- 1765-1861рр
Станом на 1770 р. у селі мешкало 880 осіб чоловічої статі та 860 – жіночої. В адміністративно-територіальному плані з 1765 р. Самотоївка стала селом Миропільського комісарства Сумської провінції Харківського намісництва Слобідсько-Української губернії. В наступні десятиліття реформи приносили свої зміни, згідно яких Самотоївка підпорядковувалась: з 1780 р. - Миропільському повіту Харківського намісництва, з 1796 р. – Охтирському повіту знову-таки Слобідсько-Української губернії, з 1835 р. – Краснопільській волості Охтирського повіту Харківської губернії. Сам же Сумський козацький полк реорганізували в гусарський. У колишніх козаків з’явився вибір: продовжити службу в якості гусар чи, разом із сім’ями, перетворитися у громадянських «войсковых обывателей».
Самотоївка на карті Миропільського намісництва Харківської губернії 1787 р.
Із гусарами пов'язаний один цікавий випадок народного літопису села. Знадобилось чогось цим гусарами потрапити до Краснопілля, через Самотоївку вони рухалися вперше. Вибігли самотоївці з домівок, розглядають новоявлених вояків у чудернацьких свитках, тішаться з «півнів» на конях. Проїхали гусари село та і потрапили у багнюку на дні Крутого яру. Коні вгрузли по саме пузо, ледве вибрикались з цієї пастки. Повертають вершники назад, щоб минути яр Горою, зморені та брудні, вже немає того гонору. Здивовані самотоївці переймаються, - що ж таке трапилось, що вертаєтесь. А ті відповідають: «Да вот, попали в западню». Російське чудернацьке слово «западня» так і закріпилось за цією місцевістю – спочатку Западнею називалась східна околиця села, потім назва поширилась на всю вулицю. Здавалося б – знову чергова легенда. Та воно і так, якби не знахідки «чорних археологів», котрі відкопали там аксесуари гусарського вбрання. За ще однією версією, Западня отримала свою назву від якогось розбійника, який у своїй пастці - «западні», чатував на околиці села жертв грабунку.
Аксесуари гусарського вбрання, знайдені біля Самотоївки. Кінець XVIII- початок XIX ст.
Продовжили військову службу нащадки Кондратьєвих. Російська імператриця Катерина ІІ не жалувала слобожан і користувалась будь-яким випадком, щоб ще більше понизити таких у правах чи володіннях. Улюбленою формою знущання над колишньою козацькою старшиною стало урізання їх земельних наділів на користь військових, що відзначились на війнах з турками. «Вража жаба» одним розчерком пера віднімала мало не цілі повіти і роздавала їх князям, графам та більш мілким фаворитам. Злякавшись гніву імператриці, Кондратьєв Андрій Андрійович, вахмістр Сумського вже гусарського полку, підлизуючись до Катерини ІІ, засновує хутір та й називає його, в честь високої особи, - «Катеринівка» (згодом - Думівка). Та це допомогло мало - що імператриці від того, що є хутір Катеринівка, якщо її ім'ям названа ціла Катеринославська губернія. Так Катеринівка та, разом з нею, 45 душ селян дісталися підполковнику Власовському, в якого також були землеволодіння у Залізняку та Верхній Сироватці. Згідно ж межових відомостей 1785 р., у Кондратьєвих залишилось вже тільки 119 083 десятин землі по всій Харківській губернії (як вже згадувалось, - раніше у Кондратьєвих було приблизно скільки ж землі у самому тільки Сумському повіті).
Катеринівка та хутір Коров'яковський на плані Генерального межування Сумського повіту 1784 р.
Це одна з версій походження назви села. Є й ще одна - назва Катеринівки пішла від імені володарки цього села - Катерини. Справді – у 1771 р. «сельцо Катериновка» на земельній ділянці у 623 десятини з 50 душами селян були у володінні «вдовы ротмистра Катерины Осиповны Власовской». Це вже більше схоже на істину. Крім того, можна зробити висновок, що Катеринівка була заснована у проміжку між 1762 р. (рік приходу Катерини ІІ до влади) та 1771 р., на який маємо вище вказані статистичні дані. Катерина Власовська, 1725 р.н., вдова ротмистра Михайла Власовського. У них діти: Максим, 1746 р.н. та Яків - 1756 р.н. Ніхто напевне не знає, чому Катеринівка почала зватися Думівкою, та, в народі, ходить цікава байка з цього приводу. Ось як розповідає її Леонід Дідоренко (1926-2016), краєзнавець з Краснопілля.
...Якось молодий панич шукав зустрічі з молодою володаркою села, та не міг потрапити до нього, бо не знав місцевості, а назви села не міг пригадати. Отже, зупинив свого фаетона і став думати, як потрапити на вірну дорогу. І от його думки розвіяв випадковий подорожній, який, почувши клопіт незнайомого, вигукнув: «О! Вам, мабуть, треба до Катеринівки. Що ж тут думати - ось вам дорога до цього села, спустіться вниз і вам відкриється ваша Катеринівка». Панич глибоко зітхнув: «Це ж треба. А я кілька годин стояв і думав. Справді - Катеринівка. Катеринівка і є! Але, відтепер це вже буде не Катеринівка, а Думівка. Бо багато довелося мені подумати». Так з Катеринівки народилася Думівка...
За іншою ж легендою, катеринівці писали скаргу до Російської Думи про важке життя під панським гнітом. Питання, звісно, не вирішилось, а Катеринівку, на сміх, почали величати Думівкою… До речі, вже з початку ХІХ ст. у джерелах зустрічається подвійна назва села – Катеринівка (Думівка). Остаточно ж «Думівка» стала єдиною офіційною назвою вже після 1917 р., коли старі, «царські» назви скасовувались «більшовиками».
Фрагмент карти 1792 р. Всі назви "причесані" на російський лад за особистою вказівкою Катерини ІІ - "Самотоєво", "Катериново", "Глибно"...
Ми ж розглянемо володіння інших землевласників у нашій місцевості наприкінці XVIII ст. Отже, 639 душ чоловічої статі «войсковых обывателей» слободи Самотоївка станом на 19 серпня 1782 р. мали у сумі 3645 десятин землі. Згідно військового перепису населення «с подразделением на сословия» 1773 р., у Самотоївці проживало 1255 осіб. Детальніше: бувшої козацької старшини - 13, відставних військових - 10, духовенства - 10, в сім'ях «войсковых обывателей» - 1044, «подданых черкас» - 208. У Катеринівці - військовослужбовців - 5, «черкас» - 129. У Гречаниківці - відставних військових - 8, бувшої козацької старшини - 18, підданих «черкас» - 79. У Глибному проживали тільки «подданые черкасы» - 482. Для порівняння, згідно того ж перепису, в Миропіллі тоді налічувалось 5264 мешканці, Краснопіллі - 2302, Рясному - 992, Великому Бобрику - 572, Угроїдах - 505.
Глибне та частина Гречаниківки на плані Генерального межування Сумського повіту 1784 р.
Земля біля Катеринівки, крім вище згаданої, – ще 82 десятини «Солдатовской пустоши» в 1771 р. були у тієї ж Власовської Катерини Йосипівни. Поруч з Катеринівкою невеликий хутір Коров’ яковський (42 десятини землі, 8 душ чоловічої статі) належав вахмістру Вербицькому Василю Васильовичу. Далі на південь – капрал Подольський Роман Романович у 1771 р. мав 12 десятин «Бобрицкой пустоши». Ще далі на південь Подольські заснували хутір Веселий (Подольський), який проіснував до 1978 р. Згідно записам 1781 р., у поручика Подольського Василя Григоровича разом з ротмістром Карповим Афанасієм Івановичем навколо хутора були у розпорядженні 143 десятини землі. Повертаємося знову ближче до Самотоївки – «деревня» Грязне, 925 десятин землі, 156 душ чоловічої статі, 1781 р. - у майора Заруднєва Івана Івановича. Навколо Грязного: «Баксарова пустошь» (31 десятина), «Лесная пустошь» (30 десятин) та «Рубленая пустошь» (42 десятини), у 1782 р. числяться за поміщиком Петровим Саввою Івановичем. Грязнянці ще й зараз урочище між Грязним та Грузним зовуть, як Саввине. «Рубленая» - таку назву мала річка, що витікає в урочищі Образ, протікає через Думівку та впадає до Сироватки у Глибному. Цей струмок на дні яру то з’являється на поверхні, то знову ховається у надрах, як «рублений» на шматки. В «деревне» Чернеччині станом на 1781 р. 631 десятина та 75 душ підданих належали Сумському Успенському монастирю. Йому тоді ж підпорядковувався і хутір Чернеччина (в наш час – частина Краснопілля) з 136 десятинами землі та 82 чоловіками. Корчаківкою у 1781 р. володіє вже згадувана вахмістрша Кондратьєва Софія Іванівна, де на 194 десятинах землі на неї працюють 15 осіб чоловічої статі. У 1782 р. 50 десятин землі займає хутір Воропай поміщика Морозова Миколи Івановича. Свою назву хутір отримав від прізвища Воропай, яке й зараз є у Краснопіллі. У того ж Морозова М.І. у 1779 р. під Самотоївкою є «Сыроватки пустошь» на 22 десятини. У Гречаниківці, крім Подольських, господарюють прапорщик Єфімов Єфим Степанович (1782 р. - 640 десятин, 57 чоловік) та вдова полковника Захаржевська Наталія Лаврентіївна (1775 р. - 10 десятин). «Сельцо Глыбна» з 230 душами чоловічої статі та 2029 десятинами землі у 1788 р. записане на підпоручицю Квітку Анастасію Іванівну. За ним, у напрямку на Суми, вишикувались в рядок ділянки «Подольщина» (1771 р. – 14 десятин) капрала Подольського Романа Романовича, «Томашевщина» (1771 р. – 13 десятин) священника Томашевського Романа Андрійовича та «Крутой ярок» (1772 р. – 11 десятин) колишнього підпрапорного Тихонова Олександра Гавриловича.
У 1783 р. було узаконене кріпацтво, що до цього існувало неофіційно, а в 1785 р. козацька старшина отримала права дворянства. Подольські стали дворянами саме в цей час: «Фамилия Подольских происходит из Польского шляхетства. Андрей Подольский во дни Государя Царя и Великого Князя Алексея Михайловича вышел в Россию из Польши. Потомки сего рода Российскому Престолу служили в разных чинах и владели недвижимым имением. Все сие доказывается разными справками». Титулу додається герб роду: «В щите, имеющем красное поле, изображен серебряный платок, связанный наподобие кольца. Щит увенчан дворянскими шлемом и короною, на поверхности которой находится воин в латах с повязкою на главе, а руками держит два оленьи рога, по сторонам его находящиеся. Намет на щите красный, подложенный серебром».
Герб роду Подольських 1787 р.
Для боротьби з голодом у 1766 р. була видана інструкція «О заведении для обывателей запасных магазейнов». Згідно неї, в центрі кожного села повинні побудувати міцне, просторе приміщення з доброю дерев'яною підлогою - гамазей. У Самотоївці така споруда з’явилася приблизно там, де зараз пошта, тільки ближче до дороги. До неї, в урожайні роки, від кожного двору зносилось по четверті (26,16 кг) кожної зернової культури. Це зерно і використовувалось потім у роки неврожайні. Згодом, гамазей перенесли на Гору (за радянських часів на цьому місці була колгоспна «заправка») – там махали крилами вітряки і дуже зручно селянам, котрі привозять змолоти злаки, прямо на місці здавати свою частку до громадського складу. З часом, такі гамазеї перетворилися в перші магазини, де зерно вже не видавалось, а продавалось або ж мінялось на інші товари. Говорять, тоді у селі з'явилося і прізвище «Гамазейський».
Самотоївка на карті 1816 р.
Поміщик Подольський Роман Романович, на 70-му році життя, вирішує попіклуватися про майбутнє своїх дітей, підтвердивши їх дворянство. Для цього відправляє сина Тимофія до Геральдії, де 22 січня 1809 р. видають відповідну довідку, на основі якої 9 червня 1810 р. рішенням Слобідсько-Українського Дворянського Депутатського зібрання, було підтверджено дворянство родини Подольських. До алфавітного списку внесли: Марію (жінку Романа Романовича), сина Тимофія (42 р.) та доньку Олександру (27 р.). Також Анастасію (36 р., жінку Тимофія) та їх дітей: Олександру (1790 р.н.), Івана (1791 р.н.), Олексія (1791 р.н.), Георгія (1793 р.н.), Романа (1794 р.н.), Єлизавету (1796 р.н.), Варвару (1798 р.н.), Миколу (1800 р.н.), Василя (1801 р.н.), Глафіру (1803 р.н.), Андрія (1804 р.н.) та Любов (1807 р.н.). На цей час самому Роману Романовичу належало 76 душ кріпаків чоловічої статі та 80 – жіночої; Тимофію – 130 чоловічої та 150 – жіночої статі. 5 червня 1836 р. Депутатське зібрання долучило до цього переліку дітей поручика Подольського Івана Тимофійовича: Василя (1821 р.н.), Тимофія (1823 р.н.) та Софію (1824 р.н.); 2 жовтня 1840 р. долучили: жінку Олексія Тимофійовича, Надію, та їх сина Тимофія (1826 р.н.); 10 червня 1860 р. – сина цього Тимофія – Олексія (1851 р.н.); 8 жовтня 1888 р. – жінку Тимофія, Людмилу Михайлівну. Ось така велика дворянська родина.
У 1820 р. в Самотоївці проживає вже 2033 людини. У 1830 р. населення Самотоївки вже нараховувало 2425 осіб, але у 1831 р. холера, а, у 1833 р. – голод, дещо прорідили населення. «Бедные люди к небольшому количеству муки, дошедшей в цене до 35 рублей ассигнациями за четверть, примешивали дубовые желуди, лебеду, древесную кору, коренья трав, чтобы иметь какую-нибудь пищу. Сами шли в работу и детей отдавали только за хлеб...» Від холери 1831 р. в Самотоївці помирає 30 чоловік. Такі ж напасті траплялися і пізніше: у 1847 р. - знову голод і, в наступному, 1848 р. - знову епідемія холери, від якої померло 45 чоловік у Самотоївці та 35 - у Гречанівці.
17 жовтня 1840 р. майор Семен Власовський продає Катеринівку поміщику села Великий Бобрик, таємному раднику Григорію Рахманову.
З першої половини XIX ст., двічі на рік, у Самотоївці проходили ярмарки - Іванівський (24 червня) та Покровський (1 жовтня). Станом на 1860 р., на два ярмарки привезли товару на 8401 рубль, продано на суму 3057 рублів. У 1866 р. на перший ярмарок було привезено краму на 3102 рубля, продано - на 1074 рубля. На другий ярмарок, відповідно, - 1872 і 797 рублів.
Колишні «войсковые обыватели» стали державними селянами, які, на відміну від кріпаків, мали права вільного господарювання. І таких державних селян у Самотоївці було приблизно дві третини населення. Так, станом на 1850 р., з півтори тисячі прихожан місцевої церкви, більше тисячі були державними селянами. Для підтримання громадського порядку і більшої згуртованості в боротьбі з різними бідами, вони на сходці вибирали сільського старосту, писаря, на кожну сотню дворів - сотенного, на кожен десяток дворів - десяцького. Як правило, сільським старостою обиралася літня людина з багатого двору, в Самотоївці довгий час старостами ходили Бабичі. Таким чином, на відміну від панських сіл Катеринівки та Глибного, Самотоївка залишалась слободою - тобто селом, де основна маса населення не залежала від поміщиків, а платила податки державі. У народних топонімах збереглася назва "Казьонний ліс" - ліс, що здавна належав державним селянам ("казённым крестьянам").
Самотоївка на карті 1821 р.
14 лютого 1850 р. троє селян вбили поміщика Івана Подольського за жорстоке поводження з кріпаками.
Фрагмент десятиверстівки Шуберта 1824 р.
Ми ж знову перелічимо власників земель нашої місцевості, тільки вже станом на середину ХІХ ст. Порівняно з післякозацьким часом (кінець XVIII ст.), список зазнав значних змін. Отже, біля самої Самотоївки: 91 десятина – титулярного радника Медведьєва Василя Васильовича, 28 десятин – майорші Таманової Агафії Семенівни, 26 десятин – дворянки Томашевської Ул’яни Михайлівни, 21 десятина – жінки губернського секретаря Сталєревської Марії Василівни, 19 десятин – державного селянина з села Тимофіївка Чупруна Івана Гавриловича, 18 десятин – полковника Подольського Петра Єгоровича, 16 десятин – надвірного радника Соловйова Михайла Михайловича, 6 десятин – сумського міщанина Федорченка Миколи Андрійовича, 6 десятин – державного селянина з села Тимофіївка Заїкіна Антона Андрійовича, 3 десятини – губернського секретаря Багатирського Олексія Павловича, 3 десятини – титулярної радниці Багатирської Праскови Іванівни та 2 десятини – унтер-офіцера Загорулька Семена Єфимовича з Тимофіївки. Гречаниківка, станом на 1856 р.: 468 десятин та 26 кріпаків тільки чоловічої статі – дворянина Подольського Тимофія Романовича, 45 десятин – майора Подольського Андрія Самсоновича, 18 десятин – неповнолітніх дітей дворянки Праскови Лужковської, 17 десятин – штабс-капітана Іваницького Федора Яковича (діда майбутнього видатного вченого-лісівника), 15 десятин – Подольського Василя Самсоновича, 14 десятин – штабс-капітана Кондратьєва Луки Тимофійовича, 13 десятин – дворянина Подольського Юрія Акимовича, 12 десятин – підпоручниці Біляєвої Олександри Яківни, 9 десятин – дворянина Григорія Страховича, 6 десятин – померлого дворянина Матвія Подольського.
Самотоївка на карті Харківської губернії Брокгауза і Ефрона, 1843 р.
Хутір Воропай, 1864 р.: 25 десятин – колезького регістратора Романова Михайла Львовича, 14 десятин – поручниці Петришевої Тетяни Львівни, 12 десятин - штабс-капітана Кондратьєва Луки Тимофійовича. На території від Гречаниківки до Глибного, у Сумському повіті, 1870 р.: 8 десятин – надвірного радника Похвіснєва Миколи Івановича та 2 десятини – власність державних селян. Глибне, село Верхньо-Сироватської волості Сумського повіту, станом на 1849 р.: 1123 десятини – власність полковника Барятинського Олександра Івановича, поміщика села Грунівка, та 1101 десятина належали все тому ж дворянину, Гречаниківському поміщику, поручику Подольському Тимофію Романовичу. За Глибним, в бік Тимофіївки – «Стрелковская пустошь», 163 десятини землі у поручика Кондратьєва Павла Васильовича. Навколо Глибного: 17 десятин – колезького регістратора Романова Михайла Львовича, по 4 десятини – у підполковника Романова Якова Івановича та надвірного радника Романова Никанора Івановича. Навколо яру Баксар: 14 десятин – Подольського Тимофія Романовича, 6 десятин – купця з Богодухова Дробота Івана Степановича. 6 десятин біля Баксару, 84 десятини «пустоши Наумовской» та 16 десятин «Наумовского лесу» у сумської міщанки, колезької радниці Філонової Наталії Семенівни. Грязне, 1846 р.: 33 десятини – Подольських Тимофія Романовича та Івана Григоровича, 15 десятин – богодухівського купця Дробота Івана Степановича, 13 десятин – штабс-капітана Кондратьєва Луки Тимофійовича. Село Бороменька (пізніше – Виднівка), 674 десятини землі поручика Романова Сергія Даниловича, за ним – «сельцо Веселое и хутор Веселовский», 400 десятин, 33 сім’ї кріпаків – знову Подольських: поручика Тимофія Романовича, майорші Анастасії Іванівни та майора Андрія Самсоновича; «пустошь Весёлый Степок», 35 десятин – губернського секретаря Подольського Порфирія Костянтиновича, сина померлого штабс-капітана Костянтина Павловича. На землях між Катеринівкою, Чернеччиною та Бороменькою: «Бабакова пустошь» (230 десятин), «Сагайдачная пустошь» (30 десятин), «Средняя пустошь» (26 десятин», «Дерновая пустошь» (25 десятин), «Рубленая пустошь» (19 десятин), «Лесная пустошь» (14 десятин) - Подольського Тимофія Романовича; «Михайловская пустошь» (266 десятин) – поручика Кондратьєва Василя Михайловича. Частини «Рубленой пустоши»: 9 десятин – купця Дробота, 9 десятин – сумської міщанки Філонової, 6 десятин – дворянина Подольського Івана Григоровича. Частини «Лесной пустоши»: по 7 десятин у Луки Кондратьєва та купця Дробота. Постоялий двір Липець, 1 десятина – поручика Кондратьєва Євграфа Миколайовича.
Самотоївка на лісовій карті 1860 р.
Про постоялі двори. Як відомо, всі роз’їзди в ті часи виконувались на конях – вершки чи возами. Але ж кінь теж мусить перепочити, причому - досить задовго, щоб знову взятися до роботи. Якщо ж не дати тварині відпочити, «загнати», вона втратить свої якості і буде годна вже хіба що на м'ясо. Тому, на шляхах, через кожні десь 7-10 км, засновувались постоялі двори – свого роду готелі, де люд міг зупинитися на ночівлю, випити-перекусити, та, головне – поміняти коней на свіжих, якщо треба їхати терміново. Про один такий двір вже згадали (за селом Грязне), ще один був на шляху до Глибного, напроти Гречанівки. Також – на виїзді з Глибного та, на шляху до Краснопілля, за Вовківкою (урочище Грузне).
Згідно перепису населення від 17 травня 1858 р., у Глибному мешкали кріпосні селяни генерал-адьютанта Барятинського Олександра Івановича: Авраменко (3 двори), Аритархов, Бардаков, Бондарь, Варченко, Ворушилов, Горлов, Грищенко, Даценко (2 двори), Дворовенко (2 двори), Єрмоленко, Зайцов (3 двори), Калченко, Клименко (2 двори), Козлов, Коняєв, Кузьменко, Лисовиченко, Лошаков, Луценко (2 двори), Моїсеєнко (2 двори), Морозов, Мошенко, Мяхкий (2 двори), Носов, Огребін, Ошкодеров (2 двори), Ревин, Рибалкін, Римаров, Рожков, Руденко, Скрилєв (Ізотов), Сонцов, Старченко, Ткачов, Чаленко, Чопов, Ярмоленко (2 двори), Ященко. Оскільки, крім кріпосних селян, інших верств населення у цьому селі на цей час не існувало — це, можливо, перелік усіх глибнянських прізвищ середини ХІХ ст.