Самотоевка в сети Internet

- Токар

Патріарх Самотоївської школи.

Багато різних людей бачила наша земля.Чиєсь життя промайнуло непомітно для громади, ніби людини й не було на світі; чиєсь же довгі роки й досі горить яскравим світлом, зігріваючи своїм теплом. Саме про одну таку людину, яка нещодавно відсвяткувала свій 80-річний ювілей, я й хочу зараз вам розповісти. 

 

 
Токар Микола Григорович народився 16-го жовтня 1930-го року в с.Самотоївка, у звичайній селянській родині. Його батько, Григорій Давидович, працював на Грязнянському цукровому заводі, мати господарювала вдома, адже дітей у неї було п’ятеро, серед яких Микола був четвертим. Початок тридцятих років - буремний період нашої історії - розкуркулення, колективізація, та, найстрашніше - голодомор, від якого загинула четверть населення Самотоївки. Якщо взяти до уваги, що в селі проживало тоді близько шести тисяч людей, то, виходить, що майже одночасно знайшли свій вічний спокій на кладовищі близько півтори тисячі - а це більше, ніж живе у Самотоївці зараз! Великий хрест на цвинтаревій галявині нагадує про цей жахливий час, навіть трава на тому місці росте якось неохоче... Міг би і Микола опинитися в одній з тих братських могил. У квітні 1933-го охляв так, що не міг вже й поворухнутись, не подавав ніяких ознаків життя. Батько, з останніх сил, розібрав паркана й змайстрував нашвидкоруч труну для свого сина, куди його й перенесли, щоб вже нести ховати. І лише в останню мить помітили, що ручки теплі, - ледве, на щастя, відвалали. Говорять, якщо людині одного разу вдалося обманути смерть, житиме вона довго і буде їй таланити у всьому. 


Микола Григорович під час зйомок документального фільму про голодомор.

У 1938-му році Микола йде до школи, де, у жовтні 1941-го, третій клас навчання обриває війна, яку хлопець зустрічає, сховавшись у сусідському погребі. Втім, навчання у школі, де німці тимчасово облаштували госпіталь, було відновлено. Коли, у 1943-му, Червона армія перейшла у наступ і лінія фронту зафіксувалася на все літо якраз по Самотоївці, її населення евакуювалось до Великого та Малого Бобрика, Низів, куди потрапив і Микола. Звичайно, життя у чужому селі, зі своїми нелегкими проблемами, було важким, майже жебрацьким. І як радісно було повертатися у серпні знову у рідне село, яке чекало людей хоч і розваленими, та все ж своїми оселями, побур'янілими полями, річкою, лісами... З великим піднесенням взялося населення за відбудову господарства. Впрагали до ярма корів, копали землю самотужки, зерно приносили у лантухах на своїх плечах з самої Нижньої Сироватки. У 1947-му році Микола закінчує самотоївську семирічку. Щоб отримати повну середню освіту, ще три роки довелося пішки ходити до школи у Краснопіллі - таке велике було прагнення до знань. Поки йдеш зі школи додому, можна було й домашні вправи виконати - вирахувати в умі задачки, вивчити вірша... До речі, про вірші. Ще з дитинства Микола проявляє свій талант у написанні віршів, та не простих, а сатиричних, де повністю проявляється неабияке, - гостре, яскраве, самобутнє почуття гумору.
У 1950-му році вступає до Харківського державного університету ім.Горького (зараз - ім.Каразіна) на фізико-математичний факультет. Навчання перемежовувалось з працею у школі робітничої молоді, адже треба було на щось жити, а сподіватись на чиюсь підтримку дуже не доводилось. Після отримання диплому за напрявленням потрапляє до школи селища Борова, що на Харківщині. Та все ж тягне додому, на рідну Краснопільщину. Тим більше, що вже й сім'я своя є - нещодавно одружився на дівчині-землячці, яку добре знав з дитинства. У 1957-му році переїзджає до Тимофіївки (зараз це частина Осоївки), де влаштовується працювати завучем до місцевої семирічки. Одночасно працює редактором колгоспної стінгазети, де сміливо висмією у своїх віршах всі недоліки нерадивих працівників та бюрократів. Мене завжди вражала память Миколи Григоровича - він і зараз залюбки може напам'ять прочитати не один десяток тих своїх віршів, - нібито написані учора! Друкувалися вони нерідко і в газетах "Перемога", "Молодь України"...
І ось, нарешті, у 1960-му році, повертається Микола Григорович у рідне село, у рідну школу вчителем фізики та математики. Довгі роки натхненно працює, виховуючи підростаюче покоління. Та не одне - 40 років - це чотири покоління самотоян, - немає жодної хати, де б не памятали його уроків. Патріарх школи - саме так його звуть колишні школярі. Немає такої зустрічі випускників чи шанування ветеранів війни і праці, де він не був би найбажаннішим гостем. Чоловік, мужчина у школі - це особливий статус. Саме вони, вчителі-чоловіки прививають хлопцям справжні чоловічі якості. Коли принципово, коли не зовсім педагогічно - тільки з часом розумієш, що саме так і треба виховувати хлопців, щоб з них виросли справжні мужчини. Іван Антонович, Микола Андрійович і, звичайно ж, Микола Григорович - ой, як не вистачає таких чоловіків, з їхнім життєвим досвідом, зараз у наших школах... 


Пенсіонер Микола Григорович ділиться спогадами зі школярами.

Пощасливилось і мені бути в його учнях - адже саме він був моїм класним керівником у 10-му класі, випускав нас у доросле життя. А заняття у фізико-технічному гуртку, які я залюбки відвідував, накреслили мені напрямок всієї подальшої життєвої дороги. Щедро обсіваючи молодят, 156 разів Микола Григорович був почесним батьком на весіллях! Чи може бути якийсь більш вагомий прояв справжньої поваги до людини?! Закріплено це і на офіційному, державному рівні – у незліченній кількості грамот та подяк, - до міністерських включно. А у 1987-му його груди гідно прикрасила нагорода - орден «Знак Пошани».
Микола Григорович завжди був і є справжнім патріотом своєї рідної землі - України. Цінує, шанує її мову, знається на мистецтві та культурі, дбайливо зберігає та передає наступним поколінням історію рідного краю. Я завжди з захопленням слухаю його спогади та роздуми, намагаюсь занотовувати це. Мабуть, ще на генному рівні передалася ця любов до українства і його дітям - донькі Наталії, яка займає досить високий пост на державній службі в Києві, та сину Олександру, який, чи не на будь-який випадок життя, напям'ять підбирає та цитує Т.Г.Шевченка чи Лесю Українку. А ще у Миколи Григоровича четверо онуків, які є не менш гідними представниками дружньої сім'ї, та й праонук вже підростає. Завжди поряд, все життя, вірна дружина - Лідія Оврамівна, яка, працюючи вчителем молодших класів, навчила читати, писати, рахувати, бачити в житті прекрасне не одне покоління жителів села.  

 
Микола Григорович на зустрічі випускників Самотоївської ЗОШ минулих років.

На лівій руці Миколи Григоровича тихенько тікає старенький годинник. Саме той, який наш клас подарував йому на випускному вечері. Хай же цей годинник нарахує вам на втіху ще не один рік щасливого життя! До побажань приєднуються всі випускники та вчителі школи, вся самотоївська громада! Щастя вам, здоров’я, натхнення на радість всім жителям села!

О.Десятниченко (с)2010 
Нарис опубліковано в районній газеті "Перемога" від 1-го грудня 2010-го року.
Сьогодні сайт відвідало - 25 посетителей
=> Тебе нужна собственная страница в интернете? Тогда нажимай сюда! <=