- 1861-1917рр
Самотоївка капіталістична.Починаючи з 1861 р., після падіння кріпосного права, більшість кріпаків у Самотоївці викупили землю в свого пана або ж взяли її в кредит на 10, 20, а то й більше років. Так, наприклад, графиня Толстая Катерина Михайлівна, маєток якої знаходився у Гребениківці, в листопаді 1862 р. продала в кредит на 8 років 123 десятини землі в Самотоївці 41 кріпаку (серед них - Середа Василь, Гура Максим та ін.) за 6150 рублів, - по 150 рублів «з мужика». Звичайно, на той час це були значні гроші і не всі могли згодитися на таку суму. Багато бувших кріпаків – новоявлених державних селян, від малоземелля чи небажання працювати на землі, вдалися до пошуку нових методів заробітку, поповнивши ряди робітників у галузях промислового виробництва. Це ще більше сприяло розвитку капіталістичних відносин на селі.
Як вже згадувалось, найстарішим видом промислу в наших краях було селітроваріння. На початок XIX ст. натуральних «зольних» грунтів для видобування селітри вже майже не залишилось, тому таку сировину навчились виготовляти штучно. Для цього насипались бурти - кучі довжиною близько 30 сажень та у 2-3 сажні завширшки та заввишки. Спочатку звозились зола, гній, тіла мертвих тварин, стара солома - все, що може швидко добряче перегнити; зверху бурта присипалась землею та регулярно поливалась водою. Визрівала бурта 10-15 років! Після визрівання її переробляли на селітру раніше описаним способом. Станом на 1814 р. у Самотоївці, в камергері Камбурлєй Анни Андріївни (доньки Кондратьєва Андрія Андрійовича, дружини Курського губернатора) томилося 11 таких бурт. Знаходились вони на Каліївці. А от у Грязному, у дворянки, дійсної колезької асесорші Шидловської Марії Іванівни, вже йшло випарювання селітри з цілих 45 бурт. Щоправда, казан у неї був тільки один, але той давав прибуток від випалення 300 пудів селітри щорік. Широко займались селітроварінням Михайло та Микола Андрійовичі Кондратьєви - володарі Корчаківки. Згідно даних 1864 р., на хуторі Корчаківка у 10 дворах мешкало 17 чоловіків та 16 жінок. Кондратьєви на селітроварнях використовували найману працю, інші поміщики експлуатували кріпаків. У середині XIX ст. кустарне селітроваріння вже стало невигідним. Так, у 1832 р. припинили випалювати селітру у Тимофія Подольського, а у Анни Камбурлєй випарювали останні залишки бурт.
Другою популярною справою, ще з козацьких часів, було винокуріння – видобуток спирту. У Самотоївці на початку ХІХ ст. працювала невелика гуральня, що знаходилась майже в самому центрі села, на березі яру з джерелом під його схилом. У 1861 р. повітовий лікар Стома звітував, що це одне з трьох найчистіших джерел Охтирського повіту: «...Ключи, отличающиеся чистою водою и изобилием источника... около Самотоевки, Люджи и Ахтырки. Первый из них снабжал прежде винокурню достаточным количеством воды, по течению своему оставляет железную ржавчину, а по временам выбрасывает корни камыша, вероятно занесенные землею... вода в них чиста, без запаха и вкуса». Вказане джерело чудово збереглося і до нашого часу, його відповідно благоустроїли та освятили у 2009 р.
Фрагмент трьохверстівки Шуберта 1866 р.
Особливо ж почала розвиватися промисловість у Гречанівці, де, станом на 1850 р., проживало 850 особ. Ще з першої половини XIX ст. тут працює винокурня (спиртовий завод) Подольських. Так як зернові культури на той час були досить дорогі, - спирт виробляли з картоплі. У 1842 р. спільними зусиллями Подольські та Григорьєви облаштували нову винокурню, а стару гуральню закрили. Григорьєв Олександр Васильович (1825-1905) більше схилявся до військової служби (дослужився до звання полковника) і винокурня, в 1849 р., перейшла у власність Подольській Анастасії Єгорівні. На початку XX ст. мануфактура, що в загальноімперському реєстру значилась, як «Завод №91», зусиллями 47 робітників видає продукції вже на 115 тис. рублів щоріч, займаючи третє місце серед усіх промислових підприємств Малоросії! Причому - виготовляє вже не спирт, а рафінад та мармелад. Мармелад виготовляли з повністю натуральної речовини - сік для сиропу давили зі смородини, яку вирощували в урочищі Саввине поблизу Грязного.
Дещо пізніше Подольські вже не могли самі впоратися з таким заводом і віддали його в аренду залізняцьким поміщикам, братам Борису та Георгію Вікторовичам Золотницьким. До речі, колезький регістратор Золотницький Борис Вікторович на початку XX ст. був «предводителем дворянства» панства Охтирського повіту, займав багато почесних посад, - наприклад, голови комітету товариства тверезості. У 1856 р. знову запрацювала переобладнана стара гуральня, яка, станом на 1865 р., належала підполковниці Подольській Марії Петрівні та виробляла «безводнаго спирта» на 20 тис. рублів сріблом, переробивши за сезон 40 тис. пудів житньої муки, скупленої по 28 копійок сріблом за пуд. Працювало тут 30 чоловік. Потім цей «Завод №94» переходив у власність до Подольської Галини Григорівни та Подольської Людмили Михайлівни, видавав спирту на суму до 35 тис. рублів щорічно. Працювала бондарня Подольських та дві мукомельні, що належали все тим же Подольській Л.М. та Подольській А.Є. Ці невеличкі підприємства орендували ті ж брати Золотницькі, поставили там завідуючим Смірнова М.І., зерно молов паровий млин потужністю в 12 кінських сил. Поруч, на греблі через Сироватку, працював водяний млин Жукова Григорія Прокоповича (1846-1904).
У поміщика Ярцова (Ярцева) Василя Григоровича (його будинок стояв на місці сучасного гаража, що за поштою) в майстерні по виробництву шкіри для одягу та взуття працювало 6 робітників. До речі, в той час це була єдина шкіряна мануфактура на весь Охтирський повіт. Окрім неї, на початку XX ст. у сина Ярцова, Івана Васильовича, працював ще і паровий млин, який обслуговувало 3 робітники. У Самотоївці мололи зерно більше десятка приватних вітряків, у Глибному - 4, в Катеринівці - 3. Станом на 1864 р. у Глибному діяла гуральня - винокурня, що дала продукції на 27 245 рублів і був навіть невеличкий цукровий заводик. Але це було не якесь велике виробництво, а невеличке, кустарне – «сахарня». У великому сараї буряки натиралися вручну, переварювались на патоку, яка кристалізувалась та злежувалася в грудки. Цукор не очищувався (бо це дуже дорого), залишався рудим. Його споживали вприкуску - розведеним у воді, пахнув він не дуже приємно. Крім князя Барятинського, значним глибнянським землевласником був дворянин Кокарєкін Олексій Петрович, котрий мав тут 587 десятин землі. Працювала у Глибному і мукомельня братів Василя та Івана Дмитровичів Монакових. Брати володіли також ще і цегельнею. У Самотоївці цегельню відкрив П.Н.Поросякін. А у Гречанівці спочатку своєї цегельні не було, тому цеглу завозили з цегельні Патютька, що в Залізняку. Це була не така вже й дешева справа - якщо виготовлення 1000 цеглин коштувало 1,5 рубля, то привезти цю тисячу до Гречанівки коштувало вже цілих 10 рублів. Все ж, на початку XX ст., Ярцев відкрив свою невеличку цегельню у Гречанівці, після чого з будівельним матеріалом для хатніх грубок та печей тут стало вільніше.
У 1853 р. поблизу Грязного, на місці старої винокурні, барон, гвардії генерал-майор Меллєр-Закомельський Георгій Петрович відкриває напівпаровий цукровий завод. Потужність заводу складала 1000 центнерів буряків на сезон. Буряки подавалися вручну, подрібнювались тертушкою на кінній тязі, спалювалось за зиму 2000 сажнів дров. Станом на 1866 р., «вырабатывается сахарный песок и сей последний равно и прикупной рафинируется», - завод не тільки виготовляв власний цукор, а й переробляв на рафінад завезений - загалом, 55 тис. пудів за сезон. Але рафінадом тоді звалися не звичні нам маленькі прямокутнички, а великі, важкі куби - так його легше було транспортувати. При продажу такий рафінад кололи на головешки, дома їх подрібнювали на ще менші грудочки, які і споживали з чаєм вприкуску. Продавався рафінад тоді по 7 рублів 50 копійок за пуд, простий цукор - близько 5 рублів за пуд. Заробітна ж плата у заводі складала 11 рублів на місяць для чоловіків, та 6 - для жінок. Пізніше завод придбав прибалтійський німець, ревельський купець першої гільдії, землевласник Вейссе, і працювало на ньому тоді вже 209 чоловік.
Головний цех Грязнянського цукрового заводу. Фото 2009 р.
1867 р. у Грязному в 51 хаті проживало 452 людини. Новий власник заводу в першу чергу виселив усіх жителів села геть зі своєї землі - так з'явилося нове село Земляне – бідні селяни, вигнані паном з рідного краю, були вимушені перший час жити навіть у землянках. Сам же Вейссе Федір Пилипович у 1877 р. вже займав посаду почесного мирового судді Охтирського повіту, а його брат орендував цукровий завод графині Апраксіної Марії Дмитрівни, що у Великому Бобрику. Другим почесним суддею був Гречанівський поміщик, гвардії полковник Подольський Петро Єгорович.
У 1881 р. за ініціативою Харитоненка Івана Герасимовича у Сумах відкривають Олександрівський сільськогосподарський банк. Подольський Петро Єгорович одним з перших вносить особистий вклад, жертвуючи 5000 рублів для початкового капіталу банку. Незадовго Гречанівський поміщик помирає. 25 жовтня 1881 р. Сумське повітове земське зібрання з вдячністю приймає пожертвування, а сім’ї Подольських висловлює співчуття та глибоку подяку за вклад у потрібну справу.
Ми ж повертаємося до розбудови Грязнянського цукрового заводу. Навколо Грязного капіталісту Вейссе належали 3193 десятини землі та 1368 десятин лісу. До цього - 744 десятини землі у Думівці, де швидко побудували знатному вельможі новий маєток. На землеволодіннях Вейссе розпочали працювати економії по вирощуванню цукрового буряка. У Думівській економії робочий день в полі на прополці та збиранні врожаю становив 14 годин, чоловікам платили по 60 копійок в день, жінкам - по 35. Так як ніяких засобів по захисту рослин тоді ще не було, жуків-довгоносиків вручну збирали поденщиці, отримуючи по 5 копійок за кожну сотню цих шкідників.
Саме на Грязнянський цукровий завод, який швидко розвивався, й наймалися малоземельні мешканці Западнянського кутка Самотоївки. На кінець XIX ст. більшість робітників на заводі складали самотоївці. Щоб не мотатися туди-сюди, вони стали облаштовувати біля заводу обійстя, - так виникло нове робітниче поселення, що запозичило назву старого села – Грязне, хоча й розбудовувалось вже зовсім у іншому місці, ближче до Самотоївки. Станом на 1887 р., завод товариства «Робермундъ & Вейссе» мав на озброєнні 9 парових машин, 10 дифузій, 2 вакуумні помпи та 10 фільтрів, виробляючи 68 тис. пудів цукру за сезон. Працювало на ньому більше 300 робітників, при мануфактурі діяла власна лікарня, ремонтна майстерня та паровий млин. В той час було досить модно запрошувати на роботу іноземців, особливо на посади, що вимагали технічної освіти. Так, на Грязнянському заводі працював техніком-інженером кандидат хімічних наук Ейсман Євгеній Федорович, а Подольська Людмила Михайлівна довіряла обслуговувати парові машини на Гречанівській винокурні Доппельмеєру. Вейссе придбав перший в окрузі автомобіль, водієм якого працював самотоївець Саєнко Іван Карпович. У 2000 р. Грязнянський завод було визнано банкрутом, а, у 2001 р., на своє 150-річчя, взагалі ліквідовано. Вирізаний на металобрухт та розібраний на цеглу - залишив від себе тільки згадку.
У 1887 р. найвпливовіші поміщики Харитоненко та Терещенко створили цукровий синдикат, що мав керувати розподілом сировини по заводах, ціноутворенням, своєчасним вивезенням та збутом готової продукції. Все ж, найболючішим питанням, була транспортна проблема – дороги без твердого покриття... Тільки залізниця могла виправити це тяжке становище. І, у 1898 р., розпочинається будівництво Бєлгородської ділянки залізниці, що мала сполучити між собою станцію Баси з Бєлгородом. Окрім кошту самого Харитоненка, до будівництва були залучені й кошти підприємців, яким така залізниця теж була б на руку. Наприклад, ті ж пани Золотницькі дали згоду на вкладання коштів, надіялись, що прокладуть гілку й до їхнього спиртового заводу у Залізняку. Та ця гілка мала б пролягати через людські городи, тому її прокласти так і не вдалося, лише саму станцію назвали іменем цих землевласників. А от до цукрового заводу Апраксіної М.Д. у Великому Бобрику гілку від станції Золотницька кинули, від неї ще й зараз насип видніється. Оскільки всі землі, придатні для землеробства, на цей час вже належали приватним землевласникам, будівництво довелось вести по невгіддях, звалюючи ліс, зводячи, по болотистій місцевості, насипи висотою до 2 метрів. Це була важка ручна праця, десятки самотоївських селянських підвід приймали участь у будівництві, адже за цю роботу платили більше, ніж можна було тоді заробити за той же час у сільському господарстві. У Глибному прокладанню дороги заважала річка Рублена. Неймовірно, та робітники викопали нове русло для неї. Таким чином, річка змістилась на 250 метрів, у старому руслі й до сих пір залишились невеличкі копанки в кінці городів по вулиці Ленінська. Коли планувалися роботи, станція Корчаківка повинна була розміститися, зрозуміло, - на хуторі Корчаківка. Та управляючим Харитоненка не вдалося домовитися з Кондратьєвими про ціну за землю. Нічого не залишалося, як перенести будівництво станції на дві версти на захід, на нічийні болота поблизу Гречанівки. Трясовину вручну засипали і облаштували під станцію. Про саму будівлю станції читаємо наступне: «…красные стены гармонируют хорошо с белыми наличниками окон и напоминают те почтовые станции шоссейных дорог, которые были воздвигнуты при Императоре Николае I во многих местах России, и окрашены где в желтый с белыми тягами, а где в коричнево-красный с белым, а равно все украшены на аттике черным, чугунным, распластанным орлом». Таким чином, окрім хутора Корчаківка, поруч Самотоївки з’явилася ще одна Корчаківка – залізнична станція. Поблизу були зведені помешкання для робітників-залізничничників, за свою форму в народі вони отримали назву «казарми». Одна з них збереглася на прогоні між станцією Корчаківка та Глибнянським переїздом, друга - між Самотоївкою та Вовківкою; третя, яку все ж збудували на хуторі Корчаківка, зруйнована після війни 1941-1945 рр. Сам хутір згорів у лютому 1943 р., та це - окрема історія.
Фрагмент карти Стрільбицького з нанесеною залізницею, 1908 р.
Відстань між рейками залізничного полотна складала 1,524 метри. Спочатку, на вирівняну землю, насипалася подушка з крупного кварцового піску, на неї – шар гравію товщиною близько 17 см, зверху – соснові шпали, термін служби яких був визначений, як 5 років. Довжина рейок вагою 162,4 кг – 5,486 метра. Перший потяг з 8 вагонів пішов новою залізницею 1 серпня 1901 р. та... зійшов з рейок, недалеко просунувшись від Басів. На скору руку все підправили і, наступного дня – 2 серпня, потяг все ж пройшов усю нову гілку залізниці. Паровоз серії К(№444) зразка 1874 р. вагою 40 тонн розвивав швидкість до 50 верст на годину. Поруч з дорогою встановлювались стовпи з мідними дротами попереджувальної сигналізації. До самої зими кожного дня селяни поспішали на станцію, як на свято – подивитись на диковинку. Потяг зустрічали з квітами, піснями, пригощали машиністів та пасажирів. У 1914 р. від Корчаківки була побудована гілка й до Стрілковського цукрового заводу, що знаходився на хуторі Стрілки (зараз – частина села Осоївка).
У 1866 р., клопотаннями колезького асесора, «почетного смотрителя» Охтирського повітового училища Степанова Івана Акимовича, в Самотоївці відкривається земська школа. Детальніше про розвиток освіти у Самотоївці - на окремій сторінці сайту.
Ще один запис від 1887 р. «В селе Самотоевка имеется овраг, через который пролегает транспортная дорога, идущая в г. Сумы. Эта дорога в котловине оврага требует расширения, которого в прежнее время сделать было невозможно, потому что на окраинах крутизны оврага находились постройки частных владельцев. В настоящее время бывшим в Самотоевке пожаром означенные постройки истреблены и владельцы их изьявили согласие на безвозмездную уступку необходимой для расширения дороги полосы их усадебных мест и теперь представляется возможность откось крутизны расчистить и в котловине оврага насыпать гать, с укладкой фашинами, на протяжении 20 сажен. С устройством означенной гати получится возможность свободного проезда, где в настоящее время таковой сделался совершенно невозможным». Мова йшла про розширення дороги через яр Баксар поблизу центра села. Справді, пожежі в ті часи були великим лихом, адже всі будівлі споруджувались з дерева, стріха – з соломи чи очерету, огорожа – з лози, кожен двір заготовляв дрова та сіно. Нерідко причина пожежі була штучна – як помста сусіда за якусь наявну чи вигадану образу. За це мешканці сусідніх сіл обзивали самотоївців «паліями».
Декілька десятків самотоївців померли під час епідемій холери (1872 р.) скарлатини (1878 р.) та кору (1879 р.) Не обходили стороною хвороби і худобу. Так, у 1878 р. із 107 корів, утримуваних у селянських господарствах Думівки, чуму виявили у 8, котрих довелося забити. У 1897 р. в Самотоївці проживає 2868 жителів, у Глибному – 975. Наприкінці XIX ст. поблизу Глибного на хуторі Іваненків мешкав «вечный друг» А.П.Чехова, відомий музикант-флейтист Іваненко Олександр Гнатович, котрий працював у популярному симфонічному оркестрі П.А.Шостаковського в столиці імперії. Детальніше про дружбу Іваненків з Чеховими та про відвідини відомим письменником села Глибне читайте в окремому нарисі.
Після смерті Вейссе, його вдова, Юлія Густавівна, залишившись з доньками Вірою та Олею, самотужки не могли справитися зі своїм цукровим заводом, тому здали його в аренду Харитоненку. Павла Івановича вона добре знала по співпраці у благодійному фонді «Сумское товарищество попечительства бедных». Той відразу ж побудував небачену на ті роки в селі кам'яну дорогу через Самотоївку від Грязнянського заводу до самої станції Корчаківка.
У 1913 р., на кошти все того ж П.І.Харитоненка, відкрилося однокласне земське училище в Думівці. Навіть зараз напіврозвалена будівля справляє неабияке враження. Побудована на березі ставка, вона здається двоповерховою, завдяки високому, в людський зріст, напівпідвальному приміщенню. Трішки напруживши уяву, перед очима відкривається картина, як школярі бавляться біля школи, вивчають абетку, поглядаючи у вікна на чудовий краєвид...
Приміщення колишнього однокласного училища у Думівці. Фото 2009 р.
Фасад думівської школи.
До речі, для всіх «харитонівських» будівель цегла проходила тест на якість - цеглину кидали з висоти 2 метри на гладку поверхню. Якщо цеглина розбивалась - бракували всю тисячу! Земські школи також діяли і в Глибному, де, у 1913 р., мешкало вже 1656 осіб, та у Гречанівці, де, станом на 1886-1887 навчальний рік, 57 учнів здобувало освіту в земському училищі.
На початку ХХ ст. Подольській Людмилі Михайлівні належали 475 десятин землі та 121 десятина лісу у Гречанівці, на хуторі Сидорячин Краснопільської волості та поблизу Котельви. Зараз Гречанівка – вулиця Преображенська села Самотоївки - десяток розкиданих по всьому лузі хатинок; про старожитню велич нічого не нагадує…
Сама ж Самотоївка, напередодні Першої Світової війни, була у помітному розквіті. Станом на 1910 р. у ній мешкало 3840 чоловік. Дякуючи вдалому економіко-географічному положенню, великого розвитку набула торгівля. З кінця ХІХ ст., крім традиційного, раз на тиждень, «базарного» дня, великі ярмарки проводились тут тричі на рік. Перший ярмарок – «Олексіївський» - з 16 березня, тривав три дні, другий ярмарок – «Іванівський» (на свято Івана Купала) – з 24 червня на протязі двох днів, третій ярмарок – «Покровський» - 1 жовтня (один день, всі дати вказані за старим стилем). Самотоївці торгували, в першу чергу, звичайно ж, сільськогосподарською продукцією, а, з інших регіонів, сюди підвозилося все, що тільки душа могла бажати. Так, наприклад, з Охтирки привозили гончарні вироби, з Тимофіївки - колеса для возів. Ярмаркова площа займала весь центр села від храму і далі на південь, до самого кладовища (територія, що зараз знаходиться під парком та стадіоном). Під час ярмаркування найближчі до площі вулиці села – Лопандівка, Токарівка, Каліївка, були щільно заставлені возами, всюди гомін, пісні, сміх.
Також у центрі села постійно працювали 2 лавки. Наприкінці ХІХ ст. з’явилися нові вулиці: Ракова (було таке прізвище у Самотоївці – Рак), Вивертайлівка (теж від прізвища Вивертайло; місце, де вона з’єднується з Куцівкою, ще звуть «Муховець» з урочищем Клєверище), Шпиль – коротка та вузька вуличка, що відійшла в бік від Ревівки. Основна маса самотоївців того часу жила досить непогано. По кількості поміщиків, землевласників, заможних селян Самотоївка з лихвою перекривала будь-яке інше село такого ж гатунку. Скажімо, на Лопандівці хаток заможних селян стояло вдвічі більше, ніж селян-бідняків. У часописах масових повстань 1905-1907 рр. згадується багато населених пунктів Краснопільщини: у Рясному розгромили монастир, в Угроїди на приборкання селян задіяли армію, до Краснопілля прибув цілий потяг пролетарів із Сум. Та тільки не Самотоївка. Задоволені були тут люди своїм життям. А от про Думівку маємо цікаву згадку. «В деревне Думовка в имении Вейссе с 27 на 28 ноября произошел следующий инцидент. Толпа крестьян напала на дом Черниенко, управляющего Думовским участком имения Вейссе, ворвалась в дом, перебросала все вещи и мебель в квартире и не найдя самого хозяина с бранью набросилась на жену Черниенко и ребенка. Сам Черниенко предупрежденный о нападении толпы успел выбраться из усадьбы и укрылся на заводе, находящемся в 3-х верстах от деревни. Жена Черниенко отделалась только испугом; местный стражник, мешавший разгрому, был сильно избит крестьянами и в настоящее время лежит в Великом Бобрике, где лечится. Требования думовцев фигурируются так: возвращение штрафа, наложенного на них за последние 6 лет имением Вейссе и удаление со службы управляющего Черниенко и конторщика-табельщика Прусскаго. Эти условия приняты Вейссе и крестьяне будут удовлетворены».
Самотоївка на карті 1903 р.
Як і кожна імперія, Росія приймала участь у безкінечних війнах за переділ кордонів. Втягувалась у бійку держава, а важкий тягар лягав на плечі простого населення. Декілька десятків самотоївців приймали участь у боях Першої Світової війни. Відомо ряд прізвищ солдат, котрі не повернулися додому: Лопандя Кузьма Андрійович, Діденко Павло Тихонович, Мироненко Петро Пилипович, Рибалко Пантелеймон Андрійович, Ярошенко Григорій Пилипович. Мягкий Петро Павлович з Глибного був поранений, Шульга Павло Степанович з Думівки – контужений…
З розвитком Самотоївки та завдяки загальноімперській економічній кризі початку XX ст., погіршилося становище промислової Гречанівки. Почалися чвари у великій родині Подольських. Останній пан Подольський, через сварку з дружиною, продав на цеглу свій завод Ярцеву І.А. (котрий мав магазин в центрі міста Суми, розповідають і про «Ярцев сад» у лісі поблизу Гречанівки). Лише висока труба ще довго стирчала, ніхто не наважувався її розібрати. Коли у пана Подольського запитували, чому це труба залишається нерозібраною, той шуткував: «А я їм трубу не продавав! А то хитрі - купили завод на цеглу, а самі запустять його на виробництво, будуть гроші заробляти... А без моєї труби не вийде!»
Столипінська реформа підбивала селян відділятися з громади "на відруби", що сприяло заснуванню нових хуторів. Так, наприкінці ХІХ ст. Воропаєвих хуторів було три: Воропай, Туманов та Яковенковий. Неподалік, ближче до Костівого яру, розташовувався хутір Калинове.
Станом на 1915 р. в Охтирському повіті діяло вже 16 закладів по обробці шкіри. Але найбільшим з них залишалося підприємство Ярцева І.В. у Самотоївці. За рік воно випускало 300 шкір для виготовлення підошви та близько 3000 юхтових шкір.
Магазин шкіряних виробів Ярцева І.А. у Сумах (ріг Воскресенської вулиці та Покровської площі).
Фото 1913 р.
Гарним прикладом, як простий селянин міг «вибитися в люди», був Парасочка. Скориставшись економічною ситуацією початку XX ст., він скупив по дешевій ціні у зубожілих дворян землю. Завів чимало волів, коней, овець. Наймав людей пасти худобу, обробляти свої поля з цукровим буряком, мав цегельню та таку рідкісну для села машину, як снопов'язалка. Парасочка з сином мешкав у будинку на Лопандівці - у середині XX ст. в цьому приміщенні був гуртожиток для вчителів. Коли, в 1987 р., його розбирали, щоб збудувати нову школу, то знайшли схованку з невеликою кількістю цінних речей. Для другого сина Парасочка купив будинок через шлях напроти, - там, де за радянських часів була лікарня. Коли ж і донька Анастасія, вийшовши заміж за військового (Елпідіфора Філіпова з Ворожби), випурхнула з-під батьківського крила, для неї теж Парасочка купив хату. В ній, у середині XX ст., був магазин, який потім знесли і збудували на тому місці цинковий колгоспний «ангар». Донька полюбляла на православні свята приходити до церкви в обновці якраз на початок служби. Довгу сукню позаду їй підтримували двоє дівчат, у руках в Анастасії була дерев'яна тростинка з паперовою квіткою. Цією тростинкою вона торкалася прихожан: «Расступись, простонародье! Расступись, простонародье!» і проходила в перші ряди, щоб всі побачили, яка вона цяця. За Радянської влади майно Парасочки націоналізували, куди подівся він з донькою, невідомо, а от сини подалися до білої гвардії. Все ж, розповідають, що у 1947 р. Самотоївкою ходила з двору в двір якась обірванка та просила милостині. Деякі люди подавали, ті ж з них, хто впізнав у ній Настю Парасочку, гнали в шию: «Що, тепер подай, простонародьє?» Але родичі Парасочок, котрі сьогодні мешкають в Сибіру, такого випадку не підтверджують, бо Анастасія ще в часи НЕПу назавжди виїхала з Самотоївки і більше туди не поверталася.
Знатними заможними селянами, - «куркулями» - як нарекли таких бідняки та Радянська влада, стали брати Кравченко Григорій та Василь Микитовичі. Вони мали на Лопандівці млина з бензогенераторним двигуном. Ще одного млина, тільки з двигуном, що працював на чистій нафті, тримав Бабич Кузьма Іванович. Продовжували молоти зерно і звичайні вітряні млини, яких на цей час вже було цілих 16. Вітряки розташувались на підвищенні від східного кінця вулиці Гора і до вулиці Ракової. Їх володарями були: Бабич Кузьма Іванович, Бабич Архип, Гелих Григорій Васильович, Ігнатуша Іван Захарович, Коломієць Іван Романович, Кучерявий Петро Андрійович, Левченко Іван Денисович, Над'ярний Олександр, Перерва Андрій Іванович, Росохацький Антон, Серьга Сергій Філіпович, Сліпаченко Іван Кирилович, Солона Прокофій, Токар Павло Пантелеєвич, Шевченко Савелій та Шевченко Омелян. У Катеринівці махало крилами чотири вітряки: один у Власенка, один у Миронців і два – у Горенків. Просо молотили просорушками на кінній тязі, що належали Росохатському Антону та Остапенко Федору Трохимовичу. Молотилки з кінним приводом мали Десятниченко Никон, Дробот Андрій Сергійович, Парасочка Павло Іванович, Перерва Андрій Іванович, Токар Павло Пантелеєвич та Шевченко Савелій. Молотилки з двигуном на нафті мали Бабич Кузьма Іванович та Литвин Василь Прокопович. Олійниці були у Ігнатуші Івана Захаровича та Солони Прокофія, який, до речі, жив у самому центрі села на розвилці доріг, - в тих стінах за радянської влади розміщувались шкільні їдальня та майстерня. Працювало й три невеличкі цегельні на Шпилі: Лисенка Івана Івановича, Комісара Степана та Прийменка Якова. Глина для цегли видобувалась у Баксарі, родовище використовується донині.
Товари повсякденного вжитку селяни могли придбати в семи лавках, котрі належали Бабичу Іллі, Литвину Василю Прокоповичу, Парасочкі Якову Павловичу, Слюсар Лук'яні, Стукало Семену, Терещенко Домні та Цукановій Марії. Чотири шинки обслуговували бажаючих хельнути оковитої: шинок «Анфіша» Руднєва Карпа, шинок «Гапка» Бороноса Микити, шинок Остапенка Федора Трохимовича та шинок, знову таки, все того ж Парасочки Павла Івановича. Господарюванням усіх цих заможних селян і процвітала економіка села до самих 1930-х років.