснопільщині постійно то в одному, то в іншому місці реєструвалися спалахи висипного та черевного тифу, дизентерії, скарлатини, дифтерії, кору, малярії, туберкульозу. Для боротьби з такими епідеміями у 1944 р. були утворені дезінфекційна та протималярійна станції, туберкульозний кабінет, введена посада районного епідеміолога. За спогадами одного з керівників, "районний санітарний лікар був наділеним лише добре підвішеним язиком, а апаратурою для дослідів йому служили власні органи почуттів, транспортом - власні ноги" - у таких умовах довелось працювати фундаторам галузі. Пізніше з'явилася і повноцінна райсанепідемстанція.  Працівники протималярійної станції часто виїздили в болотисті місцевості району травити малярійних комарів та їх личинок, вкривати водойми плівкою нафти. Безпосередньо у селах від населення вимагали білити хати вапном, окурювати погреби, засипати калюжі, вкривати колодязі кришками, хлорувати воду та інше. Повністю побороли малярію у середині ХХ ст., коли провели меліорацію в басейнах річок Сироватка та Рибиця і більшість боліт просто висушили.

Старше покоління має добре пам'ятати і спалахи ящуру, пов'язані з величезною кількістю великої рогатої худоби у районі. У 70-80-х рр. ХХ ст. у районі неодноразово перекривали пасажирський транспортний рух, проводили карантинні заходи з обмеженням пересування людей, дезінфікували шини всіх машин, а пасажирів примушували виходити з автобусів і чистити взуття на тирсовій доріжці. Школярі з віддалених малих сіл тимчасово жили у свої однокласників у селах, де знаходилась школа. У пізньо-радянський час спалахи епідемій давили досить швидко і ефективно, мало хто згадає, що у 1970 р. в Одесі була епідемія холери...

Таким чином, бачимо, що за 2000 років у епідемному досвіді людей змінилося мало. Так, сьогодні легко визначаємо збудників інфекцій та маємо розвинену медичну мережу. Але, перед загрозою пандемії у такому залюдненому та мобільному світі, немає кращого захисту, ніж перевірені часом прості прийоми дотримання елементарної санітарії та гігієни, самоізоляції від живого спілкування та виконання вимог епідеміологів по обмеженню пересування. Мудрості, терпіння та здоров'я нам усім. 

Сьогодні сайт відвідало - 18 посетителей
Этот сайт был создан бесплатно с помощью homepage-konstruktor.ru. Хотите тоже свой сайт?
Зарегистрироваться бесплатно