Самотоевка в сети Internet

- Попівка 2

В Україні в усі часи знаходились люди, котрі своєю діяльністю закладали основи розвитку суспільства на століття вперед. 200 років тому на Слобідщині яскравими зірками небосхилу просвітництва палали імена Олександра Паліцина та Василя Каразіна. Про їх справи у нашому краї і піде мова у цьому нарисі.

Олександр Олександрович Паліцин у 1792 р. викупив у нащадків Андрія Андрійовича Кондратьєва хутір Попівка (північніше села Залізняк, сьогодні – у Сумському районі). Йому сподобався ландшафт місцевості на зразок альпійської, а тихоплинне сільське життя на віддалі від гамірного міста найкращим чином сприяло реалізації творчих планів на майбутнє. Швидко облаштував навколишній життєвий простір – великий будинок на багато кімнат, навколо – садово-парковий ансамбль в англійському стилі, ставок та пасіка.


 Портрет О.Паліцина французького художника П.Берже, 1813 р. 

Дякуючи вродженій харизмі, набутій комунікабельності та ерудиції – оточує себе друзями з числа місцевої богеми, поміщиків, колишньої козацької старшини. Завойовує таку повагу та авторитет серед дворян, що вже в 1795 р. (потім – ще і в 1798 р.) обирається повітовим маршалком («предводителем дворянства») Сумського повіту. Практично, кожен пан з навколишніх сіл регулярно навідувався до Паліцина. Спочатку – для знайомства, з цікавості. Згодом – як до приятеля, за порадою чи просто заради спілкування. Кондратьєви і Алфьорови, Шидловські і Надаржинські, Штеричева і Подгоричані, Рахманова і Камбурлєй, Подольські, Романови, Кардашевські… Аскетичний, але високо інтелігентний і культурний стиль життя Паліцина, його бібліотека, дизайн обійстя, мистецька колекція, манера спілкування справляли на місцевих поміщиків неабияке враження. Поступово у них теж розвивався смак нового, європейського типу облаштування свого побуту, з’явилася тяга до нових знань, самоосвіти, культурних надбань людської цивілізації. В околицях Сум заводяться перші приватні бібліотеки, грубо збиті лавки поступаються місцем добротно виготовленим лакованим меблям, а за обідом, замість дівчат у вишиванках, «по-європейськи» прислужують «горничные» у білих фартушках та очіпках.

У переконанні, що новий господар Попівки має не тільки смак в архітектурі, а й хист до створення такої, знайомі поміщики стали замовляти Паліцину проекти будинків та господарських приміщень для своїх маєтків. Зокрема, Кондратьєви у Низах та Залізняку, Штеричева з Басів, Надаржинські у Кам’янці побудували собі будинки згідно цих креслень. Шидловські у Старому Мерчику, Медведєв у Сумах, Камбурлєй у Хотіні – забудовували двори господарськими будівлями та різними архітектурними визисками згідно проектів Паліцина. Також майже кожен поміщик намагався увіковічнити своє ім’я, збудувавши храм у володарському селі. Штеричева – у Штепівці, Надаржинські – у Кам’янці, Карпов – у Боромлі, Куликовський – у харківському Рокитному, Островерхов – у Одринці, Якубинський - у Радомлі. Це все – церкви за кресленнями Олександра Паліцина. Успенський храм у Верхній Сироватці також багато дослідників відносять до витвору рук Паліцина, але, на мою думку, його, під керівництвом наставника, спроектувала прийомна донька Олександра Олександровича – Катерина Алфьорова.

Нас же найбільше цікавить найстаріша, що збереглася до нашого часу, церква на Краснопільщині – Троїцький храм у селі Славгород, адже він збудований також за проектом Паліцина. Володарі маленького, на той час, села Тростянець, трішки більшого села Кам’янка, та великого майже містечка Славгород, багаті поміщики Надаржинські – одні з найближчих друзів Паліцина. То ж не дивно, що саме йому замовили і проект нового, кам’яного головного храму села, котрий мав стояти в самому центрі Славгорода поруч з їх будинком та замінити всі старі дерев’яні церкви. Олександр Паліцин мав особливий смак у проектуванні храмів. На його думку, ця культова споруда має за своїм виглядом як можна ближче нагадувати старовинні античні храми Греції та Риму. Строга класика, прямі кути і лінії, високі колони, ніяких визисків з прикрасами. Довіра Надаржинських у повній мірі дозволяла втілити такий задум.

В уяві Паліцина, а потім і на папері, проявляються контури ампірної перипторіальної споруди, котра безпомилково нагадує знаменитий афінський Парфенон – довга закрита зала, по всьому периметру рівномірно оточена колонами, трикутні фасади, двосхилий дах. Але ж у православного храму має бути висока дзвіниця, - як бути, як вписати її у класичний стиль? Знову в уяві виникає фантазія, мов якийсь велетень ставить один на другий велетенські кубики, увінчані маленькою напівсферою куполу… Все, проект готовий. Тільки два храми на всю Російську імперію збудували у такому стилі – Петропавлівський собор у Севастополі (1792 р., архітект – В.Рулєв) та цей шедевр архітектури у Славгороді. 


  
Проект О.Паліцина Троїцького храму для с.Славгород. 

На жаль, у ті часи бракувало кваліфікованої робочої сили. Часто роботи виконували місцеві селяни, кріпаки, чи наймані випадкові «шабаї». Відповідно, впершись в якусь складність з реалізацією задуму архітекта, такі «робітнички» спрощували собі життя, ліплячи ту чи іншу частину будівлі згідно свого професіоналізму. Олександр Паліцин, після візиту до Славгорода, так розповідав про цей жах у листі до Василя Ярославського: «Не мудреная также для тебя новость, что на днях станут святить церковь славгородскую, в которой из 32 кривых столбов всякий на свой лад искривлен, где колокольня вместо круглого купола покрыта на четыре угла шапкой и где в три года четыре штукатурки облупились почти со всех стен».

Все ж, на свято Трійці 1807 р. храм освятили і він успішно виконує свою функцію до сьогодні. Ще здалеку видно, що купол на дзвіниці – не зовсім купол, а, як писав Паліцин – «шапка на чотири кути», та й колони, коли зблизька придивлятися – не зовсім рівні…  ну то таке. Найбільше ж зіпсували церкву вже поміщики Голіцини у 1843 р., добудувавши по боках два глухих приділи, котрі мало гармонують з основною будівлею, перегородивши галерею колонади… Та це не головне. Головне – що храм зберігся, діє, прикрашає село. Багато де взагалі нічого не збереглося, немає, та вже й не буде… 


 Храм в с.Славгород з добудовою, наш час. 

Час від часу Паліцин полишав олівець і циркуль та брався за гусяче перо. Поезія, словесність полонила його душу ще з кадетських часів. Спочатку у віршованій формі перекладав твори відомих французьких просвітителів, а у 1807 р. вирішив переспівати віршем прозовий переклад зі старослов’янської мови свого кумира Олександра Шишкова «Слова о полку Ігоревім». Віршовані переклади цієї знаменної пам’ятки древньої літератури від Шевченка, Франка, Котляревського, Мирного, Рильського та Тичини теж звичайно, будуть… та пізніше, після Паліцина. Отже, Олександр Паліцин – перший в Україні, хто звіршував «Слово…» сучасною мовою. А після нього вийшло «Послання до Прівєти» - критичний твір, що наробив немало галасу у літературному середовищі початку XIX ст. Навіть Пушкін у свої 16 років не пройшов мимо нього і написав у відповідь «Тінь Баркова». Ось такий письменник жив зовсім поруч з нами, у Залізняку – і знали його у всій імперії. 


 Твори О.Паліцина, видані у 1807 р. 

Мальовнича природа Попівки найкращим чином сприяє неспішному спілкуванню, реалізації творчих планів та думкам про вічне. У цій атмосфері все частіше стали траплятися випадки, коли у гості до Паліцина одночасно приїздили два-три представники передового дворянства і, за чашкою кави чи келихом вина, довгими вечорами, під солов’їний спів, розлого ділилися враженнями від витворів літератури, живопису, архітектури; просто обговорювали новини культурного, освітнього життя як далеких столиць, так і рідного краю; творчо пліткували. Кому це припало до душі – стали навідуватись на подібні зустрічі спеціально та регулярно. Коло спілкування розросталось. Виник своєрідний «клуб за вподобаннями», котрий, спочатку жартома, потім – і серйозніше, учасники стали величати «Попівською академією». Комусь прийшла ідея – приїхати з сином-парубком, може і йому буде цікаво. А якщо цікаво – то, можливо, попросити Паліцина, щоб чадо пожило у нього, підучилось літературі, архітектурі, мистецтву. Адже на початку XIX ст. жодних навчальних закладів, окрім церковно-парафіяльних шкіл, на Слобожанщині не було. Читати, писати, рахувати панські дітки вміли, та хотілося вже, щоб і в мистецтві знались, і самі творити вміли. Таким чином, оселя Паліцина стала ще й своєрідним навчальним закладом, факультативом з викладанням гуманітарних дисциплін за індивідуальною програмою. Пройшовши таке навчання, діти малопомісних дворян вже й самі могли зійти за вчителя. Так, Василь Ярославський, учень Паліцина, навчав сина Богдановича та доньку Донець-Захаржевського у Басах.

Нам же цікаво буде згадати ще одного учня Паліцина, котрий служив приватним вчителем у селі Рясне. Отже, ряснянський поміщик Дмитро Хрущов найняв учня Паліцина Сергія Глінку для навчання своїх синів Олександра, Петра та малого Костянтина. Останній з них, як відомо, у свій час стане засновником ряснянського Свято-Дмитрівського монастиря. Та надії Хрущова у повній мірі не виправдались. Глінка не мав певної системи освіти, старших дітей навчав сяк-так читати французькою, меншого – заучувати напам’ять та декламувати релігійні твори. Глінка відверто сумував у селі за веселим столичним життям, дійшло до сварки з поміщиком. Вчитель вимагав у нього гроші за навчання, у сумі, котрої вистачило б на дорогу до Москви, та Хрущов відмовив. Глінка став погрожувати, що доповість владі, як пан тисне на кріпаків та знущається з них, вимагаючи безвилазно тяжко працювати на винокурні. Після цього відбув у Попівку до Паліцина і сидів там, адже коштів на більш далеку поїздку бракувало. Хрущов тихенько домовився з Паліциним, прислав до нього синів, котрі, навчені батьком, слізно стали благати вчителя повернутися. Паліцин з Ярославським приєдналися до умовлянь і Глінці нічого не залишилось, як повернутися у Рясне.

Слід сказати, що на той час Дмитро Хрущов вважався одним з найкращих винокурів Лівобережної України. Облаштування спиртового заводу коштувало йому дорого – більше 50 тисяч рублів. Щоб отримати такі гроші, поміщику довелося закласти Шидловському своє село Степанівку (сьогодні – Сумського району). Вчасно ж віддати гроші не вийшло, виручив курський губернатор Камбурлєй, котрий викупив у Шидловського Степанівку для себе, виплативши борг Хрущова. Взамін за це Хрущов мав їхати з Рясного у Полтавську губернію «піднімати» винокурню міністра Внутрішніх Справ імперії Кочубея, друга Камбурлєя. Згодом Кочубей віддячив Хрущову, влаштувавши двох старших його синів спочатку до сенатського училища, а потім – на роботу у Волинську губернію.

А ось такий випадок стався у 1804 р. Харківський губернатор Іван Бахтін зацікавився у Василя Каразіна фактом падіння метеориту на землях великобобрицької поміщиці Єлизавети Рахманової. Каразін же, у свою чергу, завірив губернатора, що поруч мешкає Олександр Паліцин, котрий жваво переймається всіма науками, тому краще хай він і розвідає про цей метеорит все можливе та докладно доповість. Паліцин сповна виконав таке доручення, виловив усіх свідків катастрофи небесного гостя та художньо записав їх розповіді; забуті уламки метеориту, що впав у 1787 р. близ Жигайлівки, були знайдені у харківського аптекаря Піскуновського і передані на детальне дослідження до Імператорської Академії наук у Петербурзі.

Так поступово ми переходимо до іншого цікавого персонажу – Василя Назаровича Каразіна, слобожанського просвітителя, науковця, засновника першого на Лівобережній Україні університету у Харкові, ініціатора створення міністерства народної просвіти Російської імперії. Входив до тісного кола спілкування Паліцина, листувався з ним, провідував у Попівці. Слід сказати, що у молодості Каразін був тим ще бешкетником. Під впливом діяльності Григорія Сковороди, він став справжнім «народником», панібратався з кріпаками. Більше того – оженився на 14-річній кріпачці Домні і, разом з нею, вагітною, хотів утекти за кордон, та був спійманий. Після смерті дружини під час пологів «остепенився», почав займатися науками, особливо – хімією та біологією. Скористався зміною влади в імперії (на трон прийшов молодий цар Олександр І), дякуючи вродженій хитрості та язикатості, знайшов короткий шлях до імператора, запропонувавши йому свої ідеї про реформу освіти. Цар назначив Каразіна своїм радником, куратором народних училищ. Така посада примусила Василя задуматись над власним поміщицьким статусом, статками, авторитетом у дворянському суспільстві. «Ліва рука царя» - і майже голодранець (по дворянським поняттям) – неприємне поєднання. Та ще й купа ворогів: котрихось давила заздрість; якісь були набуті нетриманням язика за зубами; хтось і просто відверто насміхався з «вискочки». Треба з цим щось робити… 


 
Василь Назарович Каразін, портрет початку ХІХ ст. 

І тут у пригоді став приклад сусіда, курського губернатора Михайла Івановича Камбурлєя. Було йому під 40, а все ще парубкував. А тут і зі столиці прилетіли чутки, що на днях розжалують з губернатора. Майоріла перспектива досить скромного продовження життя, до чого Камбурлєй не звик. Поруч же у Курську жила вдова Єлизавета Рахманова, котрій від першого чоловіка, Андрія Кондратьєва, у спадок дістались величезні володіння у Хотіні, Великому Бобрику, винокурні та селітроварні, тисячі кріпаків і… донька Ганна, котра тільки що здобула повноліття. У Камбурлєя визрів план – оженитися на Ганні, отримавши, за разом, гарне придане зі спадків Кондратьєва. Ганну Михайло добре знав, часто зустрічав на балах та інших розвагах, можна сказати – дружив з нею. Треба «кувати залізо, доки гаряче» - губернатор під час зимових катань на санях палко пропонує Ганні руку і серце, і та погоджується! Камбурлєй швиденько - до Рахманової, Ганна підтверджує матері своє рішення. Через пару днів Михайла Івановича знімають з посади губернатора… Встиг вчасно «порєшать» своє майбутнє. Таким чином, Камбурлєй у 1799 р. миттєво, в додаток до дружини, отримує Хотінь з 8000 кріпаків та декількома тисячами гектар землі, будинок у Москві та селітроварню у Самотоївці (сьогодні на цьому місці – 16-квартирний панельний будинок міського типу). Єлизавета Рахманова залишила за собою лише будинок у Курську та Великий Бобрик з 1200 кріпаків. За 1805 р. від своїх нових володінь Камбурлєй отримує 120 000 рублів прибутку. Такі шалені гроші у Хотіні витрачати немає де і Камбурлєй до кінця життя гуляє по столицях, залишаючи дружину вдома з донькою, відкупляючись від них постійним надсиланням дорогих подарунків. 


 
Михайло Іванович Камбурлєй, портрет 1803 р. 

Отож, на цьому прикладі і нашого Василя Каразіна також все міцніше бере в полон мрія про вигідний шлюб. Скоро і підходяща наречена підвернулась. 1802 р. Каразін, у справах по будівництву харківського університету, крутиться, мов білка у колесі; мотається туди-сюди маршрутом Харків-Петербург. Часто - через Славгород, де дізнається про одну важку судову справу, що тягнеться вже не один рік. У Тимофія і Варвари Надаржинських є донька Олександра, але народилася вона через два місяці після весілля батьків. За звичаями (навіть – юридичним правом) того часу – така дитина вважалась незаконною і не мала права на спадок від батьків. Цим скористались родичі Надаржинських – Кондратьєви, котрі подали до суду позов на успадкування маєтностей і статків собі, а не Олександрі. Вони дуже поспішали, бо знали ще про один закон – якщо знайдеться дворянин, котрий ожениться на Олександрі (а їй скоро 14 років вже буде), то вона стане законною дворянкою і спадкоємницею. У Каразіна виник план: треба, щоб суд відмовив Кондратьєвим у позовних вимогах, після чого оженитись на Олександрі Надаржинській, отримавши величезне придане – весь славгородський маєток із землями та кріпаками плюс частину тростянецьких володінь.

Для реалізації сміливої афери, Каразін вирішив заручитися підтримкою царя, з котрим у цей час був «на короткій нозі». Цар підтримав свого радника і розпорядився передати з суду справу на детальний розгляд міністру юстиції Російської імперії, котрим у 1802-1803 рр. служив… відомий російський письменник Гаврило Державін. Державін підтримав Каразіна, справу закрили. Окрилений 30-річний Василь Назарович швидко від’їздить в бік Харкова, шляхом роздумуючи, як же йому тепер отримати ласки 14-річної Олександри вийти за нього заміж. І, здається, придумав.

Перший день Великодня 1803 р. Святкова служба у старому славгородському храмі, все село тут, тут і Надаржинські. Закінчилась проповідь, бере слово «особа, наближена до імператора». Виходить наперед Каразін, вітає всіх з Великоднем, передає привіт від самого імператора, демонстративно викликає привезеного з Харкова протоієрея Фотієва, котрому, для більшого куражу, вибив у царя орден Святої Ганни ІІ ступеню та нагороджує його. Всі охають (ого, яка важлива персона вдостоїла їх присутністю). Та це ще не все. Василь тут же дістає з кишені дорогі діамантові сережки, підходить з ними до Олександри Надаржинської і пропонує вийти за нього заміж. «Наречена» червоніє, опускає очі і тихо відповідає… що вже заручена з іншим! Так, справді, не так давно пропозицію руки і серця Олександрі зробив 36-річний князь Корсаков. У Каразіна темніє в очах, його охоплює жах, він забуває про все на світі і швидко виходить з храму, більше того – пішки прямує в сторону Харкова. Як згадував Данилевський, Василь «бежал из Славгорода так скоро, что едва его экипаж догнал в слободе Ямной». Пізніше Олександра Корсакова, за свою відмову та в подяку за узаконення спадку, запропонує Каразіну відкуп у сумі 50 (за іншими даними – 60) тисяч рублів. Каразін же невдовзі ожениться на іншій Олександрі – Мухіній.

Важко сказати, хто тут більше виграв. Адже недовго радів генерал-майор, князь Олексій Іванович Корсаков такому приданому – помер у 1811 р. Поховали його у склепі (сьогодні на цьому місці у Славгороді стадіон). А от про споруду над склепом слід поговорити окремо. Коли на початку ХХ ст. архітектор, фотограф Лукомський відвідав Славгород, то застав від неї лиш руїни, в яких важко просліджувались початкові обриси пірамідального мавзолею. За визначення «пірамідальний мавзолей» і вхопимось. Як відомо, власники Славгорода Надаржинські дружили з Паліциним, замовляли йому проекти архітектурних споруд – тієї ж церкви. У кращого учня Олександра Паліцина, Миколи Алфьорова, є акварель 1800 р. «Пам’ятник на березі озера». На малюнку зображений якраз мавзолей оригінальної пірамідальної форми. І підпис: «З проектів О.Паліцина». Більше того – схоже, що саме цей проект був реалізований на практиці, причому – неодноразово. Зокрема, на центральному сумському кладовищі і сьогодні можна легко знайти облізлу піраміду, схожу на зображену. А ще 1823 р. у Казані на острівці відкрили майже такий же пам’ятник, споруджений за поданням Миколи Алфьорова. Таким чином, маємо велику ймовірність, що і у Славгороді у 1818 р. над склепом Корсакова встановили піраміду згідно цього ж креслення Паліцина. Піраміда мала в основі 10х10 метрів, у центрі внутрішнього приміщення розташовувався вівтар з іконостасом у стилі українського барокко, на чотири сторони виходили двері, а зовні напроти кутів стояли невеликі обеліски. Приблизно так проглядається стилістика і сумської та казанської пірамід. 


 "Пам'ятник на березі озера". Акварель Миколи Алфьорова, 1800 р. 

 Пам'ятник у Казані.


Сумська піраміда, наш час.  

 Залишки мавзолею О.Корсакова у Славгороді, фото Г.Лукомського, 1913 р.

Час руйнує кам’яні будівлі, жовтіють сторінки старинних книг, змінюється мода. Вічною залишається любов до рідного краю, його історії. А історію творять, наповнюють люди – і прості селяни, і поміщики-дворяни, і видатні діячі, просвітителі Слобожанщини – Олександр Олександрович Паліцин та Василь Назарович Каразін. Зі своїми успіхами і невдачами, злетами і падіннями, пошанами і курйозами – бо просто люди. Сьогодні популяризацією справ та творчого спадку Олександра Паліцина і його «Попівської академії», учнів, Василя Каразіна переймаються учасники сумського обласного об’єднання громадян «Паліцинська академія», осередок якої діє і на Краснопільщині.


Джерела.
О.Десятниченко "Паліцинськими стежками", Харків, 2018.
О.Десятниченко "Історія Самотоївки від найдавніших часів", Харків, 2014.
О.Кисельов "Легенди Сум", Суми, 2019.
В.Комаров "Каразин против Кондратьева", "Ваш шанс", 2007.
Д.Кудинов "К 230-летию падения сумского метеорита", "Ваш шанс", 2017.
"Харьковский сборник", Харків, 1887. 

 

Сьогодні сайт відвідало - 7 посетителей
Этот сайт был создан бесплатно с помощью homepage-konstruktor.ru. Хотите тоже свой сайт?
Зарегистрироваться бесплатно