- Кравченко
Давно відгриміла остання війна, про її героїв знято безліч фільмів, написано немало книг. Хтось воював льотчиком у небі, хтось топив фашистів на морі, зараз ми знаємо й про ті сторінки історії війни, які раніше намагалися обійти стороною. Ніхто не зважиться назвати долю фронтовика легкою, в яких би частинах він не воював. Та, все ж, особисто мені здається, що найбільш відповідальною і непередбачуваною була професія військового розвідника. Адже ці люди, в той час, коли їх товариші відсиджувались у траншеях, відправлялися далеко вперед, пересікали лінію фронту, щоб прямо перед носом ворога вивідати інформацію, яка допоможе вірніше вести майбутній бій і, таким чином, ризикуючи життям власним, врятувати життя комусь з однополчан.
Микола Григорович Кравченко народився 20-го липня 1923-го року в селі Думівка Сумської округи. Закінчивши сім класів Самотоївської школи, влаштувався
працювати до місцевого колгоспу. Як тільки хлопцю виповнилося вісімнадцять
років, - у липні 1941-го, відразу ж був зарахований у запасний батальйон
зв’язку, який дислокувався на Донбасі. Три місяці навчання – і Кравченко
вже на Південному фронті.
Бойове хрещення одержав на початку листопада 1941-го року під Ростовом-на-Дону. Потім військову частину, в якій служив М.Г.Кравченко, 50-й
окремий батальйон зв’язку 51-ї стрілецької дивізії, було перекинуто знову на Донбас. Особливо жорстокі
бої точилися під Слов’янськом, сили
були нерівними, батальйон
потрапив в оточення, Миколу
Григоровича було поранено. Після тривалого лікування в госпіталі його направили
під Сталінград. М.Г.Кравченко після війни ділився роздумами: «…Кожен
солдат має своє бойове покликання, тільки йому притаманний хист. Особливо
яскраво проявлялися здібності людини в фронтових умовах. Не знаю чому, але з
перших днів моєї участі у боях проти німецько-фашистських загарбників військове
командування розгледіло в мені якості розвідника. Отож я всю війну і був ним,
виконуючи щоразу все складніше
завдання…» Миколу Кравченка
зараховують у взвод розвідки 199-го гвардійського стрілецького полку 67-мої
гвардійської стрілецької дивізії 6-ї гвардійської армії. Після оточення німців
під Сталінградом, районом дії військової частини, де служив розвідник
Кравченко, була Курська дуга. Потім звільняли Україну, Білорусію, Латвію, Литву…
Прибалтійський фронт. На початку 1944-го року йшли запеклі бої в районі
Новоосколінки й Пустошка Калінінської області, потрібні були відомості
про ворога, його розташування. Отже, необхідно брати «язика». Це доручили
виконати взводу розвідки, в якому був і наші земляк із Думівки. Ніч на 23-тє січня 1944-го року була морозною. Вирішили брати «язика» з переднього краю.
Навколо – снігові замети, а під ними – болото. Діяли з граничною обережністю.
Одна необачність – і можна розпрощатися з життям навіть без фашистської кулі.
Довелося повзти по-пластунськи, до ворожої траншеї, не видавати себе. Солдати
із групи захвату, просуваючись по снігу повзком, безшумно зробили прохід в
дротяному загородженні. Німецька оборона мовчала, тільки в небі час від часу
спалахували ракети. В ці моменти розвідники на мить завмирали, потім знову
рухалися до цілі. До ворожої траншеї залишились лічені метри. Але досягти
раптовості не вдалося. Гітлерівці, розбігшись в усі боки, відкрили вогонь.
Довелось прийняти бій. Микола Кравченко і його бойовий друг Силинський чергами
з автоматів і кинджалами знищили кількох фашистів. Один унтер-офіцер спробував
утекти, але розвідники його наздогнали, швидко зв’язали, поклали на
плащ-палатку і під прикриттям вогню групи забезпечення почали відходити в розташування
своєї частини. Повернулись з захопленим «язиком». Він виявився обізнаним в
усьому і дав цінні дані для нашого командування, що мали важливе значення для
подальшого просування радянських військ. За виконання цієї операції Микола
Кравченко 7-го лютого 1944-го року був нагороджений орденом Слави третього ступеня.
В районі села Юрчихи Калінінської області в травні 1944-го Кравченко знову відзначився. І на цей раз йому вдалося захопити контрольного полоненного, щоб уточнити вогневу систему ворожої оборони і найменування військової частини, що діяла на цій ділянці фронту. Старанно вивчивши передній край оборони противника, розвідники вибрали об’єктом для нападу кулеметну точку, яка була висунута дещо вперед. Командир взводу розвідки вирішив брати дзот, обійшовши його з флангів. Микола Кравченко опинився в лівій групі. Отож з настанням темряви розвідгрупа вийшла на завдання. Подолавши прохід, група розділилася на дві частини і кожна поповзла по заданому маршруту. Ось і вогнева точка. Кравченко підповз ближче, піднявся й кинув на амбразуру зв’язку гранат. Пролунав вибух, який розкидав колоди. Кулемет замовк, з-під колод розвідники витягли ледь живого, оглушеного довгов’язого гітлерівця. Але в цей час ожила ворожа оборона. В небі повисли десятки ракет, навколо стало світло. Розвідники, ведучи вогонь, почали відходити. Микола Кравченко разом з товаришами тягнув під руки полоненого, який уже отямився. Весь взвод розвідки благополучно повернувся з завдання в розташування своєї частини. За мужність і відвагу Миколі Григоровичу указом від 10-го травня 1944-го року вручили солдатську нагороду – орден Слави другого ступеня.
Все далі на захід пролягав шлях солдата. Вперті бої з ворогом йшли на території Білорусії. В ті дні гвардії єфрейтор Кравченко відзначився, як зв’язківець. Наприкінці червня 1944-го року 199-й гвардійський стрілецький полк вів тяжкі бої на Вітебському напрямку. Перед ним стояло завдання прорвати оборону ворога в районі села Сиротина. Під вогнем противника Кравченко неодноразово усував пошкодження лінії зв’язку. Тільки за дві доби в кінці червня ліквідував біля півсотні обривів телефонних проводів, забезпечив безперебійний зв’язок між спостережним пунктом полку й двома стрілецькими батальйонами. 24-го червня Микола Кравченко разом з бійцями стрілецького батальйону переправився через Західну Двіну для забезпечення радіозв’язку батальйону з полком. Обстановка була тяжкою, противник чинив шалений опір, неодноразово переходив в контратаки. У відбитті чотирьох з них Микола брав участь. На зайнятому плацдармі Кравченко і його товариші протрималися до підходу головних сил полку. В цьому бою виніс з-під вогню тяжко пораненого телефоніста Семенова. Подвиг відважного воїна був високо оцінений – указом від 24-го березня 1945-го року він отримує орден Слави першого ступеня і, таким чином, становиться повним кавалером орденів Слава, що прирівнюється до високого звання Героя Радянського Союзу.
На початку жовтня 1944-го М.Г.Кравченко з групою розвідників знову виконував завдання по захопленню «язика» під Лібавою. Коли поверталися з полоненим гітлерівським офіцером, групу
виявив противник і відкрив сильний кулеметний і мінометний вогонь. Міни рвалися
зовсім близько, осколки зі свистом пролітали над головами. Раптом Кравченко відчув сильний біль у нозі
і впав. Друзі принесли його в
розташування нашої частини. Поранення
виявилося тяжким. Микола Кравченко довго лікувався в одному із московських
госпіталів. Так і не довелося дійти до Берліна, залишити свій автограф на
рейхстазі. В червні 1945-го приїхав у Краснопільський район до своїх батьків, які жили в
Думівці. Тут і застала його ще одна бойова
нагорода – орден Вітчизняної війни 2-го ступеня.
Алея Слави у Краснопіллі, де розміщені портрети всіх Героїв Краснопільщини, в тому числі й самотоївців Кононенка М.Н. та Кравченка М.Г.
Після війни працював у рідному колгоспі ім.газети "Правда", доки не прийшов час у 1971-му йти на заслужений відпочинок, одержавши пенсію союзного значення. Проживав у Сумах, помер 23-го листопада 2008-го року, останній спочинок отримав у рідній Думівці.