- Захарченко
П'ять врятованих життів.Захарченко Павло Якович народився 18-го січня 1931-го року на хуторі Степки поблизу Покровки, в сім’ї був четвертим із семи дітей. Класи початкової школи відходив у своєму невеликому селі, далі вчився у Покровці, та навчання це було перервано Другою Світовою. Перший день війни запам’ятався надовго – малий Павло вийшов подивитися на вершників-чужеземців, та забув зняти з голови новенького червоноармійського картуза з зіркою, подарованого старшим братом, за що й отримав від окупанта добрячого стусана, від якого залетів в кущі при дорозі. Далі – окупація, з 5-го травня 1943-го року - евакуація в лісі біля Тур’ї, де біженці збудували цілу вулицю з курників, в яких і животіли до самого вересеня. А ще – гадюки, багато гадюк, від яких хлопець, лягаючи спати, ховався під бичачу шкуру, та велика пасіка, на якій він допомагав батьку заготовляти мед для радянського військового госпіталю, розташованого в яру неподалік.
Після війни, як і всі хлопці, допомагав дорослим відновлювати сільське господарство – на биках пахали, коровами боронили поля, посівне зерно приносили в лантухах на власних плечах аж з Басів. Та, все ж, непосидючому юнаку хотілося побачити світ, отримати робітничу спеціальність і він, не спитавши навіть дозволу батьків, у 1948-му році відправляється на Донбас, де, в Селідовській школі ФЗО, на протязі трьох з половиною років, отримує середню освіту та здобуває професію плотника. Не зчувся, як і 20 років стукнуло, - багато товаришів вже в армії служили, а його все не брали. Діждавшись чергового призову 1951-го року, сам пішов у військомат проситися в десант. І таки добився – забрали до знаменитої Псковської дивізії. Та, в післявоєнний час, на десантника чекали вже не тільки парашути, стрільбища і полігони, а й більш відповідальні, дуже небезпечні справи. Величезної площі Макарівське поле - два з половиною роки тут стояв фронт, земля була так нашпигована смертоносним залізом, що кожний крок по ній міг стати для людини останнім. Два сезони по шість місяців, кожного дня зранку на поле виходили сапери з міношукачами і кожну ціль відмічали червоними прапорцями. Потім за ними виходили мінери – Павло з товаришами, завданням яких було обстежити все це залізо вже власними руками і знешкодити його або ж підірвати прямо на місці. Підходили до краю поля – а воно, ніби від макового цвіту, – все в червоному від прапорців. Не вистачало детонаторів, щоб підривати на місці кожну закладку, – зносили, ризикуючи життям, до кучі і підривали десятками, сотнями… І не одне поле – скільки їх пройшли у Ленінградській, Псковській, Новгородській землі. Чим не війна? Цілком заслужено Павло Якович є учасником бойових дій, про що говорить його посвідчення.
Павло Якович (перший зліва) серед ветеранів Другої Світової.
Після служби повертається на батьківщину, працює у колгоспі на різних роботах. У 1960-му році закінчує сільгосптехнічне училище механізаторів, після якого вже сідає за кермо гусеничного трактора. В 1968-му році переїздить з своєю сім’єю до Самотоївки. Тут, за яку б роботу не брався, завжди все вдавалося найкращим чином. Якщо механізатор – так зі званням найкращого за професією; якщо у тваринництві – так з найбільшим приростом скотини у вазі; якщо слюсарем – так у школі, яка займає по господарству перші місця в районі. Не відставала від нього і дружина – доярка Катерина Микитична. Навіть обійшла чоловіка у визнаній пошані – має орден Леніна, орден Трудового Червоного Прапору, бронзову медаль виставки досягнень народного господарства СРСР, та ще й депутат районної та обласної ради.
Здавалося б, - ну й що такого, - за Радянської влади це майже звичайна біографія , людей таких було багато. Та є в цій історії факти, якими може похвалитися одна людина на десятки тисяч, а, можливо, і одна на мільйон. Справа у тім, що за своє яскраве життя Павло Якович врятував життя не одній людині. Та про все – по порядку.
Перший випадок трапився восени 1942-го року. Німці схопили десь молодого партизана й зачинили його в клуні, біля якої поставили свого вартового. На відміну від поліцаїв, які йшли на службу, так би мовити – «за покликанням», сільські старости в кожному селі обиралися громадою. Як правило, ця людина хоча й була представником окупаційної влади, та в душі співчувала своїм односельцям, намагалася, по можливості, їм допомагати. От і в цьому випадку сільський староста надумав допомогти партизану втекти з-під варти. Але ж як це зробити? Згадали, що між дощаною долівкою клуні і землею є невеликий простір, достатній для того, щоб в нього могла поміститися худорлява людина. Більш того – в одному місці цієї підлоги дошки були погано закріплені. Таким чином, якщо б партизан здогадався зняти їх, то зміг би проникнути під підлогу і, відповідно, тихенько втекти з клуні. Та як йому про це підказати? Вирішили, що треба послати когось з хлопців, щоб він підповз до того місця й похитав ці дошки – партизан помітить, здогадається і втече. Так воно й вийшло. А хлопець, який на це відважився, і був одинадцятирічний Захарченко Павло. Наступного дня поліцаї притягли хлопця до комендатури, погрожували пістолетом, лаяли, випитували, чи знає він щось про втечу, та він тільки плакав, нічого їм не розповів. Так був розпочатий відлік врятованих життів.
Наступний випадок вже післявоєнний. Коли Павло працював у колгоспі прицепщиком, брат бригадира ліг відпочити в скирті соломи. Солома від іскри спалахнула, вогонь швидко наближався до тіла спочиваючого. Павло не розгубився, проскочив крізь дим і витягнув горе-тракториста, на якому вже й одежа тліти почала.
Пройшло небагато часу, Павло одружився і тут йому спала нагода врятувати життя своєму тестю. В старі часи, окрім дров, люди мали можливість заготовляти на зиму й таке паливо, як торф. От і наш герой зі своєю сім'єю нав’ючили з великим верхом гарбу торфом і їхали вже додому. Та, в одному місці, шлях йшов під горою, раптом гарба почала перекидатися і тестя голоблею несподівано підкинуло високо вгору, звідки він каменем упав на землю. Павло до нього – а той аж весь посинів, зовсім неживий. Давай картузом носити воду, робити масаж – ледве відвалав таки. Було це у 1956-му році.
1973-й рік, вже в Самотоївці. На колгоспному току під час жнив роботи всім багато і нових облич трапляється також побачити чимало. Ось і цього сезону прийшов працювати до колгоспу молодий електрик. Одного разу раптом зникла напруга, всі агрегати стали. Пішов він подивитись, що ж там трапилось, - поліз відкривати електрощита, встановленого на півтораметровій естакаді. Що він там робив – нікому не відомо, та раптом затріщало, заіскрило і полетів неборака на землю. Люди порозбігалися, бо злякалися, що дістанеться і їм. І тільки Павло швидко відтягнув вражену струмом людину від щита, скотив у колію, де зібралася дощова вода, почав нею поливати, - дивись, почав відходити хлопчина. Недовго пробув цей електрик у нашому колгоспі, - швидко виїхав, навіть прізвища його ніхто не зтямиться згадати.
Пройшло багато років, вже Павло Якович на заслуженому відпочинку, та й зараз часом люди забувають цінувати своє власне життя, особливо – в молодості, в дитинстві, коли воно здається таким довгим, безкінечним. Влітку 1992-го року сусідські хлопці загулялися на березі копанки, один з них ошархнувся і упав у воду. А копанка глибока, широка, ще й добряче замулена. Прибігають онуки до пенсіонера, що сів обідати, і схвильовано повідомляють, що втопися хлопець. Павло Якович спочатку хотів пересвідчитись, що хлопець справді у копанці, а не сховався десь поблизу, та, коли побачив на поверхні води великі бульби, всі сумніви відпали. Кинувся до копанки, довго пірнав, шукаючи тіло, та, врешті решт, дістав таки, неймовірними зусиллями витягнув на берега, почав відкачувати, від чого з хлопця вийшло багато сірої муляки. Прийшли на допомогу і сусіди, власним автомобілем визвались відвезти малого до лікарні. Так було врятоване ще одне людське життя.
Публікація в газеті "Перемога".
На початку 2007-го року з ініціативи тодішнього губернатора Сумщини Павла Качура на інформаційному просторі нашої області розгорнувся конкурс на здобуття народної премії «Гордість Сумщини 2007». Будь-хто міг написати до газети, радіо чи телебачення про людину, яка зробила щось визначне, неординарне у своєму житті. Таких історій назбиралося близько сотні. Всіх номінантів розбили на 10 категорій, в кожній з яких компетентне журі, у складі якого були видатні та впливові люди, повинно було визначити переможця. Про героїчні вчинки Павла Яковича дізналися і в редакції районної газети «Перемога», звідки приїхав кореспондент, щоб висвітлити його вчинки у місцевій пресі, і, таким чином, зарахувати нашого земляка в перелік кандидатів на це високе звання. На жаль, Павло Якович тоді сором’язливо промовчав про всі свої порятунки і розповів тільки про три останні випадки. Та це ніяк не завадило йому зайняти перше місце в найпочеснішій номінації «Видатні приклади відваги»!
30-го березня 2008-го року, в урочистій обстановці театру ім.Щепкіна, Павло Якович, під бурхливі оплески, отримує диплом переможця та саму премію – 5000 гривень від Національного банку України. Ольга Герасимюк, відома телеведуча, яка була присутня на цьому святі, обіцяла навіть присвятити одну зі своїх передач нашому герою, та щось поки що не зрослося… Ну, а Павло Якович? Користується пошаною односельчан, бажаний гість на День Перемоги в центрі села чи свято захисника Вітчизни у школі, хоча все так, як і раніше, скромно не надіває нагороди, майже нічого не розповідає про свої подвиги. В свої вісімдесят з лишком виглядає на двадцять років молодше, - мабуть, саме так Бог нагороджує того, хто якісь миттєвості свого життя, часто ним ризикуючи, посвячує спасінню життів своїх ближніх…
О.Десятниченко (с) 2011