- 1941-1943рр
Самотоївка в період окупації 1941-1943 рр.
22 червня 1941 р. нациська Німеччина перейшла кордони Радянського Союзу і розпочала стрімкий наступ. Вже наступного дня оголосили мобілізацію чоловічого населення 1905-1918 рр. народження до лав Червоної Армії. Незабаром – 3 липня, о 8 годині ранку – всі, хто першими отримав повістки, мали з’явитися на збірний пункт – хутір Клинки під Краснопіллям. Тільки доспіли зернові – швидко зібрали врожай. А високо в небі вже, час від часу, пролітали літаки з хрестами – на схід, з червоними зірками – на захід. Шибки на вікнах заклеїли паперовими стрічками навхрест, вночі патрулювали вулиці на випадок висадки диверсантів, дорогою через село та ешелонами по залізниці майже невпинно йшла евакуація заводів, фабрик, колгоспів з Київщини та Чернігівщини. Відповідні органи пильно слідкували, щоб не було паніки серед населення, щоб не розповсюджувались песимистичні настрої. Зачинщики нещадно карались.
Осінь 1941 р. видалась холодною та похмурою, перший сніг випав вже 23 вересня. Мобілізованими молдаванами у вересні було викопано протитанковий рів, що з'єднав урочища Баксар та Саввине. На жаль, він не став у нагоді, так як майбутній наступ на Самотоївку прийшов з боку Глибного, та ще й без застосування танків. На початку жовтня виїхали останні представники влади, в селі запанувало безладдя – люди розтягували мілке колгоспне майно, відчинили магазини, заготовляли дрова у лісі, кому де заманеться.
14 жовтня 1941 р. – «на Покрову» - 227 стрілецька дивізія 40 армії Південно-Західного фронту, штаб якої знаходився на Успенці, в першій половині дня залишила Глибне, а, близько 14 години, і Самотоївку. По їх п'ятам до села вступила 168 піхотна дивізія окупантів. Німці повільно рухалися двома живими ланцюжками, проводячи зачистку місцевості. На в'їзді в село їх вийшов зустрічати хлібом-сіллю Кравченко Олександр - один з тих самих Кравченків, що були знатними «куркулями» у Самотоївці до початку 1930-х рр. Та його сподівання на повернення старого часу не збулися. Коли в 1943 р. повернулися «наші» - колишнього «куркуля» прив’язали за ноги до двох коней і розірвали навпіл у чистому полі.
Відступаючи, червоноармійці залишили в Самотоївці взвод солдат – здавати без бою більш-менш великі села не дозволялося. Перед взводом було поставлене завдання: зайняти оборону у самому найвужчому місці шляху через село (поблизу яру на Лопандівці), затримати фашистів, після чого відходити на Краснопілля. Фактично ж – покинули на вірну смерть - солдати це добре розуміли. Не довго думаючи, розграбували в школі, де ночували останню ніч, фізичний та хімічний кабінети. У біологічному кабінеті викинули зі склянок заспиртованих жучків та червачків, спирт випили. Розігрівшись, на Лопандівці почали бити гвинтівки об дерева: «Що ми тут обороняємо? 5 соток землі? І що нам за це буде? Проживемо на 5 хвилин більше?» Підняли руки та й пішли назустріч ворогу. Німецький офіцер, помітивши з півсотні добровільно-полонених «вояків», махнув рукою на захід, випустив в небо декілька сигнальних ракет. Червоноармійців полонили, зачинили до приміщення Миколаївського храму, обгородженого колючим дротом, де й утримували з тиждень. Потім, пішки, переправили до Сумського табору для військовополонених. Коли вели, один з червоноармійців, кульгаючи, почав відставати. Щоб не затримувати колону, німець пристрелив його за залізничним переїздом Корчаківка-Грязне. Жительки вулиці Вивертайлівка Бабич Марія Халимівна та Литвин Ніна Степанівна згодом прямо там його і поховали. У 1971 р., рішенням профсоюзу Грязнянського цукрового заводу, могилу невідомого солдата було обгороджено та встановлено невеличкий металевий обеліск з зіркою. У такому вигляді це місце бачимо і нині.
Могила невідомого солдата на в’їзді в Самотоївку.
Так, без жодного пострілу, Самотоївка перейшла до німців. Німці залишилися ночувати у селі, по три-п’ять солдат у хатах, які обирали на свій розсуд. Господарі ж цих осель спали у сараях або по сусідах. Наступного ранку окупанти залишили декілька чоловік для налаштування роботи нової влади та й рушили в напрямку Краснопілля.
Фрагмент фронтової п'ятикілометрівки. На подив - дуже неточна карта.
27 жовтня 1941 р. Два п'ятнадцятирічних хлопця, Василь та Микола, знайшли десь у селі німецьку гранату. Вирішили спробувати, як воно рвоне. Кращого місця, ніж яр на Лопандівці, не придумали. Жбурнули гранату, не побачивши, що через місток йшов німець з повною пілоткою яєць. Граната зірвалась, хлопці швиденько тікати бур'янами (Василь забіг на Воропай, Микола - до Глибного), німець за ними, та не побачив, куди ж ті чкурнули. Зайшов до найближчого двору. Там, як на горе, - ще два таких же малолітніх «підривника» - Швидунов Олексій Петрович та Ємельянов Леонід Євгенович, котрі, за допомогою патронів, «кололи дрова» - вставляли їх в розщілину та били по капсулю. Окрім того, поруч лежав саморобний зріз гвинтівки. Комендатура ж з першого дня окупації оголосила наказ місцевому населенню: здати всю зброю та боєприпаси (за невиконання - смерть). Гестапівець, не довго розбираючись, відвів хлопців до управи, що розташовувалась у приміщенні сільради. Там теж вони затримались недовго – фашист потягнув бідолаг до парку в центрі села і розстріляв (якраз на цьому місці зараз височить пам'ятник загиблим воїнам).
Могила на сільському кладовищі, де поховані хлопці.
Відступаючи, червоноармійці зірвали залізничного моста, що напроти Западні. Німці ж, руками місцевих жителів та полонених солдат, засипали шпали піском, рейки повикладали збоку, щоб цей насип не розсувався і, таким чином, перетворили залізну дорогу від Басів до Краснопілля на добротну автомобільну. Згадує Приходько Євгеній Олександрович, 1924 р. н., житель села Чернеччина: «...Після голодомору мешкав у Самотоївці, закінчив там четвертий клас вечірньої школи. Коли прийшли німці, вони заставляли людей виходити на залізницю, засипати просвіти між шпалами піском. Та одного дня люди не вийшли. Тоді фашисти схопили мене та ще зо десяток таких же хлопченят, зачинили у пак-хаузі поблизу переїзду. Людям оголосили: якщо не вийдуть завтра на роботи, то нас розстріляють. Селяни наступного ранку вийшли працювати і тоді нас випустили». Відновили й моста, набрали з місцевих добровольців охорону до нього. Так, там сторожували Гоч Петро, Пономарьов Григорій, Саганяк Іван, Наливайко Леонід. Цей мост також був зруйнований двома бомбами, скинутими з радянського літака вже в час наступу військ у 1943 р. Із місцевих жителів набиралися кадри й до поліції. Поліцаями стали: Бабич Іван, Кучерявий Григорій, Остич Яків, Гамазейський Микола, брати Павло та Карпо Левченки. Сільським старостою назначили Шевченка Івана Прокоповича.
Фрагмент німецької карти 1941 р.
У школі німці ненадовго організували госпіталь. До вересня 1942 р. окупанти наладнали життя у селі, відновили й навчання у ній. Лише з деякою цензурою: замість портретів Сталіна почепили Гітлера, позаклеювали в книжках все, що нагадувало про Радянську владу. У початкову школу з чотирьохрічним терміном навчання мали ходити усі здорові діти віком від 7 до 11 років. За порушення цієї вимоги батьків штрафували. Програма початкових класів завбачувала вивчення української та німецької (з 2 класу) мови, чистописання, математики, малювання та співу. У Краснопільському районі в 1942-1943 навчальному році діяло 34 школи. Але, в середині лютого 1943 р., навчання було перервано, бо Червона Армія перейшла в наступ. Відновилась при німцях і служба у зачинених храмах.
Територія сучасних Сумського та Краснопільського районів, згідно фашистському адміністративному поділу, мала увійти до гебіту «Суми». Окупаційним режимом видавалася газета «Сумський вісник», з якої населення дізнавалося про нові порядки: заборонялося покидати своє місце проживання без посвідок («аусвайсів»), колгоспи та радгоспи тепер стають власністю рейху, створюються общинні господарства для задоволення нужд німецької армії. У Самотоївці головою такого господарства назначили Сумцова Григорія Федоровича. В Німеччині діяли невільницькі ринки, де фабриканти могли купити дешеву робочу силу - людей, яких завозили з окупованих територій. Із Самотоївки таких було вивезено 118 чоловік, Глибного - 57, Думівки – 11. Так як самі німці розмальовували життя остарбайтерів у Німеччині, майже, як райське, - багато хто просився на від'їзд добровільно, відправляючись в дорогу з танцями і піснями. Придатко Є.О. згадує знову: «...У 1942 р. забрали до Німеччини. Приблизно через тиждень після прибуття, мене купила сільська сім'я, щоб я порався у них по господарству. Влітку спав у клуні, зимою - у конюшні, їв за одним столом з господарями все те ж, що їли і вони, швидко засвоїв німецьку мову. Декілька разів мене перевіряли - залишали гроші і спостерігали, чи вкраду, та я не брав. Одного разу прийшла сусідська жінка і почала гладити мене по голові. Я спитав у господарів, навіщо вона це робила. Ті засміялись і сказали, що то роги шукала, бо в Німеччині йшла пропаганда, нібито у слов'ян ростуть роги на голові, які ми і ховаємо за шапками та хустками». А в листі самотоївки Боронос Наталії, що також потрапила на чужину, читаємо наступне: «Я вдень у Німеччині, а вночі вдома - снитесь кожну ніч».
У червні 1942 р. 14 радянських десантників висадилися з низькопролітаючого над Крутим яром літака. Їхнім завданням було: знайти підходяще місце для організації партизанського загону в тилу ворога. Зайшли до найближчої хати, щоб розпитати дядька, як краще непоміченими дібратися до Самотоївки. Та тільки вони не знали, що «дядько» цей - грязнянський поліцай, який, з дорогою душею, відразу з повідомив німців про «гостей». З Краснопілля прибула автомашина з німцями, котрі, разом зі самотоївськими поліцаями, кинулися перехопити десантників. Ті ж, ще здалеку помітивши фашистів, вирішили розділитися. В яру Крутому пасли худобу хлопці - Бабич Михайло Степанович та Левченко Григорій Олексійович. Десятеро десантників, зховавшись поміж корів, наказали хлопцям гнати худобу вздовж яру, до Сироватки. Благополучно дістались річки, форсували її і щезли в лісі. Інші ж чотири десантники, очолювані старшиною, залишилися прикривати своїх, за що й загинули на місці, вступивши у нерівний бій. Їх речі потім порозтягували поліцаї.
На хуторі Воропай, зусиллями тих десантників, завівся партизанський загін імені Сталіна, командиром якого був Литвиненко В.А., комісаром - Гончаренко М.Н. Дехто з самотоївців відносив партизанам викрадені в німців боєприпаси, збирали й розвідувальну інформацію. Так, у грудні 1942 р. ці партизани поблизу Великої Рибиці знищили загін поліцаїв. У січні 1943 р. на залізничному перегоні Ступівка-Краснопілля підірвали ешелон з 70 вагонів - загинуло близько 200 окупантів, згоріли їх боєприпаси та зброя. А, у лютому 1943 р., стало відомо, що колона з десятка німецьких підвод буде прямувати Самотоївкою. Партизани вирішили зробити засідку у клуні, що стояла поблизу дороги через яр Баксар. До того ж, ще й самі німці вирішили зупинитися на обід саме в цьому затишному місці, розіклавшись перед жерлом кулемета, як на долоні. Кулеметник відкрив вогонь, німці - на підводи і тікати, лише один офіцер залишився на місці вбитим. Коли командир партизанського загону дізнався, що цей «ворошиловський стрілок» з 30 метрів, та ще й з доброго кулемета, влучив тільки в одного німця, наказав його розстріляти. Окупанти ж відправили з Краснопілля до Самотоївки каральний загін, одна частина якого, дещо раніше, вишикувалась вздовж залізної дороги, інша пішла зачищати саме село. Якщо хтось намагався втекти з села до лісу - наривався на засідку біля залізниці. Іронією долі, у цей же час лісовою дорогою мад'яри вели з робіт полонених євреїв. Ті, чувши, що Червона Армія перейшла у наступ і вже десь зовсім близько, надумали втекти, місцем втечі обрали район хутора Корчаківка. Мад'яри, звичайно ж, кинулись їх доганяти. Побачивши декілька силуетів, що петляли поміж хатами Корчаківки, німці відкрили вогонь. Як вже було сказано вище, - Корчаківка на той час була на кшалт складу з дровами, сіном і т.д. Звичайно ж, відразу спихнула, мов свічка. В Самотоївці тієї ночі можна було газету читати, - така стояла заграва. У будиночку на хуторі мирно сіли вечеряти сім'я Склярових: Михайло Павлович з дружиною Варварою Пилипівною, синами Гришею та Пашею, доньками Ніною і Євдокією. Раптом до будинку увірвалися німці й виштовхали на вулицю усіх, окрім батька. Його довго допитували, обшукали хату і сарай, облили їх пальним та підпалили, потім пристрелили голову сімейства, кинули у вогонь. Полоснули чергою по дружині й дітям... Вціліла лише тринадцятирічна Ніна, котра зховалася під східцями будівлі, а потім прибігла боса, в одній сукні, до Самотоївки і розповіла про весь цей жах. Зараз вона проживає в Ново-Миколаївці Запорізької області, після війни згадувала, як її батько-путієць часто допомагав партизанам з розвідками; посилав, разом з Євдокією, в ліс відносити харчі. На ранок самотоївці знайшли на Корчаківці обвуглені тіла Склярових, а, за залізницею, в купу були скидані трупи євреїв і мад'яр, котрі потрапили під вогонь союзників.
Місце на старій Корчаківці, де загинула сім'я Склярових.
11 лютого 1943 р. близ Самотоївки пробігло, як поперед батьком в пекло, партизанське з'єднання М.І.Наумова. До його складу влився і воропаївський загін. За радянських часів значення партизанської війни значно перебільшувалось - говорили, що такі рейди завдавали ворогові неабиякої шкоди. Насправді ж, - чого було більше від дій партизан – користі підпільної діяльності в тилу ворога чи заподіяної шкоди місцевому населенню – питання залишається відкритим. «Наумівці» в нашій місцевості пройшли по окраїні Западні. На східній околиці Самотоївки у 1971 р. встановлено відповідний пам’ятний знак.
Пам’ятний знак про рейд з’єднання Наумова на околиці Самотоївки. Фото 2014 р.
Партизанські укуси зпідтишка добряче лютили німців і спонукували їх на більш жорстоке ставлення до місцевого населення, яке могло допомагати людям з лісу. Наприклад, один з німців у 1942 р. на Западні вивів за город, примусив викопати яму під могилу та розстріляв Ігнатушу Наталію Юхимівну, 1916 р. н. Вона, нібито, переховувала підпільника Ігнатенка Володимира Семеновича. Розстріляли і сусіда, Куликова Семена Євгеновича, який про це знав, а німцям не доповів. Видала ж їх новоспечена самотоївська любовниця того німця, котрій не подобалось, що сусіди розпускають плітки про стосунки з «фріцем». Звичайно ж, був розстріляний і сам підпільник та його син Ілля. Стратили фашисти в Самотоївці також Гелих Євдокію Григорівну та Литвиненка Павла Івановича. У Майському повісили на воротах вчителя, котрий, на пару з поліцаєм (того просто розстріляли), розтопляв грубу фуражною соломою, заготовленою для коней. У цьому ж Майському, в оселі Довгополова П.Н., знаходилась конспіративна квартира підпільників, в Глибному така ж працювала у Солопова Г.С. Деякі націоналістично налаштовані самотоївці співчували руху ОУН-УПА. Так, житель Самотоївки Забара Степан Євгенійович, займаючи до війни посаду керівника підрайону, за часів німецької окупації отримав роботу перекладача. Та, за зв'язок з УПА, восени 1942 р. був схоплений окупантами і, ймовірно, разом з іншими націоналістами, заживо спалений у Сумській в'язниці.
Час від часу по селу поширювались чутки, що фашисти будуть топити в криницях усіх хлопців - майбутніх воїнів. Матері перевдягали малолітніх синів у дівчачий одяг, на сміх німцям. Важкувато жилося під час окупації жінкам та дітям на селі, особливо взимку. З раннього вечора і до пізнього ранку хатинки потопали у пітьмі – гасу для ламп-«керосинок» не було де взяти, свічками чи лучинами дуже не насвітиш. З гільз робили каганці-«карбідки». Великим дефіцитом було мило та сірники. Щоб затопити в грубці, ранком виходили на вулицю і дивились, у кого з сусідів вже димить. Брали совок, йшли позичити жаринку та й мерщій додому. Сутужно страждали, коли закінчилась ще й сіль. На сьогодні нас це може здивувати – немає солі, ну і що з того - можна обійтися. Та давайте поглянемо на раціон селян того часу: без солі капусту не заквасити, огірків не насолити, для хліба домашньої випічки (іншого тоді просто не існувало) сіль – найнеобхідніший компонент, несолена картопля просто не має смаку. Найвідважніші селянки наважувались на далеку та небезпечну мандрівку до Харкова – за сіллю, милом, сірниками. Через поліцейські кордони, ризикуючи бути пограбованими у дорозі, декілька разів за 1942 р. долали вони важкий шлях, щоб обміняти за речі сіль собі та сусідам, друзям, знайомим – усім, хто покладав на них надію. Ще й через 20-30 років після війни у кожної самотоївської бабусі обов’язково вдома мався солідний запас солі, мила, сірників – так урізалися в пам'ять ті дефіцити воєнного часу.
Самотоївка, дитя війни. Фото 1943 р.
23 лютого 1943 р. 100 стрілецькій дивізії Червоної Армії вдалося вибити ворога з села. Під час цих боїв реактивним вогнем з «катюші», що стояла на Ігнатушиному, було майже повністю зруйновано хати на Гречанівці, Куцівці, Бабичівці, знищено приміщення залізничної станції Корчаківка. Не так вже й користі було від цього бомбометання, в історично-культурному ж та господарському плані втратила Самотоївка надзвичайно багато – згадайте про результати розвитку капіталістичних відносин Гречанівки старого часу. Визволивши село, польові військомати наспіх стали хапати хлопців, яким тільки-но виповнилося 18 років (часто – ще і не виповнилось), відразу кидали в бій. У домашньому одязі, без найменшої підготовки, з однією гвинтівкою на двох – «піджаки», як називали таких новобранців, - гинули у першому ж бою за сусідній населений пункт.
Німці ж не дали змоги червоноармійцям зайняти Суми - знову перейшли у контрнаступ. 13 березня 180 танкова бригада Червоної Армії зайняла оборону в Самотоївці, 15 березня, після відступу до села 232 стрілецької дивізії - передислокувалась у Краснопілля. 16 березня близько 21 години фашисти знову відбили Глибне, 17 березня о 5 ранку продовжили наступ на Самотоївку, зайнявши Гречанівку о 10 годині. З півдня на допомогу підійшли 465 і 475 піхотні полки 255 піхотної дивізії німців і, за підтримки 12 танків і 7 артилерійських батарей, до кінця дня зайняли Самотоївку. 232 стрілецькій дивізії вдалося утримати станцію Корчаківка, намагання відбити знову Глибне і Самотоївку успіху не мали. Наступного дня, 18 березня, окупанти зачистили Самотоївку. Так, на Горі, у будинку Поповського Єхима Івановича, відступаючі червоноармійці залишили 27 ранених та тяжко хворих товаришів - німці спалили їх разом з хатою і її господарем. Ближче до вечора 712 стрілецькому полку 232 стрілецької дивізії все ж вдалося відбити у фашистів Гречанівку і східну околицю Глибного. Штаб дивізії розташувався в приміщенні контори Угроїдського цукрового заводу, куди 30 липня 1943 р. о 19.00 та 21.00 телефонував сам Сталін для розмови з Ватутіним.
В ніч з 24 на 25 березня німці знову повністю опанували Глибне, яке наступного дня о 2.00 безуспішно намагався відбити той же 712 стрілецький полк. У результаті - вбито 20 окупантів, 232 дивізія зазнала втрат - 14 убитими і 15 раненими.
Червоноармійці не змирилися з втратою Самотоївки і постійно її обстрілювали з лісу близ станції Корчаківка та хутора Ігнатушине. Так, 30 березня один зі снарядів втрапив у будиночок східніше Миколаївського храму, де знаходилось близько 25 окупантів. Червоноармійці спостерігали у біноклі, як німці винесли з нього близько 18 понівечених тіл.
Три з половиною місяці Самотоївка стояла на самій лінії фронту. Щоб заважаюче громадянське населення не вешталося під ногами, німці відправляють народ в евакуацію: села Низи, Малий Вистороп, Нижню Сироватку, Малий та Великий Бобрики. Дехто ще раніше втік на Воропай, до Угроїд, а то й далі - у Росію. Не можна говорити, що самотоївцям у чужині жилось солодко, адже сиділи на шиях місцевого населення. Так, був розстріляний молодий хлопець Горовий з Самотоївки, якого німці примусили собі викопати могилу. На нього, як на партизана, доніс мешканець Малого Бобрика Левченко Максим, котрий хотів заволодіти конем, з яким самотоївський парубок мав нещастя заночувати у цьому селі. Після війни Левченко відсидів за свій злочин вісім років.
31 березня знову 232 дивізія намагалась взяти Глибне, знову - безуспішно і знову втрати - 9 солдат вбито і 10 - поренено. З цього часу позиції ворогуючих сторін стабілізувались, німці так і закріпилися в Глибному-Самотоївці-Краснопіллі, червоноармійці ж зайняли оборону поруч - за річкою Сироватка, у лісах. Це був 794 стрілецький полк, на чолі з підполковником Ісаєвим Іваном Федоровичем. Штаб розташувався на хуторі Воропай і відповідав за ділянку фронту від Залізняка й до цього хутора. Звідси і майже до самого Краснопілля займав оборону 764 стрілецький полк, командиром якого був підполковник Огнєв Іван Михайлович, штаб теж був неподалік Воропая, у лісовій сторожці. Слід сказати, що 38 армія зайняла досить вдалу позицію для оборони - лінія фронту пройшла заболоченою річкою Сироватка, за якою - густий ліс на підвищенні. В липні 1943 р. німці намагались прорвати цю лінію оборони в районі Глибного-Самотоївки, та марно. Із Низів на прорив були направлені навіть танки, які дійшли майже до Осоївки і всі повернулися потім на базу.
У самотоївських лісах були вириті кілометри траншей і ходів сполучення з окопчиками для стрільби, збудовані укриття для гармат, автомашин, коней, сховищ для особового складу. Основні позиції 491 артилерійсько-мінометного полку в районі Краснопілля – Самотоївка виглядали, як 120 міцних надійних бліндажів у 5-6 накатів та ходи сполучення довжиною сім кілометрів.
Огнєв І.М. вручає нагороди бійцям в лісі біля Самотоївки. Фото 1943 р.
2 квітня 1943р. о 14.50 фашисти зробили авіаналіт на Угроїди, Наумівку, Ігнатушине, станцію Корчаківка. Якраз на шляху з Наумівки до Ігнатушиного цим ударом було вбито замісника командира 232 стрілецької дивізії полковника Кудрявцева. 1 травня бійцям 232 дивізії вдалося підбити німецький літак "Юнкерс-88" і взяти в полон його екіпаж. 6 липня біля станції Корчаківка зав'язався бій між розвідгрупою з 15 окупантів і червоноармійцями. З вилучених у вбитих документів з'ясувалося, що в Самотоївці займає оборону 10 рота 196 піхотного полку 68 піхотної дивізії Вермахту.
За період оборони з 23 березня по 8 серпня 1943 р. вогнем мінометників було знищено 3 ворожі гармати, 4 дзоти, 7 автомашин і 52 підводи з військовим спорядженням, подавлено вогнем 30 кулеметних точок противника, зроблено 11 проходів у дротяних загородженнях і виведено з ладу більше 760 солдатів та офіцерів ворога. Загалом, за часи літнього протистояння, вогнем з позицій Червоної Армії 228 хатинок у Самотоївці було майже зрівняно з землею...
Німцям так і не вдалося навесні-влітку 1943 р. повернути контроль над станцією Корчаківка. Таким чином, побудована ними добротна автомобільна дорога на основі залізничного насипу не використовувалась, - фактично, стала тією самою лінією фронту. Зустрічалася згадка, що у квітні 1943 р. до розташування полку на Ігнатушине приїхали артисти, серед яких була прославлена співачка Клавдія Шульженко. На жаль, підтвердити цю інформацію не вдається і в архівних документах така подія ніяк не згадується.
Фашисти також не гаяли даремно часу - на схилах городів, що виходили в напрямок лісу, побудували добротну лінію оборони. Глибше у тилу, біля Думівки, у німців було навіть своє власне футбольне поле. Також облаштували і кладовище, на в'їзді до якого височіли ворота зі свастикою. Тут знайшли останній спочинок 26 німецьких солдат (їх останки зараз перезаховані на централізованому кладовищі у Харкові). У серпні 1943 р. на цьому ж кладовищі, поруч з фашистами, ховали і червоноармійців, котрі помирали у польовому госпіталі, що розташовувався в урочищі Образ.
В цей час у небі над Самотоївкою все частіше почали з'являтися «рами» - німецькі розвідувальні літаки FW-189 («фокке-вульфи»). Боротьбу з ними проводив 88 винищувальний полк 8 гвардійської дивізії. 7 липня 1943 р. два винищувачі Ла-5, пілотовані старшим лейтенантом Мокрянським та молодшим лейтенантом Рибакіним атакували чергову «раму» в самотоївському небі. Ворожий розвідувальний літак було підбито, але, зворотньою чергою з нього, зачепило винищувач Рибакіна. Поранений пілот встиг покинути літака, та до землі опустився на парашуті вже мертвим. Так уродженець села Красний Яр Молотовського району Сталінградської області молодший лейтенант Рибакін Олександр Анатолієвич, 1922 р. народження, знайшов вічний спочинок на нашій землі. Могила, на жаль, залишилася загубленною - велика ймовірність, що поховали його тоді на церковному кладовищі біля Миколаївського храму.
О 6 годині ранку 8 серпня 1943 р., війська 237 та 232 стрілецьких дивізій 38 армії генерал-лейтенанта Чібісова Н.Є. перейшли в наступ з-під Краснопілля в напрямку на Суми. Щоб дещо розтягнути сили ворога, другі, відволікаючі удари, були завдані в районі Майського, Залізняка, Бездрика - тактика «Брусилівського прориву». Тут, мабуть, не зайвим буде сказати, що армія Чібісова була найслабкішою армією на Воронізькому фронті, - її резерви відтягувалися вглиб під час більш ранніх боїв на «Курській дузі». Протистояли ж їм дуже сильні 68 та 323 піхотні дивізії 7 армійського корпусу Вермахта. Німці на ділянці Самотоївка-Краснопілля підготувалися до оборони дуже прискіпливо: місцевість була насичена дотами, що з'єднувались між собою безперервними глибокими траншеями, перед ними - мінні поля, все ймовірне місце бою ретельно пристріляне артилерією та мінометами. Ще вночі на 8 серпня, саперний взвод молодшого лейтенанта Дементьєва Ілларіона Кузьмича зробив у мінному полі та дротяному огородженні 6 проходів, вилучивши близько 300 мін. Зранку 8 серпня червоноармійці через ці проходи увірвалися до ворожих траншей, розташованих на околицях хутора Вовківка, звідки рукою подати і до Самотоївки. Та Краснопілля ще було у руках ворога, тому частини отримали наказ повернутися, залишити захоплені у ворога позиції. Інакше відступаючі з Краснопілля німці вдарили б в тил червоноармійцям, котрим довелося б непереливки. Із зрозумілих причин (як це так – зайняти позиції і без бою їх повернути ворогу), опис бойових дій на Вовківці 8 серпня ніде не фігурує; нам про перебіг подій відомо зі свідчень ветеранів 232 дивізії -учасників визволення Краснопільщини. Німці повернулися до своїх траншей, підкріпивши ряди оборони новобранцями. Наступного ранку, 9 серпня, коли Краснопілля уже було визволено, довелось червоноармійцям повторно битись за Вовківку, яку і зайняли о 9.30. Фашисти врахували помилки попереднього дня, зав’язався жорстокий бій. Детальніше про нього – в нарисі про подвиг Героя Радянського Союзу Калініна О.М.
Отже, 8 серпня було визволено Краснопілля і невелика частина Самотоївки (Гречанівка, станція Корчаківка). Повністю Самотоївка була вичищена від гітлерівців 9 серпня о 12.30 дня. Довго згадував Самотоївку уродженець Кабардино-Балкарії Усанов Володимир Дмитрович. Його дружина у середині серпня отримала наступного листа: «Дорогая Анна Алексеевна! Ваш муж, командир стрелецкой роты старший лейтенант Усанов В.Д., верен военной присяге, проявив героизм и мужество, был убит 9 августа 1943 года на южной окраине села Самотоевка Краснопольского района Сумской области. Командир части Огнёв. Начальник штаба Ступников». Насправді ж - сміливий командир потрапив під мінометний вогонь фашистів і був важко поранений. Після тривалого лікування у шпиталі одужав і про свою «смерть» дізнався вже вдома.
Запис про визволення південної околиці Самотоївки з журналу бойових дій 38 армії.
Жорстокі бої гриміли далі. Глибне та Войкове, силами другого батальйону капітана Хованського, визволили 10 серпня у середині дня. Першотравневе (Майське) - 11 вересня визволила 340 стрілецька дивізія, яка минулого дня прийшла в Глибне та Гречанівку по слідах 232 дивізії. За маленьку Думівку билися майже цілий день, сюди вже й німецькі танки 4 танкової армії генерал-оберст Германа Гота почали підповзати. Тільки ближче до вечора 10 серпня вона була визволена від ворога. В 1967 р. у Думівці під час городніх робіт знайшли гільзу з запискою наступного змісту: «Нас было восемь человек - я, Виталий Семенович Бейке, Степа Вильде, А.Трегубенко, Я.Павличко, Л.Коломийченко, Д. Дудко, З.Медовар и Щука Андрей. Мы идём в бой за Родину под селом Думовка. На нас идут немецкие танки. Я, подполковник Бейке, родился в городе Фатино Орловской области. Сейчас мы идем в бой. Не знаем, будем ли мы живы. Подполковник В. Бейке. Старшина С. Вильде». Справді - гітлерівці чинили шалений опір. Хапаючись за найменшу природну перешкоду, підтягували свіжі сили, переходили в контратаки. Один з підбитих танків Т-4, ніби в пам'ять про бої, до самого 1956 р. стояв з відірваною баштою серед поля поблизу урочища Образ, доки його не прибрали, бо заважав обробляти ріллю.
Про подвиг красноярузького юнака Вдовитченка І.Г., здійснений при визволенні останніх метрів Краснопільської землі, читайте в окремому нарисі. Спогад Черняєвої Олександри Олексіївни, мешканки Самотоївки: «Під час визволення Самотоївки та навколишніх сел я була шпитальною сестрою окремого медико-санітарного батальону, приписаного до 232 дивізії, завдання якого - надання першої допомоги та легкі операції. Коли брали Великий Бобрик, було багато поранених, великі втрати. Німці проти нашої піхоти кинули танки, які завдали великої шкоди. Полягло багато «торбешників», тільки-но забраних в армію. Новобранці були в своєму одязі, не кожен мав гвинтівку. Випроваджаючи їх в атаку, командири говорили: «В бою здобудеш собі зброю», але деяким так і не вдалося її здобути, загинули раніше, ніж доторкнулися до неї».
10 серпня, після визволення Великого та Малого Бобрика, перші евакуйовані самотоївці почали повертатися на батьківщину. Картина була не для людей зі слабкими нервами: раніше квітуче село нагадувало руїни, - не кожна хата могла слугувати людині бодай, щоб сховатися від дощу. Навколо трупи - червоноармійці, німці. Найперше, за що взялися люди - хоронити тіла, що вже почали тухнути під літньою спекою. Як правило, знаходили поблизу воронку від вибуху чи траншею, закидали туди декілька тіл, присипали землею, де інде – помічали, щоб колись перезаховати гідніше.
Війна ж на цьому не закінчилась. Були свої герої і серед місцевого населення, навіть зовсім юні. Наприклад, Мишко Левченко. Взимку 1942 р., залишившись круглою сиротою, він втік із села в напрямку Воропая, потрапив в одну з частин червоноармійців. Там, вислухавши хлопця, його прийняли, як сина полку, обмундирували. Через два місяці, пройшовши необхідну підготовку, в свої 14 років Мишко отримує звання молодшого сержанта. Отож, коли в лютому 1943 р. частини 794 стрілецького полку звільнили Самотоївку, молодший сержант Левченко повернувся на батьківщину визволителем. Штаб його частини знаходився на Ігнатушиному. Звідси й почали розвідники ходити на бойові завдання. А супроводив їх Мишко, переодягнений у цивільний одяг. Нікому з ворогів навіть на думку не спадало, що цей обірваний хлопчик - воїн Червоної Армії. Після війни, довгий час Левченко Михайло Омелянович викладав у Самотоївській школі не тільки уроки військової справи, а й музики та образотворчого мистецтва. Безумовно, про кожного з самотоївців - ветеранів Великої Вітчизняної війни - можна написати оповідання, а то й повість. Та, в окремих нарисах, зупинимося лише на декількох найбільше відомих постатях.
Фрагмент американської карти 40-х років.
В боях за саму Самотоївку загинуло 318 бійців. Уявіть на хвилину: стоїть шеренга з 318 солдат. Кожного з них народили, годували, одягали, ростили, навчали; в кого й свої вже сім’ї залишилися вдома, за кожним плечем – своя доля, ціле життя... Чи потрібно було за якесь там напіврозвалене, евакуйоване село покласти скільки людей? Я відповіді не знаю…
264 жителі Самотоївки за ратні подвиги нагороджені орденами й медалями, з війни не повернулись 231 чоловік з 521 мобілізованих. Доля багатьох з них невідома родичам і дотепер, деякі взагалі знайшли вічний спокій у дальній чужині. Наприклад, Вертилецький Григорій Афанасійович. Народився 1 січня 1911 р. у Самотоївці, в 1941 р. мобілізований до лав Червоної Армії. Полонений ворогом у першому ж бою. Будучи в'язнем одного з філіалів концтабору Бухенвальд, працював на Саксонському олефіновому заводі, видобув пальне з бурого вугілля, де й помер 9 червня 1942 р. від непосильної праці. Похований у братській могилі в 20 кілометрах на південь від Лейпцигу разом з 195 такими ж в'язнями. Приблизно така ж доля і думівчанина Власенка Єфима Івановича, 1904 р. н. - помер у полоні і похований на Саксонському меморіалі; самотоївця Шевченка Костянтина, 1905 р. н. - 8 березня 1942 р. помер та похований у містечку Sandomierz.
Картка в’язня та місце поховання Вертилецького Г.А. в Німеччині.
Практично відразу після звільнення територій від окупантів, «за справу» брались оперативники ГПУ та НКВС. Приймаючи «сигнали» від місцевого населення, арештовували сільських старост, поліцаїв, простих людей, які так чи інакше співпрацювали з ворогом. Про долю бувшого куркуля Кравченка ми вже згадували, поліцая Сліпаченка Дмитра розстріляли в парку відразу після звільнення села, без суду і слідства. Як завжди, під гарячу руку попадали й ті, хто не вмів тримати язика за зубами. Маємо дані про деяких бідолаг – ця інформація на сторінці про репресованих.
Орієнтовно - 12 серпня 1943 р., - у Самотоївці побували майбутній керівник Радянської держави Микита Хрущов та великий український митець Олександр Довженко - про це можна почитати в окремому нарисі на сайті.