Самотоевка в сети Internet

- Сбітнєв

   Мандрівки педагога І.М.Сбітнєва Краснопільщиною у 1830-х рр.

   
   Пізньої осені, коли рано темніє, небо вкриває густа сіра пелена, по шибках стукотить дощ, а то і перші снігові ковдри вкривають простори рідного краю, для краєзнавця настає пора творчої діяльності. Зручно примостившись в кріслі за прямокутником монітора з філіжанкою запашного чаю, він впорядковує зібрану раніше інформацію, переглядає матеріали у пошуках згадок на обрану тему, підводить підсумки розвідок у нових нарисах. Нерідко, праця над однією темою зароджує несподівані витоки для опусів, писати котрі не було у планах. Ось і цього разу, - у пошуках додаткових аргументів для чергової розвідки, трапились цікаві згадки про наш край двохсотрічної давнини.

   Сбітнєв Іван Матвійович – свого часу, досить відомий український педагог, засновник шкіл на Волині і Поділлі, приятель Петра Гулака-Артемовського, автор першої згадки про «Історію Русів». Родом з Новгородсіверщини, з 1816 р. навчався у нещодавно заснованому Харківському університеті. Найкоротший шлях до Харкова з півночі Чернігівщини, звичайно, - через Суми й нинішню Краснопільщину. Яку й перетинав бричкою щороку, щонайменше. Через дев’ять років після закінчення університету, вирішив згадати чудові студентські часи, відвідавши Харків. Оскільки подорожував тільки з кучером, щоб не нудьгувати у 400-верстовій подорожі, став занотовувати враження від мандрівки до щоденника. Так і вийшли цікаві замальовки «Поездка в Харьков», опубліковані в альманасі «Вестник Европы» за вересень-жовтень 1830 р. На папір лягають рядки зі спогадами про роки навчання, історичні довідки про місцевість з маршруту подорожі, порівняння стану міст і сіл 10 років тому і тепер, під час мандрівки. Особливо ж приємно лоскочуть зір згадки про наш край.  

 

     
   Ось, наприклад, запис від 30 липня. Зупинившись перепочити в Самотоївці, Іван Матвійович ділиться враженнями від побаченого в цей день: «Еще рано приехал я в местечко Краснополье, которое расположено на покатости горы. Вид из него на противуположный берег реки Сыроватки очень хорош, по причине густаго леса, из котораго проглядывают красивые домы господ помещиков Полозовых. Местечко сие имеет две церкви и три в году ярмарки. Жизненные продукты в оном чрезвычайно дешевы – и в жителях заметна наклонность к промышленности. Отдых я имел в селе Самотоевке, в семи верстах от Краснополья. Не умолчу о дешевизне в оном жизненных припасов: за обед, состоявший из супа с цыпленком, изжареной утки и двух стаканов сливок, заплачено мною сорок копеек, вместе и с обедом человека». І далі, вже із Сум пише: «По дороге из Самотоевки до слободы Сыроватки я любовался приятными картинами нагорнаго берега реки Сыроватки». 

 

     
   «Человеком» в ті часи називали не кріпосного, а найманого робітника, в цьому випадку – кучера. Під «
наклонности к промышленности» краснопільчан, Сбітнєв має на увазі, що мешканці цього містечка віддають перевагу носити та використовувати у побуті не власноручно створені речі та одяг, а куплені, мануфактурні. Одначе, викликає подив, що педагог обід в 40 копійок сприймає за дешевий, – зарплатня вчителя тоді складала 10-15 рублів на місяць. Можливо, – так порівнює ціни з харківськими.

   Читаємо ще: «Восходящее солнце, застав меня уже на дороге, осветило две богатыя деревни, в глубоких долинах близко от нас лежащия: вправо Пушкарщину, а влево Рясное. Прекрасная церковь, большой господский дом и обширное гумно с годовалыми скиртами ржи – обнаруживают в последнем селе благосостояние крестьян, их деятельность и обширность полей пахатных. Оно принадлежит господину Хрущову. В 6 часов я приехал в хутор сего помещика. В двух верстах отсюда, близ дубоваго леса, видны батареи. Ни где не нашел я исторических происшествий, которыя объяснили бы причину построения оных». 

 

     
   Батареї – земляні вали, за якими колись ставили, чи мали намір ставити гармати. Чи хтось в Рясному не чув про ватагу розбійників, яка в старі часи ховалася в лісах неподалік і мала печеру, де збирала награбований скарб? Ось що пише і наш мандрівник, зупинившись переночувати на хуторі в 10 верстах від Рясного: «
Еще за шестьнадцать перед сим лет я знал опасность, которой иногда подвергаются здесь проезжие: в сем лесу были грабежи и разбои, или, по выражению моего однодворца, шалости бродяг. Конечно опасно было остаться на ночлег в сем хуторе; но еще опаснее – пускаться далее по дороге, где стоящие кресты знаменуют жертвы, погибшия от рук злодеев. Притом наступившая ночь, десятиверстовая дальность до Хрущевых хуторов, убедили меня не предаваться большей опасности: я въехал на двор однодворца, предоставляя мою судьбу воле и благости Промысла… В 11 часов ночи страх наш прошел от приезда двух грузных телег с двумя седоками, которые, увидя нас здесь, с удовольствием остались ночевать; они также знали об опасностях сего места. Спустя час, прибыли к нам еще две кибитки с пятью русскими промышленниками; появление сих последних устранило от меня всякую предосторожность и сладкий сон был наградою за тревожное состояние души моея». 

 

     
   Схоже, що самому Сбітнєву пристало до душі писати щоденник мандрівника. Бо і ще через два роки, на запрошення ректора Харківського університету, разом з двома колегами знову вирушає в подорож і знову занотовує все бачене. Ці записки аж у 1887 р. надрукує «Киевская старина». Щоправда, в рамках цього нарису, там є тільки одна цікава згадка, але яка: «Вот нагорное и лесистое урочище, называемое Образ, потому, что в красивой каплице, которая сооружена возле леса, хранится чудотворная икона Матери Божьей. Это урочище своими мрачными дубравами, дикими и глубокими ярами, побудило в товарище моем воспоминание о наездничестве и удальстве гайдамак, которыя когда-то скрывались в этих лесных трущобах».

   Тут будуть два зауваження. Перше: Іван Матвійович був необізнаний з історією цього урочища (на цей час ніде ще не описану) і прийняв ікону Богородиці в капличці за чудотворний образ, - в той час, коли сам чудотворний образ Св. Миколая знаходився внизу урочища, біля кринички. Друге: можливо, що Сбітнєв читав незакінчений роман малоросійського письменника Ореста Сомова «Гайдамак». Цей твір був написаний у 20-х роках цього ж сторіччя і там розповідається, як гайдамаки, на чолі з Гаркушою, в урочищі Образ переймають панів. Але, історично, факти перебування Гаркуші саме в цій місцевості не підтверджуються і, напевно, є художньою вигадкою самого Сомова.

  Дякуючи сучасним технологіям, все більше нових матеріалів вливається в дослідницький обіг краєзнавців. І кожна згадка про старожитності рідного краю додає нових цікавих сторінок до скарбниці історичних та культурних знань малої батьківщини.

 Олександр Десятниченко (с) листопад 2016 р.
Сьогодні сайт відвідало - 25 посетителей
=> Тебе нужна собственная страница в интернете? Тогда нажимай сюда! <=