- Сполох війни
СПОЛОХ ПАМ'ЯТІНарис взято з газети "Перемога" середини 80-х років XX-го століття. Автор - Юрій Фадєєв. Розповідь йде про 40-ліття визволення Самотоївки від фашистів. Хоча частина тексту описує не існуючі на сьгоднішній день речі (колгосп, тощо), нарис написано на досить високому художньому рівні, в ньому є немало цікавих історичних фактів та спогадів і він, безумовно, гідно доповнює матеріали цього сайту.
Село зустрічало гостей. Умите звечора теплим серпневим дощем, воно, ніби хвалячись обновами, сонячно дивилось широкими вікнами добротних цегляних будинків, веселково вигравало килимами квітників біля садиб... В центрі, де зупинились автобуси, вирувала людська радість. Гості з орденами і медалями на грудях схвильовано брали до рук букети - село віддавало данину глибокої любові і вдячності колишнім воїнам, які в серпні 1943-го принесли йому визволення від фашистської неволі.
Для багатьох з них цей приїзд у Самотоївку був першим за чотири з лишком десятиліття. Тоді, в те далеке воєнне літо, село, пограбоване і спалене ворогом, лежало перед ними в руїнах і згарищах, майже не подаючи ознак життя. Тепер воно зустрічало їх по-святковому вбраним, щасливим у своєму сьогоденні. Гостинні господарі із задоволенням показували гостям новобудови, все, що свідчило про достаток роботящої сім'ї хліборобів. Роки напруженої праці докорінно змінили обличчя Самотоївки. Білостінний красень - Будинок культури, Торгівельний центр, двоповерхові котеджі вздовж головної вулиці... Гості не приховували свого захоплення. Розмова точилася щиро, з жартами, сміхом, як це буває між справжніми друзями, що давно не бачились. Та враз, наче за чиєюсь командою, стихли голоси, ледь чутними стали кроки - тротуар повернув до центральної алеї скверу, де під зеленими шатами високих дерев застиг на постаменті у вічному мовчанні бронзовий воїн. Гарячими спалахами троянд і жоржин лягли на братську могилу букети, хтось обережно провів рукою по мармуровій плиті а викарбуваними іменами... 325 воїнів прийняла па вічний спочинок самотоївська земля, 390 уродженців села не повернулись з доріг війни до рідних домівок. І в цю довгу скорботну хвилину мовчання не було біля братської могили жодного, кому б не подумалось про велику ціну, якою заплачено за те, щоб жило, раділо сонцю, крокувало в майбутнє ось це село - маленька часточка Вітчизни, позначена далеко не на кожній географічній карті...
Пам'ятник (воїн, до речі, не бронзовий, як вказано в нарисі).
Майже три століття нараховує історія Самотоївки. Всього зазнало село на своєму віку - і горя, і злиднів, і скорботи. Але таких чорних днів, що почалися в жовтні 1941-го, коли його загарбали фашистські головорізи, не випадало ніколи... Стіна на сільській управі зарябіла наказами - насаджувався «новий порядок». «Забороняється... Забороняється... За порушення - смертна кара».
Вже третього дня покотилася селом від хати до хати страшна звістка, що краяла серця. Жіночі вуста переповідали її, і голос тремтів від схлипувань - що ж то воно буде далі?! Підлітки знайшли гранату. Допитливість перемогла страх - в яру підірвали знахідку і стали тікати подалі. Та, на біду, понад яром ішов чужинець. За плечем - автомат, в руці - наповнена яйцями каска. Злякано озирнувся на вибух, вгледів дві хлоп'ячі постаті, що ледь маячили за бур'янами. Полетіла вслід автоматна черга, та не влучили кулі підлітків. А лють червоно налила очі гітлерівця. Зайшов у найближчий двір, вихопив поглядом двох хлопців, що гралися там, порухом автомата наказав підвести руки і вивів за село. Коротка черга - і впали на незораний чорнозем краплі юної крові... Пішов далі чужинець, на ходу висмоктуючи яйця. Жили-були два Льоні - Швидун і Ємельянов. Жили - і не стало... Довго по хатніх кутках оплакувало село хлопців. Оплакувало долю свою, що враз стала чорною. А горласті заброди, нажлуктившись шнапсу, реготали на вулицях, чобітьми відчиняли двері в світлиці: «Давай яйця, давай млеко!..» І хижо наставляли автомати. Принишкло село, затаїлося. В сутінках де-інде блимне каганець за ряднинками, що ними позапинато шибки, і враз погасне - краще вже ось так, поночі, може, й не загупають на порозі важкі чоботи. Люди не жили - животіли, день від ночі не відрізняючи. Чи й витримали б життя таке, коли б не думки потаємні : повернуться наші, не може бути, щоб не повернулись, хай тільки з силами зберуться. Важко було кожному: нема поруч надійного чоловічого плеча - щоб зіпертися на нього; нема близько міцної долоні батьківської - щоб підтримала. На фронті батьки, чоловіки, старші брати. А тут, у селі, хто залишився? Жінки та старі, дітлахи та підлітки... Зимової ночі прокинулись стривожено хати - у вікна била спалахами близька заграва. Горів сусідній хутір - Корчаківка, долітала звідти в село стрілянина. Вже вдень, так і не оговтавшись від нічного жаху, довідались: хутір підпалили німці. Вітер доносив з хутора попіл, і той попіл, вже охололий, обпалював серця. У вогні загинула велика сім'я Склярових - Михайло Павлович, який до війни працював на залізниці, його дружина - Варвара Федорівна, їхні діти - Дуся, Паша, Гриша. Дивом врятувалась лише одна з родини - неповнолітня Ніна. Всіх інших з палаючої хати не випустили автоматні черга. Живим залишались гірка пам'ять, пекучий біль у душі і дні, наповнені новими кривдами і жахами, на які не скупились загарбники...
Наприкінці лютого 1943-го в Самотоївку вступили радянські війська. Але радість, що враз висвітлила життя селян, була недовгою: ворог переважав у силі, і наші змушені були відступити. Знову замаячіли на вулицях шинелі чужинців, нічну тишу раз-по-раз розпанахували постріли. Через село пролягла ворожа лінія оборони. Березневої ночі під вікнами хат залунали грубі голоси, лайка, загупали в двері важкі приклади. Гітлерівці спішно з'юрбили селян і погнали геть од Самотоївки: село, що стало прифронтовим, треба було обезлюдити. Притулок знайшли за три десятки кілометрів, не відаючи, що діється там, в рідній Самотоївці. А гітлерівці тим часом зміцнювали тут свої оборонні позиції - рили окопи, ходи сполучень, розбирали на колоди хати і господарські будівлі. Все, що годилося, йшло на дзоти, інші вогневі укріплення. У перші серпневі дні й сюди докотилися гарячі бої. Відчайдушний опір чинив ворог воїнам 232-ї стрілецької дивізії під командуванням генерал-майора І. І. Улитіна. Але наступальний порив радянських військ вже ніщо не могло зупинити. 8 серпня було визволено райцентр - Краснопілля, від якого до Самотоївки рукою подати — якихось вісім кілометрів. У бою за Краснопілля грудьми закрив амбразуру фашистського дзота старший сержант комсомолець Олексій Калінін з Алтаю. Посмертно він удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Того ж дня в жорстоких боях було прорвано ворожу оборону і в Самотоївці. Неподалік, під селом Думівкою, щедро полита кров'ю земля стала свідком ще одного подвигу. Бєлгородський юнак Іван Вдовитченко метнувся із зв'язкою гранат під гусениці хрестатого «тигра», ціною життя забезпечивши просування вперед свого взводу. Золота Зірка Героя гідно увінчала його подвиг. Відступаючи, гітлерівські головорізи в безсилій люті за свої поразки намагалися залишити після себе пустир. Самотоївку було піддано вогню і руйнуванню...
Коли через кілька днів сюди повернулися перші сім'ї самотоївців, село зустріло їх чорними кістяками димарів. Очі відмовлялися пізнавати, але картина була реальна в своїй жорстокій суті. Півсела - майже 400 хат - було спалено, зруйновано, перетворено в чорне, закіптюжене громаддя. Вітер, уже по-осінньому холодний і пронизливий, кидав попіл в обличчя, завивав у пустих димарях, і від того стискалося серце німою розпукою: як же жити тепер?
...Марії Андріївні Черниш тоді було вісімнадцять. Пам'ять виокремлює той далекий вересневий день, коли стояла вона перед руїнами хати, в якій народилася і виросла, і перехоплював дух гіркий присмак горілого. Поруч витирала краєчком хустки змокрілі очі мати, Домна Андріївна. Кошлатив брови в тяжкій задумі батько, Андрій Микитович - йому, інваліду, поставити нову хату було вже не під силу.
— Тієї осені під житло ми пристосували льох,- згадує Марія Андріївна, і по обличчю, по очах її видно, як нелегко дається їй цей спомин. — У багатьох наших сусідів навіть льохи не вціліли, пообвалювалися, і їм доводилося рити землянки. А ми ото в льоху й зимували. Зліпили грубку простеньку, щоб не клякнути та юшку варити, кроваті прилаштували . Дерев'яні - батько вже, як зміг, збив їх. Сусідка з нами тоді ще жила - Домна Макарівна Лисенко а сином Дмитром, років десять йому було, зовсім ще хлопчисько. В п'ятьох ото й тулилися, перебивалися якось... Так жили тоді всі самотоївці - по дві-три сім'ї у льохах, землянках, хатах уцілілих. Але належало не просто жити. Війна, потреби фронту диктували своє. Попри всі труднощі треба було, не гаючи часу, піднімати з руїн господарство і, тепер уже в умовах тилу, робити свій внесок у наближення перемоги над ворогом. Чекала хліборобської ласки земля... За насінням - його виділили з державних фондів - ходили за два десятки кілометрів, на залізничну станцію, що в селі Нижня Сироватка. Підлітки і жінки приносили звідти в клунках і лантухах по 15-20 кілограмів зерна. В ярмо, щоб орати землю, впрягали корів. Але живого тягла було недостатньо. Тож доводилось братися і за лопати.
— Здається, більше ніколи в житті не тримав в руках нічого важчого, ніж держак лопати в ту осінь, — згадує Микола Григорович Токар, учитель Самотоївської середньої школи. Дорослішали у війну рано, і в свої тринадцять років він, як і всі його ровесники, брався за найтяжчу роботу. — Мати будила до схід сонця. Наскоро їли - і в поле, до вечора. Земля, нашпигована залізяччям, піддавалася важко, але ми з хлопцями ще й змагання затівали - хто більшу ділянку впорає. Пам'ятаю, все боявся, щоб не випередили мене Сашко Левченко та Іван Токар - такі ж малі копачі, як і я. Бувало, так накопаєшся, що ввечері рук уже не піднімеш - важчали від роботи, наче каміння хто прив'язував. Але не скаржились, бачили: матерям нашим ще важче було.
Основний тягар все-таки ліг на жіночі плечі. Працювали вони рук не покладаючи - і Марія Дмитрівна Кравченко, і Олена Прокопівна Цибулько, і Ганна Юхимівна Лопандя, і Анастасія Антонівна Поповська, - та хіба згадаєш усіх! Тепер вони вже бабусі, а тоді життя наше на таких, як вони, трималося... Не так багато посіяли самотоївці тієї осені озимих, але тішила селянські серця думка: прийняла земля зерно, виплекає з нього колос. Тоді ж, восени, у селі була створена перша теслярська бригада, яку очолив шістдесятирічний колгоспник Данило Пилипович Боронос. Почали відбудовувати хати, господарські споруди. Навесні знову вийшли в поле, засіяли яриною решту землі. Робота йшла вже швидше і веселіше: за зиму самотоївські колгоспи (їх було три) зміцніли - держава, сусідні господарства допомогли реманентом, живим тяглом. Як ніколи, солодким був того літа хліб - перший хліб вільної від загарбників землі. Всі три колгоспи виконали сільськогосподарські поставки фронту. Дедалі збільшувався обсяг будівельних і ремонтних робіт.
В 1944 році в селі було відбудовано лікарню, клуб, лазню, зведено 67 хат для колгоспників і 146 капітально відремонтовано... І прийшов нарешті травневий день, коли вихлюпнула із сердець бурхлива радість. Перемога! Вся Самотоївка висипала на сільський майдан. Здавалось, і сонце, викупане в чистій блакиті неба, все щедріше обдаровувало землю теплом своїх променів, мовби поділяло настрій людей, мовби хотіло швидше відігріти це село, що вистояло на крутих заворотах історії. Весняними водами спливають роки. Сьогодні нові сторінки в історію Самотоївки вписують онуки тих, хто підняв село із руїн. Тутешній колгосп імені газети «Правда» (таку назву він дістав, коли об'єдналися три артілі) - міцне, розвинене господарство, що з року в рік примножує свій внесок у спільний достаток народу. За ним закріплено понад 5200 гектарів сільськогосподарських угідь, три чверті яких - орна земля. Колгосп сьогодні - це чотири тракторних бригади, в розпорядженні яких 70 тракторів і майже три десятки комбайнів, всі необхідні знаряддя і механізми, достатня кількість транспортних засобів; це чотири молочнотоварних ферми і справжній комбінат м'яса - комплекс по відгодівлі великої рогатої худоби. За досвідом сюди їдуть не тільки з господарств Краснопільщини, а й з інших районів області. Самотоївці вміють господарювати, сміливо йдуть на пошук оптимальних шляхів розвитку виробництва, активно впроваджують прогресивні форми і методи праці. Першими в районі всі виробничі підрозділи колгоспу перейшли на роботу за колективним підрядом, першими ж впровадили тут і цехову структуру управління виробництвом. Живуть і трудяться в селі щирі на слово і щедрі на діло люди. Більше 60 трудівників колгоспу відзначені урядовими нагородами за звитяжну працю. Орденів Леніна удостоєні Катерина Дмитрівна Лебідь, яка багато років працювала дояркою, телятниця Катерина Микитівна Захарченко, орденом Трудового Червоного Прапора відзначено водія - комуніста Михайла Григоровича Смоленка, орденами «Знак Пошани» - механізатора Віктора Олексійовича Ошкодера, доярку Олександру Миколаївну Воронцову, завідуючого фермою комуніста Івана Петровича Кононенка. Серед кавалерів урядових нагород і механізатори Михайло Вікторович Цибулько, Микола Іванович Комісар, Олександр Петрович Сумцов, доярка Марія Миколаївна Осадча...
Самотоївка пам'ятає, якого вона роду. Роду хліборобів, що вміють плекати землю, роду воїнів, що непохитні в борні, роду будівничих, що все вище зводять поверхи щастя.