Самотоевка в сети Internet

- 1917-1941рр

Самотоївка у міжвоєнний період.

 

16 листопада 1917 р., після відомих подій, представники бідних верств населення Краснопільської волості, до складу якої входила і Самотоївка, проявили ініціативу взяти на облік усі землі по всім волостям Охтирського повіту, націоналізувати майно та інвертар її власників,  наділити безземельних селян однією десятиною землі на кожну чоловічу душу. Звичайно, не тільки заможні селяни-«куркулі», а й «середняки» не могли пристати на таку пропозицію. По всьому Охтирському повіту не знайшлося жодного села, де була б встановлена Радянська влада. Тоді «більшовики» пішли на хитрість - 8 січня 1918 р. скликають прихильників нового порядку на повітовий З'їзд Рад, який проголосив встановлення Радянської влади на території всього Охтирського повіту. Селяни мало розумілися у політиці і, коли, трясучи зброєю перед очима, їх поставили вже перед фактом, відступилися. 12 лютого 1918 р. у Харкові проголосили Донецько-Криворізьку республіку (проіснувала до травня 1918 р.), Харківська губернія увійшла до неї всією територією. Першим головою Самотоївського ревкому став Руденко Іван Анімович, першим військовим комісаром Краснопільського ревкому - теж самотоївець - Іванов Семен Гаврилович. Спочатку багато хто навіть не розумів, до чого це може привести - життя звичного люду продовжувалось, майже, як і раніше. Тільки спішно втекли з села поміщики, тихенько ховали десятиліттями зароблене добро «куркулі», час від часу на мітингах агітатори від нової влади розпиналися про рівність і щасливе майбутнє для всіх. Одночасно з цим, уряд Української Народної Республіки зі столицею у Києві не міг дозволити «більшовикам» захопити довічні українські землі Слобожанщини і призвав на допомогу країни Європи. Два найвидатніших наших земляки – Мірний Іван Іванович та Іваницький Борис Георгійович, прийняли велику безпосередню участь у розбудові УНР, - та це варто окремої розмови.
4 квітня 1918 р. австро-німецька армія Вільгельма Кайзера зайшла в село, на визволених від «совєтів» территоріях відновилися практично старі порядки. Як згадували думівці, - німці підійшли до села, розташувалися на пустирі. Звернулися до мешканців: у кого є лишки продовольства та фуражу – готові придбати по ярмарковій ціні. Наймали людей на роботу по обслуговуванню військової частини, вели себе ввічливо та толерантно у відносинах з місцевим населенням. Іноземцям допомагали «петлюрівці». Та не довго – 19 грудня партизанський загін Багацького повернув у села Краснопільської волості Радянську владу. В самій Самотоївці партизанського загону, який би боровся з німцями та «білогвардійцями», звичайно ж, не було, та були співчуваючі, що подалися до таких загонів: Білан Федір Єгорович, брати Борзенко Михайло та Григорій Івановичі, Голуб Павло Самсонович, Кучерявий Федір Прокопович, Лизогуб Петро Максимович, Над'ярний Федір Михайлович, Рева Микита Ілліч та інші.
В серпні 1919 р. з півдня прийшла армія Денікіна, котрій вдалося погосподарювати до зими. На території сучасної Краснопільщини сформувалося два денікінських полки – Дроздовський та Самурський, які очолили колишні офіцери царської армії, в той час – працівники Грязнянського цукрового заводу - штабс-капітан Жерновський та капітан Волков. Обох репресували у 1930-х роках. У грудні 1919 р. денікінців, з боями, витіснили червоноармійці 46 дивізії 14 армії. Значної підтримки надав їм бронепотяг «Воля», що прийшов залізницею з Готні. Він мав на озброєнні 7 далекобійних гармат та 12 станкових кулеметів, 46 бійців екіпажу під командуванням Шелюха. Це був один з небагатьох панцирних потягів, який облаштовано під запуск аеростатів. Радянську владу встановили остаточно і надовго. 


Бронепотяг "Воля" з розвідувальним аеростатом. Фото 1919 р. 

У 1919 р. вимерзла вся озимина, в 1920 р. до села прийшла епідемія тифу. Перехворіло майже все населення, рідкий двір обійшовся без покійника. До березня 1920 р. поновили діяльність ревкоми, цією ж весною пройшли перші вибори. Відновилися заняття у школі - чотири класи, українська мова навчання. 7 березня 1923 р., в результаті реформування адміністративного поділу, був утворений Краснопільський район Сумської округи Української РСР, яка ще 30 грудня 1922 р. стала республікою Союзу Радянських Соціалістичних республік. Столицею України до самого 1934 р. залишиться Харків – не змогли «більшовики» пробачити Києву та українському народу тяги до незалежності. Поруч з Краснопільським розташовувався Жовтневий район (села Верхня ти Нижня Сироватки, Низи, Великий Бобрик, Гребениківка, Залізняк, Бездрик, Глибне, Думівка). Запис від 10 червня 1925 р. свідчить про голод на початку 1920-х років: «Сумский округ. В с. Глыбное Октябрьского района большинство местного населения голодает. Хлеба совершенно нет, в связи с тяжелым материальным положением наблюдается систематическая вырубка леса, который распродается населением на хлеб».
Церкву відлучили від держави і нова влада робила все для того, щоб вона втратила звичний вплив на населення. Звичайно ж, багато кому це не подобалося і в Самотоївці, як і в інших сусідніх селах, виник підпільний осередок всеукраїнської релігійної організації «Істинно-Православна церква» з семи чоловік, яка була ліквідована органами ДПУ в 1931 р. Метою організації було залишення старих церковних порядків. Станом на 1925 р. у Самотоївці діяла і община християн-баптистів кількістю 28 віруючих.
Комсомольська організація з'явилася в Самотоївці у 1925 р., хоча повітова працювала з кінця квітня 1920 р. Першими самотоївськими комсомольцями стали: Білан Григорій Маркович, Вертилецький Іван Тимофійович та Лисенко Сергій Федорович. Партійна організація, першим секретарем якої був Кучерявий Дмитро Максимович, утворилась у 1928 р., що, порівняно з сусідніми населеними пунктами, досить запізно. Такі факти також на користь висновку, що самотоївці неохоче прощалися зі старим життям... Швидкий перерозподіл власності не міг принести бажаних результатів, тому на зміну «червоному терору» прийшла більше виважена нова економічна політика (НЕП). Багато хто бачив у ній повернення старих часів, бо можна було знову працювати на себе. Бажаючі мати багато землі для обробітку могли отримати таку на віддалі від села, засновувати хутори, як у часи Столипінської реформи. Всяко підтримувалась індивідуальна трудова діяльність, кустарне виробництво. На території кожної сільради створили споживче товариство – контору, де селянин мав змогу обміняти вироблену продукцію на промислові товари повсякденного вжитку. У травні 1924 р. селяни з Малого Бобрика за власним бажанням переселилися на вільну землю, що колись належала князю Барятинському біля Глибного. Так як хутір заселили у травні, назву він отримав, на честь нового радянського свята - Першотравневий. Станом на 1926 р., хутір складався з 26 осель, де мешкало 90 осіб. З часом, влада офіційно записала його, як село Хвойне, - мовляв - хвойний ліс оточує хутір з усіх сторін. Зо десяток хатинок на цьому хуторі функціонує і в наш час, самі жителі звуть своє поселення, як Майське.
В самому Глибному, у 270 дворах проживало 1468 чоловік, в селі працювала початкова школа, споживче, бурякове та торф’яне товариства. Поруч, на хуторі Липняк, в одній хаті жило 5 осіб. Ці три населені пункти складали територію Глибнянської сільської ради. Окремою сільрадою була і Думівка. У 1926 р. в ній, у 90 дворах, мешкало 524 особи. Тут працювала економія, початкова школа, хата-читальня та споживче товариство. Сім сімей – 38 чоловік з Верхньої Сироватки отримали наділи між Глибним та Самотоївкою - так було заселено хутір Заглибне імені Войкова, пізніше – просто Войкове. Войков Петро Лазаревич (1888-1927) – російський революціонер, один з організаторів розстрілу царської сім’ї, радянський державний діяч, дипломат.  


Фрагмент схематичної карти Сумської округи 1929 р. "11" - територія Самотоївської сільради, "5" - територія Глибнянської сільради, "7" - територія Думівської сільради.    

Самотоївська сільська рада включала безпосередньо слободу Самотоївка, село Преображенське (Гречанівка), хутір Корчаківка та станцію Корчаківка. На станції в 4 хатах жило 14 осіб, на хуторі – 31 двір з 151 мешканцем. Гречанівка – 92 двори, 466 мешканців, є своя початкова школа. Самотоївка – 831 двір, 5084 людини. Значно зросла територія села - за яром Крутим в бік Краснопілля виріс цілий хутір (цей куток Западні мешканці й дотепер низивають хутором), на лузі – від залізниці і до самої річки Сироватки - розкинувся хутір Піски, в якому мешкало близько 200 осіб. За залізницею, також була одна з вулиць Пісок і до самої війни працювала свиноферма.  У крайній хаті хутора, на лузі, жила знахарка Захарка, до якої ходили лікуватися з усієї Самотоївки. В кінці її городу знаходилось заболочене озерце, прозване у народі «Захаркиним».
В Самотоївці діяли: початкова школа, хата-читальня, ветеринарна дільниця, споживче, бурякове, торф’яне, машино-тракторне товариства, три ярмарки по одному дню кожна – 30 березня, 7 липня та 14 жовтня. А ще - комітет незаможніх селян, організатором якого була Левченко Орина Калинівна. У 1928 р. були населені хутори Воропай (на цей час був у запустінні) та Ігнатушине неподалік Самотоївки. Перший з них відомий ще з другої половини XVIII ст., другий отримав назву від засновника – прізвище Ігнатуша фігурує в Самотоївці ще з козацьких часів. Між станцією Корчаківка та хутором Ігнатушине у лісі знаходився невеличкий хутірець Макітра з одного двору. Таку назву останній отримав, бо знаходився у яру круглої форми. Для під’їзду до хутірця під залізницею проклали тунель.
7 лютого 1930 р. округи були скасовані, райони – розформовані, і знову утворений Краснопільський став одним з районів Харківської області. Цього ж року, під керівництвом Бороноса Микити Моїсеєвича, голови сільради, в центрі села, на місці колишньої ярмаркової площі, насадили великий парк. Тоді було модно заводити нові, незвичні для нас дерева – той же американський клен, що дуже швидко ріс. Саджанці саме його були отримані для парку. Пара десятків корінців розійшлися й по селу – їх садили на вулицях, перед вікнами осель, як диковинку. Ніхто ще не мав гадки, що ці дерева у майбутньому перетворяться на справжнє лихо і кущами клена негайно заростатиме будь-який клаптик землі, залишений без нагляду. Серед парку збудували літню естраду з лавками для глядачів, трибуну для виступів, продовольчий кіоск. Літніми вечорами самотоївці збиралися тут послухати лектора чи переглянути концерт художньої самодіяльності, потанцювати під звуки духового оркестру, перший виступ якого відбувся у травні 1935 р. У 1931 р. об'єднали Краснопільський та Жовтневий райони; районним центром було визначене Краснопілля, а сам район називався, як Жовтневий.
Влада агітувала об’єднуватися у колективні господарства – товариства спільного обробітку землі (СОЗи, ТСОЗи, сільгоспартілі). Найперших їх було утворено два, у 1928 р., по 15-20 дворів у кожнім. Керівником одного з цих господарств обрали Вертилецького Василя. Спочатку процес йшов добровільно, ніякого усуспільнення засобів виробництва та іншого майна не передбачалося, об’єднувались в один масив тільки земельні ділянки у полі; селяни їх спільно обробляли, ділили врожай, частину сплачували у державу. Та справи сільськогосподарських підприємств йшли помітно гірше, ніж у одноосібників. Почалася загальна компанія по залученню останніх до колгоспів, причому – разом з реманентом: плугами, боронами, сіялками, віялками. Вимагали передати в колгосп вітряки, молотарки, частину коней та худоби. Звичайно, добровільно на це йти господар свого майна не погодиться. 18 лютого 1930 р. спеціальна комісія Краснопільського райвиконкому складає та затверджує списки селян-«куркулів», котрі підлягають конфіскації майна і виселенню з територій сільських рад. А вже 3 березня в Краснопіллі відбулася демонстрація селян кількістю близько 5000 осіб з вимогами звільнити перших заарештованих, що чинили супротив колективізації. Мітингуючих, серед яких були самотоївці, розігнала міліція, декілька чоловік вбито та поранено.
З числа колишніх уголовників та непремиримих ледарів утворили невеликі загони так званих «активістів». Акції «активістів» проходили цинічно і жорстоко: людей серед зими викидали на вулиці, забирали все майно, хати розбирали на колоди, з яких будували господарські приміщення для колгоспних потреб. Таким чином, Радянська влада, що підтримала за часів НЕПу заможних селян, сама ж їх і винищила.
Одними з перших у Самотоївці постраждали брати Парасочки – ще у квітні 1921 р. у них забрали 71 кв. сажень землі, яку надали в користування чотирьом біднякам – членам Комітету незаможніх селян. Окрім майна, «розкуркулених» позбавляли й права голосу на виборах. Так, перед виборами 1930 р. у Самотоївці позбавили виборчого права 70 осіб і 129 членів їх сімей, що склало 7,2% кількості усіх мешканців села віком від 18 років. До цього ж – на попередніх виборах залишили без права голосувати 101 особу в селі.  


Залишки куркульських хатинок на Лопандівці. Фото 2009 р

Після укріплення колгоспів «куркульським» добром, дійшла черга й до суцільного залучення селян. «Активісти», руки яким розв’язали постановами зверху, озвіріли зовсім. Окрім самої колективізації, ставилося завдання залякати українське селянство, зробити його слухняним та покірним. У Самотоївці до колгоспів вступали дуже неохоче, адже ще в старі часи більшість селян тут були одноосібниками, які знали лад в господарюванні, стверджували: «гуртове, як чортове». Для керівництва процесом, до села направили члена ЦК Комсомолу України, уродженця села Залізняк Вірчака Івана Петровича. Це був справді «спеціаліст високого гатунку», - до Самотоївки добре натренувався на «розкуркуленні» в Нижній Сироватці (1930 р.) та Бездрику (1931 р.) У Самотоївці ж він пробув до кінця 1933 р., проявляючи чудеса пошуку захованого зерна в домівках. Не відставали від нього і місцеві «активісти»: Шевченко Яків, Петренко Митрофан, Кучерявий Костянтин, та, особливо - Леонов Василь, який, називаючи себе «оком партії», по жорстокому та принциповому ставленні до селян міг заткнути за пояс і самого Вірчака. Згадує Саєнко Марія Трохимівна, 1924 р. н., вчителька-пенсіонерка: «...пройшла селом вісточка, що активісти йдуть відбирати продукти. А в нас був шматок сала. Мені тітка дала його й сказала, щоб я тікала з ним куди-небудь. Я й побігла. А один з активістів побачив це і погнався за мною. Звичайно ж, дорослий чоловік швидко наздогнав мене, малу, і відібрав. Я тоді довго плакала. Страшні то були люди - активісти, - рили, копали, все і всюди вигрібали, а дітей малих так просто з хат за ноги викидали...»  Під таким натиском у 1932 р. утворилося три великих колективних господарства - сільгоспартілі: «Велетень» (західна частина села), «Правда» (у центральній частині) та імені Димитрова (східна частина Самотоївки). У Глибному селян зігнали до колгоспу «Серп», у Думівці – колгосп імені Будьоного. Станом на травень 1932 р. у Краснопільському районі працювало 45 сільгоспартілей і 1 комуна (у Рясному). На цей час усуспільнено 79,2% усієї орної землі, 73% селян залучено до колективних господарств.
Перехід від одноосібного господарювання до колективного проходив дуже важко. Колгоспам не вистачало тракторів, інвентаря, тяглової сили. Земля оброблялась аби як, врожайність впала, хлібоздача державі скоротилась, плани хлібозаготівлі були зірвані. Колгоспникам за випрацюваний день зараховували трудодень – ставили «паличку» в журналі. Наприкінці року на кожну таку «паличку» видавалось по півкіла зерна максимум. Годував селянина хіба що власний город, який обкладався непомірним податком. У селах зявилися «парикмахери», що зрізали ножицями ще недозріле колосся прямо в полі та «несуни», що виносили таке зерно з токів за пазухою, в кишенях. 7 серпня 1932 р. вийшла постанова, відома, як «закон про три колоски» - за три колоски селянин міг загриміти за грати на три роки, до десяти колосків – 10 років таборів, більше – розстріл. Крім того, для виконання плану по хлібоздачі, дозволили вилучати продукцію прямо з господарств колгоспників. Підлягали збору пшениця, жито, вика, просо, горох, кукурудза, квасоля, картопля, капуста. Хто противився – оголошувався «підкуркульником», у котрого вилучалося взагалі все. Покотився справжній заготівельний смерч, наслідком якого став Голодомор 1932-1933 рр. - найжахливіші сторінки історії села...
До Нового року (з 1932 р. на 1933 р.) селяни хоча й дуже недоїдали, та ще якось трималися. А от вже в січні ситуація стала загрозливою і люди вимирали цілими сімями. Часто померлих було просто нікому ховати, тому в Самотоївці створили дві бригади, які кожного ранку збирали померлих. У Западнянському кутку такою бригадою керував Шевченко Роман Назарович, у Бабичівському - Перерва Іван Авдійович. Померлих від голоду селян вантажили на підводи, фіксували факт смерті біля сільради, заносячи в список, відвозили тіла на кладовище. Спочатку, коли люди ще самі ховали своїх родичів, поховання проходили за християнськими звичаями – у гробах, кожна людина в окремій могилі. Коли ж пішли масові випадки загибелі від голоду, та ще й зимою – рили великі ями, куди тіла просто скидали, як сміття. Наповнилась яма – закидали, копали наступну. Приведемо деякі зі спогадів мешканців самотоївської громади про ті страшні часи.
Батура Марія Захарівна, 1921 р. н.: «...Жили ми на Гречанівці, в нашій родині було 6 чоловік. У 1932 р. врожай був непоганий, та сільські активісти вигрібали все. Їсти не було чого, товкли полову, пекли з неї млинці. Сусіди наші теж голодували. У них жила дівчинка Ганна, моя подружка. Її мати брала десь дохлу конину і варила зі споришем. До весни дівчинка опухла, не мала сили вийти з хати, та й померла. Мої тато і мама також померли у 1933 р. Ми з братом та сестрами залишилися сиротами, приреченими на смерть. Іноді до нас заходили люди з простягнутою рукою, а в нас і самих не було нічого. Їсти хотілось до гіркоти, до темноти в очах. Іноді просто брали і землю їли. Моя шестирічна сестра так і померла на городі...»
Петренко Марія Дмитрівна, 1927 р. н.: «...Нашу корову забрали до Грязнянського радгоспу. Та корова запаслась, заблукала й сама прийшла додому. Старший брат схопив кухоль і видоїв її, ми, діти, напилися молока. Потім дідусь відвів її знову до радгоспу, а ми стояли, дивились вслід і плакали. По сусідству жила родина Лисенків. Вони дуже голодували, непритомніли з голоду, найплохіший був дідусь. Знайшовся якийсь молодик, який повіз ще живого діда поховати - тоді кожному, хто міг поховати померлого, виділяли пайку 300 грамів хліба за таку роботу. Дідусь благав його не везти, та марно. Рів на кладовищі, до якого скинули діда, був вже майже повний тіл померлих і дідусь з нього якось вибрався. До своєї хати повз добу, хоча від кладовища до свого двору всього 200 метрів...»
Росохацька Фросина Іванівна, 1923 р. н.: «...Жили ми в Самотоївці, було нас п'ятеро дітей, батько й мати. Жили бідно, хоча тяжко працювали на землі, батьки ходили по наймах. У 1933 р. їли просяники - коржики з шолухи від проса, шукали в ямах дохлих коней, поїли всіх собак і котів, аби тільки вижити. З бур'яну щириці шморгали насіння, кидали у воду і їли. Менші сестрички померли, їх ще теплими покидали на підводу й повезли до кладовища. Батька напівживого кинули в погріб, де він і помер. Я з братом поїхали до Росії просити милостині. Тоді здавалося, що пережити це неможливо...»
Справді, - за якихось 20 кілометрів, у Росії, ніякого штучного голодомору не було, самотоївці рвались туди заробити борошна чи ще чого, та кордон був перекритий, - кого спіймали, відправляли назад помирати з голоду. Дійшло навіть до канібалізму - на Токарівці жінка Марія різала та їла своїх дітей, після чого зійшла з глузду; відомо про випадки людоїдства на Войковому. У Залізняку, звідки приїхав головний активіст по організації голодомору в Самотоївці, померло тільки 12 чоловік, до того ж, - саме ті, хто не вступив до колгоспу. Колгоспників же якось годували і давали пайку сім'ї. Звичайно ж, постає питання – скільки? Скільки наших земляків полягло у невидимій війні високої влади з власним народом під час страшного Голодомору 1932-1933 рр.? Запис у «Книзі пам’яті» викликає подив - всього 17 осіб! Відомо, що до цього мартирологу заносилися свідчення очевидців, які пам’ятали прізвища своїх померлих сусідів. У Самотоївці опитали аж… трьох бабусь. Ці дані й занесли до книги. Звернемось до офіційних джерел - у Сумському державному архіві зберігаються книги реєстрації смертей за різні роки. Згідно них, у Самотоївці за весь 1932 р. померло 166 людей, у проміжок часу з січня по листопад 1933 р. - 418. Що ж, давайте рахувати. У 1932 р. за 12 місяців, умовно – своєю смертю, - померло 166 чоловік – це, приблизно, по 14 осіб кожного місяця. Відповідно, якщо взяти дані за 1933 р., то за 11 місяців у селі повинно було б померти 14*11=154 людини. 418-154=264 особи померли «поза нормою», тобто – від голоду. Це тільки зафіксовані дані – люди, яких ховали, попередньо записавши у сільраді до книги обліку. Більшості ж селян було не до обліку – своїх родичів відтягували на санчатах прямо на кладовище або ховали вдома «у садочку» - особливо, дітей. Згідно свідчень великої кількості очевидців (це було можливо ще у 1990-х р.) – вимальовується повна страшна картина тієї зими: назавжди закрили очі близько півтори тисячі самотоївців (четверть тодішнього населення) - а, по кількості людей, - це більше, ніж живе у селі зараз.
До кінця 1980-х рр. сама згадка про штучно створений голодомор була під забороною, іноді допускалось посилатися на «голод», як результат природних явищ. У 2006 р., в пам'ять про страшну сторінку історії, школярі на цьому місці встановили невеликий хрест.  


Старий поклонний хрест жертвам Голодомору на кладовищі, фото 2009 р.
 
26 листопада 2010 р., на чергову річницю сумної дати, за сприяння депутата райради від нашої громади Водотики В.В. старий хрест замінили на новий, дубовий, вагою близько 500 кг. Самотоївська ЗОШ
I-III ступенів стала фіналістом ІІІ Всеукраїнського конкурсу благодійних проектів «Добро починається з тебе», проведеного фондом «Україна 3000». Отримані, в якості призу, кошти, використали на виготовлення гранітного пам’ятного знаку, який 22 листопада 2013 р. відкрили до 80-річчя Голодомору в Україні 1932-1933 рр.
Для дітей, що залишилися в часи голодомору без родини, силами колгоспів облаштовувались патронати (дитячі будинки), де сироти утримувалися до початку війни. У Самотоївці такий патронат знаходився в будинку «розкуркуленого» Серьги Сергія Пилиповича на Западні. Багато дітей потрапляли до нього такого малого віку, що не знали ні своїх прізвищ, ні адреси проживання. Тому працівники патронату самі вигадували для них прізвища. Так у селі з'явилися нові Найденки, Над'ярні, Чоботки... Пізніше патронат переріс у бригадні ясла сільгоспартілі ім. Димитрова.
У 1932 р. в Самотоївці запрацювала семирічна школа. Її завідуючими (директорами) до війни були: Рязанцев Микола Васильович (1932 р.), Макуха Антон Федотович (1933 р. - жовтень 1937 р.), Петренко Іван Тимофійович (1937 - 1939 рр.) та Остапенко Микола Ігнатович (до жовтня 1941 р.) Бажаючі отримати повну середню освіту - 10 класів, подавали документи на подальше навчання до Краснопільської повної школи. Щоправда, - то досить велика розкіш, бо воно було платне - 150 карбованців на рік. У будинку, де раніше жив священник Миколаївського храму, 1932 р. відкрилася перша в Самотоївці лікарня. В ній лікували селян фельдшери Брязкун Федір Філіпович та Кохан Лука Дмитрович. У 1934 р. у лікарні з'явилося і родильне відділення. Худобі надавали необхідну допомогу ветеринари Лариков Андрій Семенович та Мартиненко Андрій Васильович. В цьому ж, 1932 р., будинок «куркуля» Остапенка Федора Тимофійовича переобладнали у лазню, де селяни могли не тільки митися, а були зобов'язані пройти дезінфекцію для боротьби з вошами. Також збудували гілку залізної дороги від станції Корчаківка до Грязнянського цукрокомбінату, а, в 1935 р. - ще і до Угроїдського заводу. Для залізничного полотна частково використали рейки, зняті з гілки від станції Золотницький до станції Апраксіно (Великий Бобрик). У будинку колишньої церковної сторожки в 1936 р. відкрилася хлібопекарня, яка реалізовувала хліб через місцевий магазин. Храмове приміщення, де служба була припинена ще у 1920-х рр., довгий час використовувалось як зерносклад, у 1930-ті рр. там встановили млина, яким те зерно перетиралося на борошно. З 1930 р. і до 1950-х рр. на Самотоївських болотах видобутком торфу займалась Краснопільська артіль «Брат шахтаря».
Не обійшли стороною Самотоївку і репресії другої половини 1930-х рр. Як правило, статтею обвинувачення була 54 Кримінального Кодексу України, згідно якої засуджували за зраду Батьківщині та організацію різних заходів, спрямованих на підрив діючої системи влади, шкідництво і т.і. Відомості про багатьох з репресованих можна знайти в окремому нарисі на сайті.


Фрагмент кілометрівки РСЧА 1938 р

У 1939 р. вийшла постанова Раднаркому, що предписувала ліквідувати населені пункти, які не мають своєї землі, достатньої для ведення колективного господарства. Згідно неї, жителі Корчаківки були переселені до Самотоївки. Благо, виселяти було куди - в напівзаселеній після розкуркулення, голодомору та репресій Самотоївці порожніх осель було, тільки вибирай. Хати в самій Корчаківці були оприходовані під потреби колгоспу: складські приміщення, птахоферма, сарай під заготовлені дрова, сінник під сіно. Також з Росії до опустілих Краснопілля, Самотоївки, Славгорода, Покровки та Великого Бобрика переселили близько 500 сімей. Під час війни більшість з них намагалися втекти назад разом з евакуванням. 10 січня 1939 р., з частин сусідніх територій, була створена Сумська область, до складу якої влився і Краснопільський район. Загалом у Самотоївці, Глибному, Думівці та всіх прилеглих хуторах перед війною мешкало близько 8000 чоловік – найбільше число жителів Самотоївської громади за всю її історію. У Самотоївці було 548 дворів, Глибному - 250, Думівці - 70, Першотравневому - 23, Воропаю - 22, Ігнатушиному - 19, Корчаківці - 14, Войковому - 12 дворів. 


Краснопільський район на карті Сумської області 1939 р.

Сьогодні сайт відвідало - 26 посетителей
=> Тебе нужна собственная страница в интернете? Тогда нажимай сюда! <=