Самотоевка в сети Internet

- Вдoвитченкo

Ось вже близько 70-ти років пройшло з часів, коли на українській землі останній раз гриміли бої. Та й у наші дні, дякуючи розсекреченим архівам, виявляються все нові й нові подробиці хроніки тих часів, розрізнені дані сплітаються в один логічно довершений ланцюжок, розвінчуються застарілі міфи. Про виявлення історичної правди обставин одного з таких епізодів - подвигу Героя Радянського Союзу Івана Григоровича Вдовитченка, який тісно пов'язав між собою Самотоївку та Красну Яругу, - я й розповім вам у цьому нарисі.
Іван Григорович Вдовитченко народився 22-го квітня 1924-го року в селищі Красна Яруга Бєлгородської області Росії. У своїх батьків - Григорія Степановича та Дар'ї Іванівни, він був восьмим з одинадцяти дітей. Сім'я була середнього достатку, мала кріпке господарство, та, все ж, як і було заведено в ті часи, дитинство закінчувалося швидко і діти йшли працювати з юних літ. От і Іван, після закінчення семи класів, у 1940-му році, влаштувався електриком до місцевого цукрового заводу. Ще зі шкільних років він захоплювався технікою - постійно щось майстрував, умів навіть шити взуття, добре грав на струнних музичних інструментах. Іван був відкритою для спілкування людиною, з широким колом друзів, та найкращим його товаришем був Микола Бондарєв.

 
 Зліва на фото - сім'я Вдовитченків (Іван вгорі), праворуч - Іван (четвертий справа у верхньому ряду) серед робітників цукрового заводу.

 
 1940-й рік. Іван зі своїм другом Миколою Бондарєвим. З цього фото було зроблено реконструкцію портрету героя (праворуч).
 
Початок війни хлопці зустріли в рідному селищі, потім була окупація, визволення, а, 23-го лютого 1943-го року, разом з такими ж ровесниками, вони подалися добровольцями до лав Червоної Армії. Спочатку була "школа молодого бійця" в селі Озерки недалеко від дому, - рідні мали змогу часто навідуватись, приносили одяг, взуття, домашню їжу, потім - 764-й полк 232-ї стрілецької дивізії. Перше бойове хрещення, точніше - зустріч зі смертю, було під Миропіллям. Погнали червоноармійців, часом зовсім ненавчених "піджаків", що поповнили ряди воїнів декілька днів тому, в лобове зіткнення з ворогом, який засів на висоті. Німець прицільно та холоднокровно косив з крупнокаліберного кулемету хлопців, у яких часто одна гвинтівка була на двох чи на трьох. "Зброю здобудеш в бою" - наказували червоні командири. Звичайно ж, близько половини цих юнаків відразу знайшли собі на українській землі таку швидку та безглузду смерть... Як згадував потім Бондарєв - "...долина була щільно укладена тілами пацанів у домашній одежі, з котомками, без зброї. Викарабкались ми з Іваном з цієї бойні, можна сказати, постарівши років на двадцять".
  З середини літа 1943-го року Червона Армія, в ході Курської битви, швидко наступала по всьому фасу. Все далі й далі на південний захід пересувалася лінія фронту. Іван Вдовитченко, як кулеметник станкового кулемету, знову пішов у наступ 8-го серпня. Ось вже й позаду Краснопілля, Самотоївка, Думівка... Та, з цього моменту, мені доведеться розділити свою розповідь на дві частини. Спочатку - інформація у тому вигляді, в якому вона подавалася всі ці 65 років; потім - своє власне дослідження. А між ними - питання та сумніви, які виникають під час аналізу подробиць тих подій. 

Отже, про сам подвиг у нас розповідають приблизно так: "14-те серпня 1943-го року. Взвод стрілецької роти, у складі якої воював Іван Григорович Вдовитченко, опинився в дуже скрутному становищі. Бій за висоту 199,7 поблизу Думівки. Ворог наступав з переважаючою силою, група танків ішла повним ходом на позиції сміливців, яких залишилось вісім бійців. Вони відразу ж підбили два танки. Але головна ворожа машина повзла до бойових позицій. Вдовитченко кинув кілька гранат, та танк не зупинився. Тоді він, спитавши дозволу у командира, здав йому документи і, завчасно обв'язавшись гранатами, кинувся до ворожої машини. Повітря струснув вибух, "тигр" заскреготав гусеницею й зупинився, охоплений полум'ям. Так, ціною власного життя, юнак врятував від неминучої загибелі своїх товаришів. Його було поховано поблизу місця того бою, на краю поля за Думівкою, під лісом. За здійснений подвиг І. Г. Вдовитченкові посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу, його прах у 1953-му році було перезаховано біля пам'ятника воїну-визволителю в центрі Самотоївки..."
Наберіть у пошуку прізвище героя чи відкрийте першу-ліпшу книгу по героїці нашої місцевості - будете мати приблизно таку ж оповідку.  


 На місці перезаховання героя в центрі Самотоївки, коли ще пам'ятника "Скорботного воїна" тут не було. Бондарєв - третій справа. Позаду - вулиця Токарівка зі сторони городів.

Тепер - деякі подробиці. Як вже говорилося, родичі хлопців мали можливість відвідувати бійців - навіть у паузах між боями. 12-го серпня мати Івана відправилась у далеку дорогу - аж під Думівку, щоб провідати сина, принесла йому домашніх харчів. Тут, біля криниці в добре знайомому нам урочищі "Образ", довго сиділи, розмовляли про рідний дім, родичів. Прощаючись, мати побажала сину доброго здоров'я, сама ж додому йшла довго, часто зупинялась, щоб спочити. Прийшовши до Красної Яруги, зустріла знайому жінку, яка, спочатку, спитала, чи бачила та Івана. Потім, не подумавши, сказала - сьогодні по радіо передавали, що її син загинув, кинувшись під фашистський танк. Матері стало зле, вона навіть впала, потрапила до лікарні, потім довго хворіла, поки й не померла через 13 років... Так жодного разу й не була на могилі сина. Іронією долі, батько героя, якого теж забрали на фронт, восени 1943-го року працював на відбудові залізничного моста за Самотоївкою (про цей міст розповідалось в основному матеріалі по історії на цьому сайті). Мимо на коні проїздив червоноармієць, що роздавав листівки. З цієї листівки Григорій і дізнався про смерть сина, а, на її зворотному боці, був надрукований свіжий вірш відомого фронтового поета Олександра Безіменського про цей подвиг. 


 Та сама листівка. Вказано, що герой кинувся під танк, обв'язавшись гранатами. Також зверніть увагу на останній рядок - "...за освобождение Правобережной Украины..." - тобто листівка була виготовлена вже коли Червона Армія підійшла до Дніпра.
 
У звістці Польової почти за номером 14829, підписом командира полку підполковника Огнєва і майора Ткаченко було вказано, що "...червоноармієць Вдовитченко Іван Григорович помер від ран 14-го серпня 1943-го року і похований біля с.Думівка Краснопільського району Сумської області". Через деякий час також поштою прийшов пакет, в якому були ті самі документи, які Іван здав командиру та подарований бабусею перед війною медальйон з маленькими фото всіх членів сім'ї. Тут же був і лист від командира частини з характеристикою бійця та описом здійсненого ним подвигу. Про посмертне присвоєння звання Героя Радянського Союзу свідчить Указ Президії Верховної Ради СРСР від 10-го січня 1944-го року. 

 
 
  Довгий час за могилою героя наглядала жителька села Думівка. В 1953-му році останки були перезаховані в братську могилу с.Самотоївка, де 1957-го року був встановлений пам'ятник загиблим воїнам, а у 1973-му - ще й плити з іменами всіх загиблих самотоївців. У Красній Ярузі на центральній площі встановлено бюст героя, рідна вулиця носить його ім'я, як і одна з вулиць Самотоївки. 


2007-й рік. Делегація від Самотоївської громади на вулиці ім.Вдовитченка в Красній Ярузі.

З 50-х років і по сьогоднішній день родичі Вдовитченка кожного року на Маковія (14-го серпня), в день загибелі Івана, приїздять, щоб вклонитися його могилі. На сьогоднішній день безпосередньо з сім'ї Вдовитченків залишилась тільки його рідна сестра Надія, компанію якій у цій сумній подорожі складають красноярузські ветерани війни, школярі, онучаті племінники та інші родичі вже з нинішніх поколінь...

 
2011-й рік. Сестра героя Надія біля братської могили в центрі Самотоївки, де похований її рідний брат.

 На перший погляд, для людини, яка мало цікавиться історією рідного краю, все в цій розповіді так. Але тільки якщо не знати фронтову хроніку, до якої ми зараз звернемось. І хроніка така: 8-го серпня звільняють Краснопілля, 9-го - Самотоївку, 10-го серпня від ворога очищуються Думівка, Грязне, Чернеччина, Малий та Великий Бобрики.
Чи, можливо, це саме я щось вигадую? Давайте звернемось до сухих, лаконічних фронтових зведень з 10-го по 17-те серпня. Нагадаю, що у нас мова йде про бойові шляхи 38-ї армії Воронезького фронту, дещо південніше воювала 40-а армія: 
 
38-я армия во второй половине дня 10.8 возобновила наступление на сумском направлении. Левофланговые части армии продвинулись вперед на 8—11 км и к исходу дня вышли на рубеж Поповка — ст. Золотницкий — зап. окр. нп Бол. Бобрик, овладев рядом населенных пунктов.
40-я армия, продолжая развивать наступление в направлении г. Лебедин, на отдельных участках продвинулась вперед до 18 км и освободила свыше 25 населенных пунктов, в том числе: Мал.Бобрик, Васильевка, Боромля, Белка, Радомля, Петровское.

38-я армия во второй половине дня 11.8 полностью овладела нп Железняк (15 км юго-вост. г. Сумы) и вела бой в нп Верх. Сыроватка.

38-я армия левофланговыми частями с утра 12.8 продолжала наступление в прежнем направлении, но, встретив сильное огневое сопротивление противника, продвижения не имела.

38-я армия частями левого фланга вела наступательные бои на сумском направлении, но, встретив сильное сопротивление противника, продвижения не имела. В течение дня 13.8 части 340 сд отразили четыре контратаки противника силою до батальона пехоты при поддержке 10—40 танков из района Верх. Сыроватка. Уничтожено 12 танков противника.

38-я армия в течение 14.8 вела огневой бой на прежнем рубеже. Левофланговыми частями отражены три контратаки противника силою до батальона пехоты с 10—20 танками из района Верх. Сыроватка.

38-я и 40-я армии частью сил 15.8 вели наступательные бои в прежних направлениях. Наступающие части, отражая неоднократные контратаки противника, лишь на отдельных участках имели незначительное продвижение.

38-я и 40-я армии 16.8 закреплялись на достигнутых рубежах и на отдельных участках вели огневой бой.

38-я армия к 22.00 17.8 достигла рубежа Верхняя Сыроватка — Нижняя Сыроватка (12 км юго-вост. и южн. г. Сумы).
40-я армия правым флангом продвинулась до 12 км и к 20.30 двумя сд достигла района Перелесок 1-й (19 км сев.-вост. г. Лебедин), ее 2тк в 18.30 овладел районом Верхняя и Нижняя Сыроватка и 5 танками ворвался в Низы. В районе станции Гребениковка захвачено 10 исправных танков противника.
  
 
 Далі 232-га СД форсувала річку Псел в районі села Червоне Сумського району і визволяла місто Суми.
Звернули увагу? Іван Григорович загинув у боях як би за Думівку... 14-го серпня? Як таке могло бути, коли не тільки Думівка, а й обидва Бобрики були визволені вже 10-го, а 14-го бої гриміли вже під Верхньою та Нижньою Сироватками! Далі - мати вільно пройшла 12-го серпня до урочища "Образ" за Думівкою - чи змогла б вона це зробити, якщо б там ще йшли бої? Також є свідчення жительок Грязного, які йшли з бобрицької церкви 14-го серпня 1943-го року (Маковій - пам'ятаєте?) додому і бачили, як біля узбіччя лісу хоронили солдата - чи могли б вони там вільно ходити між В.Бобриком і Грязним, - якщо б 14-го серпня там ще воювали? Тепер - топографія. На жодній карті поблизу Думівки немає висоти 199,7. Більш того - на найбільш точній із доступних карт-кілометрівок Генштабу 1982-го року друку, в найближчих десятках кілометрів в будь-який бік від Думівки не знайти висоту, рівну 199,7. Загадка? До певного часу - так воно й було. Керуючись тим, що на полі напроти могили Вдовитченка справді були жорстокі бої, вважалося, що саме десь тут і знаходиться та висота. Олію у вогонь підливав факт, що до самого 1956-го року серед поля стояв каркас якогось підбитого німецького танка... з відірваною баштою. Його потім прибрали, щоб не заважав обробляти ріллю. До цього ж розповідали, що це саме той танк, - та ще й "тигр", підбитий Вдовитченком.
 Чи можна гранатами під днищем танка знести йому башту? Який здоровий глузд взагалі саме в кидку під танк, обв'язавшись гранатами? Скільки часу потрібно, щоб підготувати себе до такого кидка (обв'язатися гранатами, з'єднати детонатори, налаштуватися на 100%-смерть) і скільки часу було у героя? А хіба не можна кинути в'язку гранат під танк, а самому відскочити подалі в сторону, отримавши шанс залишитися серед живих? Кидатися під танк з гранатами - зфантазована для підняття патріотичного духу бійців вигадка кабінетних партійців, які ніколи не бачили ні війни, ні танків, ні гранат - давно доведена істина.
Про "тигрів" взагалі окрема розмова. Так, станом на літо 1943-го року, німецькі важкі танки Pz-VI (або Т-6 - згідно радянської ідентифікації) були чи не найстрашнішою технікою на полях. У Червоної Армії практично не було зброї, яка б могла їм протистояти - лобову броню товщиною 20 см не пробивали ні артилерійські гармати-"сорокоп'ятки", ні штатне озброєння нашого танку Т-34. Значні сумніви викликає і сама можливість знаходження "тигрів" на полі бою в районі Думівки. За всю історію у Німеччині було виготовлено 1354 "тигра", з них на території СРСР воювало близько 1000, з них тільки 134 приймали участь у Курській битві, під час якої, у липні-серпні 1943-го року, фашисти лишилися лише 73-х машин типу Т-6. Навіть підбиті "тигри" фашисти намагались не залишати на полі бою - дуже дорога вже "іграшка" (виробництво однієї машини обходилось Німеччині в суму близько мільйона рейхсмарок). Для того, щоб відбити пораненого танка, окупанти влаштовували контратаки, йшли на людські жертви, але техніку цю відтягували, швидко ремонтували і знову пускали в бій. Далі хочеться згадати відому російську народну мудрість – "у страха глаза велики". Це справді так. У 1943-му році наші солдати боялися майже непереможних "тигрів", як чорти ладану. Часто навіть самі червоні командири у своїх доповідях "нагору", оправдовуючи великі втрати, кривили душею, що на них у бою "йшли тигри". Найпоширенішими ж танками у фашистів були середні машини типу Pz-IV (або Т-4 за радянською термінологією), які зовні були надто вже дуже схожі на "тигрів" і, зазвичай, використовувались для вогневого супроводу піхоти.  

Німецькі танки Т-4 та Т-6 «Тигр». Нагадує дитячу гру "знайди 10 розбіжностей" :-)

Броня саме машин типу Т-4 пробивалася як гарматами-"сорокоп'ятками", так і гранатами, закинутими під днище. На станції Нижня Сироватка, справді, були знайдені й "тигри" - на платформах, понівечені бомбардуванням. Вони так і не встигли вступити в бій. Як ми бачимо з бойового зведення за 17-те серпня, під Гребениківкою червоноармійцями були захоплені 10 ворожих машин, їх тип не вказаний. Як вдалося вияснити зі спогадів німецьких командирів (теж писали мемуари!), то були якраз танки Т-4, котрим не вистачило пального. 


Залізнична станція Нижня Сироватка, серпень 1943-го, фото з німецького архіву. Не встигли фашисти розвантажити "тигрів".

Крім того - численні нариси у пресі, згадки в книгах різних авторів, які дещо по-різному розповідали про один і той же подвиг, зовсім заплутали ситуацію. Скажімо, писали, що це було в урочищі Перещепиному. "Перещепине" - так грязнянці називають просіку у лісі, якою йшла вузькоколійка, що використовувалась колись для транспортування торфу. Ця вузькоколійка нібито "перещепила" ліс навпіл - от і "Перещепине". Так, поблизу цього місця є чимало висот, але ж жодної - 199,7 - і всі позначені висоти вищі за 200 метрів. У деяких розповідях (скажімо, у книзі "Визволення Краснопільщини у 1943-му році" краєзнавця Л.Дідоренка) говорилося, що висота 199,7 знаходиться між Великим Бобриком і Верхньою Сироваткою - але ж це десь за 10-15 км від могили Вдовитченка і на доступних для дослідження картах її там позначеною теж немає. Спогадів самих ветеранів війни, які безпосередньо воювали в боях за цю висоту, вдалося знайти лише один (звичайно ж, з деякою художньою обробкою) - в книзі "Право на память" (Ф.Пронин, В.Белозерцев, Бийск, 1975): 

"...В начале боя пришлось роте залечь под пулеметным и минометным огнём. А вскоре из-за небольшой рощицы на полной скорости, громыхая гусеницами, один за другим вынеслись три танка, поливая вокруг пулемётным огнём и стреляя из пушек. С непривычки побежишь от такого чудовища. Только теперь не сорок первый год. Недаром перед наступлениями пехоту знакомили с танками, обкатывали ее в траншеях и ровиках. Командир роты успел крикнуть:
 — Пропустите танки! По пехоте – огонь! - рассчитывая, что артиллеристы и без пехоты разделаются с танками. А пулеметчик Иван Вдовытченко не мог слышать этой команды. Он видел, что недалеко развёртывается артиллерийская батарея. Артиллеристы уже отцепили пушки от машин. Нет, не успеют артиллеристы. Сомнет их танк. Показалось Ивану, что опять всё, что было, вернется — и немцы, и полицаи, и беззащитность перед ними. Он торопливо осмотрелся. По ходу сообщения к нему на выручку бежал замполит батальона капитан И. С. Околелов и что-то кричал, показывая на танк. Иван понял - о танке - его пушка начала разворачиваться в сторону орудийного расчета. Остановить можно только гранатами. Иван засунул под ремень две противотанковые гранаты, две взял в руки и побежал по ходу сообщения наперерез танку. А он отвернул, видимо, водитель увидел опасность. И тогда Вдовытченко выскочил из траншеи. До танка осталось метров тридцать. Первый бросок гранаты оказался неудачным. Взрыв нисколько не повредил танку. Он словно придал ему скорости. Иван, торопясь, чтобы немецкий пулемётчик не подстрелил его раньше времени, рывком преодолел последние десять метров до громыхающей махина. Видел капитан Околелов, видели артиллеристы и пехотинцы, как Иван встал на пути танка. И танк не прошел. Рядовой Вдовытченко ценой своей жизни остановил, взорвал его, выиграл время для артиллеристов и своих товарищей. Они добили остановленный им танк и подбили еще два..."

Фронтова фотохроніка. Зліва - червоноармійці готуються боронити висоту; праворуч - червоноармійці з "сорокоп'яткою" протистоять німецьким танкам.
 
  Таким чином, що ж ми маємо? Те, що, згідно хроніки бойових дій, боїв поблизу Думівки не могло бути 14-го серпня, висоти 199,7 поблизу Думівки теж немає. Де і що шукати? Очевидно, відповідь могла б дати безпосередньо сама фронтова карта-кілометрівка або ж ще більш детальніша мапа РККА довоєнного друку - та, по якій і воювали червоні командири. Довгий час такі карти були засекречені і доступні вузькому колу дослідників. На щастя, в Росії була розроблена програма, присвячена 70-річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні, дякуючи якій багато раніше недоступної інформації про цю війну було розсекречено і перейшло у вільний обіг для дослідження істориками та краєзнавцями. Підтвердились і факти, що бій за висоту 199,7 відбувся 13-го серпня, а Вдовитченко помер 14-го серпня. І, нарешті, була знайдена карта-кілометрівка РККА з чітко позначеною висотою 199,7. Ось тепер я можу винести на суд громадськості свою детальну реконструкцію подій 12-14-го серпня, під час яких і звершив свій подвиг Герой Радянського Союзу Вдовитченко І.Г.  


 
2011-й рік. Надія Григорівна Герасікова (Вдовитченко), красноярузські ветерани та школярі, самотоївські школярі в краєзнавчому музеї "Пам'ять" Самотоївської ЗОШ. Засновник та керівник музею  - Вдовіченко Євгенія Анатолійовна (друга зліва).
 
 Так, звичайно ж, 10-го серпня 1943-го року не тільки Думівка, а й Бобрики були очищені від фашиста. Лінія фронту стала західніше Великого Бобрика. 12-го серпня мати героя дійшла до урочища "Образ". Якраз тут стояв польовий пункт 238-го окремого медико-санітарного батальйону, який обслуговував 232-гу стрілецьку дивізію. Адже медики постійно просувалися разом з лінією фронту, щоб бути у тилу, але й недалеко від неї - на відстані в декілька кілометрів. Чому саме "Образ"? Хто бував у цій місцевості, той, напевне, звернув увагу, що вона на підвищенні, з водою туго і найближча криниця саме тут. Думаю, зрозуміло, що вода потрібна санітарам, щоб обробляти рани, готувати ліки, прати, поїти, готувати для ранених...
Згадує Польнікова Євдокія Севостянівна, 1919-го року народження, мешканка с.Думівка: "...до Думівки з Воронезької області нас переселили у 1933-му році, коли багато осель тут залишилось без господарів. У 1943-му році поблизу урочища "Образ" став госпіталь, до нього набрали з місцевих жителів санітарок, бо ранених було дуже багато. Працювало там декілька думівських жінок, в тому числі і я. Померлих у госпіталі солдат хоронили у Думівці на військовому кладовищі поруч з німецькими могилами. Коли на тому місці, де поховали Вдовитченка, поставили пам'ятника і написали, що він тут підірвав танк, я була дуже здивована..."
Отже, Вдовитченка та інших бійців, до яких прийшли родичі, відкликали на побачення в неглибокий тил. Тут вони востаннє й поспілкувалися. Наступного дня, вранці 13-го серпня, коли мати була в дорозі до Красної Яруги, йшли бої за висоту 199,7. Далі, як і розповідалось раніше, можна використати спогади ветеранів для книги про бойовий шлях дивізії - на розташування червоноармійців несподівано із-за порослого деревами яру виповзає танк. Повернути гармату в його бік бійці не встигають, знищити можна лише гранатами. Якщо цього не зробити - танк просто дійде до траншеї і розчавить бійців з усією їх зброєю без будь-якої шкоди для себе. Часу на роздуми дуже мало. Що ж робить наш герой? Читаємо оригінал документу (Центральний Архів Міністерства Оборони, фонд 33, опис 686044, справа 501):
 


 
Отже, Іван підходить до командира і просить дозволу на цю небезпечну роботу. Командир погоджується, приймає з рук бійця документи, - так на фронті завжди робили, коли була велика вірогідність назад не повернутися із завдання. Герой бере три протитанкові гранати, повзе назустріч танку. Звірившись з дистанцією -  кидає гранати під днище бойової машини. Перша граната - мимо, друга "лягає" правильно - танк підірвано, та багато численними осколками на відкритій місцевості Івана смертельно ранить. Згідно фронтового зведення за 13-те серпня ми знаємо, що цього дня поблизу висоти 199,7 червоноармійці підбили 12 німецьких танків. По закінченні бою Івана, ще живого, відтягують в окоп і відправляють до медчастини - тієї самої, що біля "Образу". До наступного дня він доживає, та рани дуже вже несумісні з життям... 14-го серпня лінія фронту віддаляється на критичну відстань від медчастини - треба її теж передислоковувати на нове місце. Після обіду Вдовитченка швидкоруч хоронять поблизу самої медчастини, що готується переправитись на нове місце - цю дію спостерігають грязнянські прихожани великобобрицького храму, що прямують додому після служби. 
До речі, наприкінці 70-х років до братської могили в Самотоївці були перезаховані й останки інших радянських солдат, що померли в цьому ж польовому госпіталі та були поховані під Думівкою раніше Вдовитченка. Командир полку підполковник Огнєв 24-го серпня підписує прохання нагородити І.Г.Вдовитченка... Орденом Вітчизняної війни 2-го ступеню. Ось так, а як же Герой Радянського Союзу? Пізніше в частини приходить "зверху" наказ подати на відзначення високим званням прізвища бійців, які особливо відзначились у боях на Курській дузі. І Огнєв готує нове подання на Вдовитченка, щоб відзначити подвиг героя, як він того заслуговує, гідніше. Центральний Архів Міністерства Оборони, фонд 33, опис 793756, справа 8: 
 



Правда, дуже цікаво спостерігати, як дві кинуті в бік танку гранати перетворилися у кидок самого героя, підв'язаного гранатами, під танк? Далі, в першому поданні, танк був "середній", тобто Т-4, у другому поданні - це вже "важкий" танк, тобто - "тигр". Звичайно, сьогодні ми розуміємо, що опис справжніх подій того дня (як у першому нагородному поданні) "нагорі" міг би бути сприйнятим, як недостатнім для нагородження званням Героя Радянського Союзу, тому командиру полку Огнєву довелося подати картину бою дещо яскравіше... Тепер розберімося з самим місцем.  Дивимося витяг з журналу "Донесения о безвозвратных  потерях" (Центральний Архів Міністерства Оборони, фонд 58, опис 18001, справа 642, сторінка 9 ): 



  Найнижчий запис про Вдовитченка - "Умер от ран 14.8.43" (а не вбитий), похований біля села Думівка. А от вище цього запису є перелік його загиблих бойових товаришів і вказано, що їх поховали поблизу висоти 199,7 північніше села Великий Бобрик (всього в цьому документі можна нарахувати прізвища близько 200 солдат, які загинули при обороні цієї висоти). Таким чином, місцезнаходження висоти було локалізоване. Як добре видно на кілометрівці РККА 1938-го року видання, вона знаходиться справді між Великим Бобриком і Верхньою Сироваткою - якраз десь в районі лінії фронту на той час.



 Фрагмент кілометрівки РККА 1938-го року.
"1" - висота 199,7 між Великим Бобриком та Верхньою Сироваткою.
"2" - місце першого поховання І.Г.Вдовитченка біла урочища "Образ".
"3" - перезаховання його останків до братської могили в Самотоївці.


 
 
Зліва - сучасна кілометрівка. Стрілкою вказано на місце, де не позначена висота 199,7. Синім кольором обведено фрагмент, що відповідає знімку цієї місцевості з космосу (праворуч); на висоту, яку добре видно, вказано стрілкою. Накладка цих карт на верхню мапу дає можливість чітко встановити місцезнаходження висоти в натурі.

 Таким чином, становиться зрозуміло, чому вказані різні дати бою за висоту 199,7 і смерті самого героя - близько доби він ще був живий. Чому раніше не була знайдена висота 199,7 - теж зрозуміло - її не позначали на сучасних картах від кілометрівки і більше. Чому ж її не позначають? Відповідь на це питання була отримана вже безпосередньо, - коли я знайшов її на місцевості. Справа у тім, що це не топографічна висота, а древній курган! Кургани ж за сучасними вимогами позначають на мапах від 500-метрівки і детальніше, на кілометрівки вони зараз не наносяться. Якщо хтось з "чорних археологів" вже зараз хапається за металошукача й лопату, я хочу дещо заспокоїти - курган за довгі роки "досліджень" такими "археологами" весь в ямках від вашої роботи і навряд чи там знайдеться щось цікаве.  


 
Курган на висоті 199,7.
 
  У 1975-му році, до 30-річчя Перемоги, тодішніми випускниками Самотоївської школи на місці першого поховання І.Г.Вдовитченка була встановлена пам'ятна плита з написом: "На этом месте Иван Григорьевич Вдовитченко совершил подвиг - со связкой гранат бросился под фашистский танк. Вечная слава герою!"  

 
Друга половина 1970-х років. Такий виглад мало місце першого поховання героя, облаштоване випускниками Самотоївської школи.
 


 
 Самотоївські школярі взяли шефство над цим місцем - регулярно приїздять пофарбувати, насадити квітів, прибирати тут. Все ж, за довгі роки бетонна плита дещо попсувалася під дощем і сонцем. Крім того, якийсь недоумкуватий мисливець колись використав її як мішень для настройки кучності пострілу з мисливської рушниці... У 2010-му році знову в Самотоївській школі була розроблена програма оновлення цього пам'ятного знака, школярі пройшли селом з хати в хату і зібрали кошти на нову, мармурову плиту. На жаль, коли дійшла справа до виготовлення нової плити, ще не було впевненості у результатах вищеописаних досліджень і старий надпис без будь-яких змін "перекочував" на нову плиту. Влітку 2011-го року, порадившись з науковим співробітником Красноярузського краєзнавчого музею Радченко Галиною Михайлівною, яка теж висловлювала сумнів щодо достовірності тих подій і підтримала мою версію, нова реконструкція була оголошена перед учасниками щорічної акції "Біль фронтових доріг". Так була відновлена історична справедливість, щезла ще одна біла пляма місцевого краєзнавства.  


 2011-й рік. Учасники акції "Біль фронтових доріг" біля місця першого поховання Героя Радянського Союзу І.Г.Вдовитченка. Радченко Г.М. та автор цих рядків - крайні зліва.


 
   І що ж тепер, що далі? Так, на мармуровій плиті викарбувано дві помилки - "На этом месте…" та "…бросился под танк". Тепер нам відомо, що не на цьому місці і не кидався під танк (інакше не прожив би ще добу). Але це ніяк не ставить під сумнів святість самого місця першого поховання Героя Рядянського Союзу І.Г.Вдовитченка - як і сам факт високопатріотичного подвигу. Крім того, саме ж тут син останній раз зустрічався з матір'ю, тут його останки були на спочинку 10 років... 

Давайте підсумуємо:
 1.Основою для опису подвигу, що звершив Іван, був нагородний лист на Героя Радянського Союзу. Перші повоєнні пошуковці подавали запит в архів Міністерства Оборони саме на Героя Радянського Союзу, а не на всі документи, в яких згадується про Вдовитченка І.Г. Звідси: важкий танк, обв'язавшись гранатами, загибель прямо на місці. 
 2.Свою роль зіграли усні розповіді А.Косарєва, Д.Татаренка, М.Левченка та інших очевидців, які бачили після війни в полі каркас танка неподалік від могили Вдовитченка, умовно прив'язавши одне до одного. 
3.Неможливість локалізувати місцезнаходження висоти 199,7 пояснюється відсутністю у широкому доступі детальних карт чи планів місцевості. 
 4.Зібравши та проаналізувавши всі можливі документи, описи, допоміжну інформацію, відкинувши постулати радянських часів, вдалося вибудувати найбільш реалістичну картину перебігу подій.

Дізнавшись про нові подробиці обставин здійснення подвигу, влітку 2011-го року Радченко Г.М. відразу ж вийшла з ідеєю поблизу висоти, на якій зробили свої останні кроки не тільки Іван Вдовитченко, а й десятки інших уродженців Красної Яруги, встановити пам'ятний знак до 70-річчя Курської битви. У 2012-му році був розроблений спеціальний проект, учасники якого відвідали висоту 199,7 та обговорили деталі втілення його в життя. 


Весна 2012-го. Самотоївські школярі вперше знайомляться з висотою 199,7. 

 
14-те серпня 2012-го року. Учасники проекту на висоті 199,7.

Російська сторона виготовила мармуровий обеліск, 13-го серпня 2013-го року він був відкритий за підтримки громадськості Самотоївки, Верхньої Сироватки, Великого Бобрика.
Детальніше про розвиток самотоївсько-красноярузьких відносин можна ознайомитись у матеріалах фотоальбомів за різні роки на цьому сайті.


Відкриття пам'ятного знаку на висоті 199,7.
  

О.Десятниченко (С)2011-2013 

В нарисі використані фото з особистого архіву Надії Герасікової (Вдовитченко), матеріали Красноярузського краєзнавчого музею, матеріали музею "Пам'ять" Самотоївської ЗОШ, фото автора нарису.

Про міф "кидалися під танк" можна почитати тут:
http:/
/istor-vestnik.org.ua/205/
Сьогодні сайт відвідало - 41 посетителей
=> Тебе нужна собственная страница в интернете? Тогда нажимай сюда! <=