- Бандитизм
Бандитизм часів НЕПу на Краснопільщині.
Початок 1920-х. Вечоріє на Успенці. Молодий дядько повертається з роботи в лузі. Повечерявши, заглядає до клуні, тулить у куток косу, граблі. Дістає зі скрині пляшку домашньої горілки, бере з лавки сокиру, звичним рухом пальця перевіряє гостроту. Витягає з очерету обріз гвинтівки. Ага ж – сірники треба не забути – сусіду «червоного півня» пустить під стріху. Скрізь гавкають собаки, товариші свистять із лісу, збираються. Пора «на дєло» - грабувати. Звичайна картина сторічної давнини…
Закінчились визвольні змагання українського народу 1917-1921 рр., котрі Україна, на жаль, програла. До влади прийшли «більшовики» - комуністи, але більшість населення була невдоволена їх політикою. Отже, класова боротьба продовжилась. Сприяли їй велика маса зброї на руках у селян та навички нею користуватися, отримані під час Першої Світової війни і наступних буремних подій. За 1918-1919 рр. влада у районі шість разів переходила з рук у руки, кожного разу цей перехід супроводжувався новими порядками – від розгнузданої анархії до жорсткого «червоного терору», з перерозподілом владних повноважень і матеріальних благ. Насильницький «віджим» майна, землі, прав і свобод став майже нормою життя. Часто класова боротьба була просто прикриттям звичайного знахабнілого грабунку як для представників «червоних», так і для заможних селян – «куркулів», та й просто відверто кримінальних елементів.
Щоб якось згладити важку політичну і економічну ситуацію, у 1921 р. влада вимушена була запровадити так звану «нову економічну політику» (НЕП), при котрій дозволялася приватна власність, кустарне виробництво, вільний найм робочої сили, торгівля у власних крамницях, базари та ярмарки - наряду з роботою державних націоналізованих «червоних» підприємств, новоутворених комун, комітетів незаможних селян (КНС), сільгоспів і т.і. Одночасно посилювалася роль силових структур, перш за все – міліції, озброєної охорони на підприємствах та в сільгоспах, що поступово давало результат у боротьбі з масовим організованим порушенням законності. Але зростання виробництва державних підприємств, успіхи у нарощуванні добробуту «куркулями» та приватними кустарями стали приваблювати і любителів легкої наживи. Надто гуманним був і кримінальний кодекс – за зґвалтування неповнолітньої одержували три роки. Багато селян жило подвійним життям: вдень – привітні сусіди, ідейно стійкі «активісти», вночі перетворювались на жорстоких вбивць і неперебірливих грабіжників. З настанням сутінок півсела витягувало зі стріх обрізи і йшли городами до лісу, друга частина села – заганяла худобу у сіни (бо з хліву стовідсотково вкрадуть), перевіряла міцність засовів, готувалась до оборони – ставили вила біля дверей і клали сокиру під подушку.
Село часів НЕПу. Малюнок 1925 р.
Бандитизм часів НЕПу у районі почав розвиватися з найбільшого та найбагатшого населеного пункту – Миропілля. Влітку 1921 р. добре організована банда Кості Карєлова влаштувала тут землянку над дорогою і оббирала багаті з вигляду підводи, по 2-3 грабунки щодня. Налякане населення стало їздити групами по 20-30 підвід у валці, озброювались вилами і сокирами, доки злочинців не спіймала миропільська міліція у співробітництві з суджанською. Поруч, у Великій Рибиці, орудувала шайка Поваренка у складі 18 осіб, грабувала магазини у Могриці і Сінному.
Із заходу робили наскоки на теперішню Краснопільщину бандити Верхньої Сироватки (це село тоді було у складі нашого району). 18 березня 1923 р. серед білого дня прямо у своєму клубі ватажок Марченко з дружками розправилися з місцевими «активістами» та комсомольцями. 1925 р. у Верхній Сироватці забралися до 70-річного Яценка Терентія, вимагали віддати золото. Той сказав, що на золото купив цукру. Бандити бідного дідуся вбили, 10 пудів цукру – забрали. Глибнянська «філія» шайки пограбувала магазин у Залізняку.
У Самотоївці 1920-1925 рр. діяло шість бандитських угрупувань до 10 «волин» у кожному. Голова сільради Кравченко Микита спробував було якось протидіяти злочинцям, так вони вночі викосили йому ще зелену пшеницю, щоб залишився без хліба. Спілкування з владою шобло вело через «листи щастя» - писали і підкидали записки з погрозами, які часто виконували, як і «профілактичні» підпали. Окремого міліціонера в село не призначили, з Краснопілля ж міліціянти приїздили тільки на важкі злочини, мілкі крадіжки з домашніх господарств часто ігнорували. Практично не було такої ночі, щоб злодії десь у когось щось не вкрали. Селяни, навіть коли застануть і впізнають крадія, заявляти боялись. Так, у Шевченка П.О. потягли хліб і сало, той заявив. Наступної ночі його подвір’я підпалили. Підпал – найпопулярніша і досить результативна форма помсти того часу, адже всі будівлі були дерев’яні, кожен двір заготовляв дрова та сіно. Все ХХ ст. мешканці навколишніх сіл обзивали самотоївців «паліями». Найменша образа – і «гостини червоного півня» гарантовано. 30 вересня 1924 р. дві хати з господарствами і зібраним урожаєм у селі згоріли; Кучерявому спалили 23 копи різного хліба – на 250 карбованців збитку. Не менше лиха наробив рукотворний вогонь і в інших селах району. У Пушкарному, цього ж року – п’ять хат, з яких одне господарство вигоріло дочиста. 31 серпня 1925 р. голові земельної комісії с.Славгород Денисенку М.А. випалили 80 кіп хліба, 40 пудів сіна, збиток на 615 карбованців.
Розгулялися самотоївські бандити. Найбільша шайка під керівництвом Над’ярного Івана Івановича (22 р., кличка «Баптіст») базувалася на хуторі Піски під лісом. Як тільки вечір – одягають маски, ходять по вулицях Самотоївки, Глибного, Гречанівки (Преображенського), Тимофіївки, стріляють із обрізів, пристають до молоді, залазять у комори і хліви до людей, тягнуть все. Банда контролювала лісові дороги у розрізі Самотоївка-Наумівка. У базарні дні їдуть заможні селяни з Миропілля і Тимофіївки до Краснопілля через Воропай, грабіжники – тут як тут. Дотепер ходять чутки, що десь на Пісках має бути золото закопане. Планували пограбувати і магазини Самотоївського Сільгоспу, Грязнянського та Краснопільського Робкоопу. Але щось не поділили з іншим шоблом і 13 вересня 1925 р. «Баптіста» конкуренти застрелили через вікно рідної хати. Членів банди (Токаря Леонтія, Смоленка Якова, Гелиха Омеляна та ін.) показово судили на головній площі села, цю подію старожили згадували ще довго.
Публікація в газеті "Плуг і молот", 1925 р.
Влітку 1924 р. Успенське споживче товариство виїзною торгівлею відвідало Угроїди, багато «викинуло» на прилавок матерії. Підійшли помацать тканину місцеві хлопці – син бувшого церковного старости Кругляк та Ломака, у котрого піп на квартирі живе. Помацати тканину – то помацали, а не купують. Закінчився базарний день, не встигла успенська підвода спуститися з Міської гори – як тут їй «гоп-стоп» влаштовують. І хто ж? Та Кругляк і Ломака, звісно, – «Братчики» - як звали їх шайку у селі. Вилучили у них вдома потім 800 аршин грабованої мануфактури. Здобич «братчики» збували через магазин місцевого ділка Озерова. Не гребуючи, і заводський Робкооп випрацював «схему» збуту свого товару через приватний магазин Озерова, різниця у ціні, звичайно, лягала у власні кишені «підприємців».
23 серпня 1925 р. на ті ж Міській горі троє угроїдських бандитів – Пушкалов, Кириченко та Мурза, з двома обрізами напали на краснопільського галантерейника Ткаченка П.Г., відняли 80 карбованців грошима та краму на 120 карбованців. «Вичислив» злочинців начальник охорони Угроїдської цукроварні.
Цікаво, що магазини у часи НЕПу відкривались лише у базарні дні – два рази на тиждень. Восени 1924 р. четверо бандитів вирішили вночі «виставить» у Самотоївці магазини споживчого товариства та Сільгоспу. В першу чергу – обрізали телефонні дроти від сільради до Грязного і Краснопілля. Але сторож Мисюра не спав, почув шум і першим несподівано відкрив вогонь. Бандити, відстрілюючись, втекли. Але, через декілька днів, «попрацювавши над помилками», повернулись. Зі двору тихенько улізли у сіни магазину Сільгоспу, пропиляли фільончасті двері і винесли краму на 1580 карбованців. З 1917 р. працював у Самотоївці магазин Краснопільського споживчого товариства, досить успішно, було багато товару. Але за 1921-1924 рр. цей магазин стільки разів грабували, що його довелось зовсім зачинити. 1925 р. у Мезенівці до магазину споживчого кооперативу залізли три славгородці – Коваленко Сергій (18 р.), Черемець Василь (17 р.) та Воробйов Ілля (18 р.), забрали краму на 600 карбованців.
2 червня 1925 р. у Бранцівці три бандита з гвинтівками, револьверами, стрічками набоїв через плече примусили місцевого міліціонера Дудка викликати з дому попа, щоб потім вчинити грабунок. Але піп не відчинив, схопив сокиру, заліз на горище, прорубав дах і став звати на допомогу. Вибіг якийсь дід-сусід – бандити його пристрелили і втекли. Наступного дня вони ж засіли у лісі під дорогою на Жигайлівку, пограбували двох піших ходоків і три підводи.
Декілька бандитських зграй діяло в околицях Покровки. Неподалік від Угроїд банда під керівництвом Рибалки вбила покровського продовольчого комісара Самарича, тяжко поранили волосного військового комісара Шерстюка. Шайка під керівництвом Горбенка Петра (кличка «Дудуля») у складі Уманського Антона, Уманського Якова, Кирпичова Григорія, Дуняшина Василя, Свинаренко Назара, Ващенко Івана розпоясалася, відверто глумилася над представниками влади. У Пушкарному вони жорстоко вбили та спалили тіло міліціонера Кнуренка Антона; у Покровці забили місцевих «активістів» Білоковаленко Василя, Лисенка Олександра, Гончаренка Гната. «У побуті» ж ці бандити спеціалізувались на конокрадстві та крадіжці домашньої худоби. Слід сказати, що конокрадство було однією з найулюбленіших бандитських забав по всьому районі. Так, у 1925 р. конокради викрали тяглову силу у самотоївців Кравченка Василя, Шульги Андрія, Кучерявого Ягора. У Ясенку, серед білого дня, бандити з гвинтівками відняли коней у Грунича Гната та Саганяка Антона.
По всьому районі безчинствувала банда Марфенка, котра мала зв’язки у міліції і довгий час уникала розплати. А покровському «Дудулі» вдалося втекти аж на Кубань, де його обрали… головою колгоспу! Не скоро його там розшукали і переправили до Сум, де він і помер у в’язниці від інфаркту. У серпні 1929 р. пострілом через вікно із обріза був убитий голова Краснопільського комітету незаможних селян. Убивцею виявився краснопілець Іваненко. Щоправда, у звоїх записах краєзнавець А.Косарєв доводив, що вбивцею була інша людина, Іваненка ж просто "підставили". У грудні цього ж року під Покровкою затримали і одного з останніх бандитів часів НЕПу – Яременка.
Краснопілля. Малюнок 1925 р.
Окрім маститих злодіїв, псували моральний лик будівника комунізму, подавали поганий приклад селянам різні ледарі, п’яниці, пліткарки, гуляки, самогонщики, мілкі крадії, спекулянти, фальшивомонетники, хулігани, любителі сварок. Сільські ради отримують право, після декількох попереджень, «товариським судом» виселяти таких, разом з хатами (котрі легко розбирались на колоди і збирались на новому місці), подалі від села, «на виселки». Найбільшими «виселками» нашого краю стає село Глибне. Там виростають цілі нові вулиці висельчан з промовистими назвами: «Ленінська», «Зруб №1», «Зруб №2»… П’яні бійки, лайливі сварки, кривава поножовщина – візитівка розваг та дозвілля Глибного у середині ХХ ст. Полюбляли сюди «відкидатися» і «зеки» після «зони», зупинялися «гастролери» та «командировочні». У селі поступово утворився колоритний «вінегрет» прізвищ невідомого походження. Самі глибняни часто називали своє село «Виселок» або ж «Острожок». До порівняно неважких злочинів, вчинених групами селян у змові, можна віднести і численні випадки незаконної порубки дерев у Славгороді, Великому Бобрику, Тимофіївці, Успенці… А в Самотоївці за незаконне винищення лісу у 1924-1925 рр. покарано штрафами більше 300 селян! Діяли організованими угрупуваннями, деревину заготовляли на продаж, штрафів не боялися, бо бариш був значно більший.
Однією з форм народної боротьби з бандитизмом часів НЕПу став самосуд. Нерідко селяни, «вичисливши» злісного злодія, увечері всією вулицею забивали його до смерті, особливо – якщо впіймали «на гарячому». Влада, звичайно, боролась з таким явищем, та не дуже старанно, бо самосуд був найбільше дієвою формою профілактики правопорушень. Набувала досвіду міліція, укріплялися її ряди досвідченими кадрами. Потворно змінювалась законодавча база – чого вартий тільки «закон про три колоски». Банди почали рідіти. На початку 1930-х рр. змінилася сама державна політика – вчора держава підтримала «куркулів» та інших «непманів», тепер же стала з ними запекло боротися. Частина вчорашніх бандитів знайшла себе, влившись у органи державної влади – через вибори та влаштуванням на різну «непильну» роботу. Приблизно те ж саме ми спостерігали, коли бандити 1990-х рр. раптом у роках 2000-х стали солідними бізнесменами та народними депутатами.
Свої грабунки через гасло «класової боротьби» стало можливим проводити цілком легально, заявивши себе «активістом». Колишні бандити та просто ледарі, згуртувавшись у «ячейки», дружно зайнялись «розкуркуленням», прямим текстом – грабунком серед білого дня найзаможніших селян, котрих серед зими викидали разом із сім’ями на вулицю, конфісковували все майно, хати розбирали на колоди для нужд колгоспу або ж просто забирали собі під житло. Наприклад, «активіст», бідняк Мороз Єгор із Самотоївки «віджав» у «куркулів» три будинки для себе і братів, сам же став секретарем сільради, «підставив» під розстріл уродженця села та свого однокласника, директора полтавської школи Уманського Івана… Самих селян колективізація, Голодомор та подальша радянська політика жорстоких репресій поставила в умови смертельної гри «здай скоріш свого сусіда, поки він не встиг здати тебе», при якій важко залишитися людиною. Такі комплексні міри дозволили повністю покінчити з масовим бандитизмом – жахливим явищем, котре завжди супроводжує різкі зміни політичного, соціального та економічного вектору розвитку країни.
О.Десятниченко (С) червень 2020 р.
Опубліковано в газеті "Перемога" 3 липня 2020 р.