Самотоевка в сети Internet

- Харитоненки

Стояла рання осінь. Сонце в степу припікало ще добре. Тому чумаки майже весь час їхали рано або ж після обіду - холодком. Герасим Харитоненко верхи на коні. У Сумах чумацька валка розбрелася по домівках. Герасим Харитоненко поїхав додому, у Нижню Сироватку, де його, як Бога, чекали напівголодні батько, мати і сестра. Похила оселя, невеликий хлівець для пари волів і коня та порожня клуня - ось і все господарство. Жили тільки з чумацького промислу. То батько, то син пленталися в далекий Крим по сіль, а інколи й на Кавказ чи Дон. Герасимові вже за тридцять - треба женитись, та злидні не дають. Батько задумав підібрати невістку з достатком, але ніхто не хоче бути сватом у бідного, відвертаються або поспішають геть, якщо старий заводить про це розмову. І ось син заявив, що ожениться, а в дружини візьме Оксану з Коломака. Старі тільки перехрестилися, не перечили, бо вибирати невістку більше вже не наважувалися. 
Працьовита Оксана невдовзі стала господинею в оселі Харитоненків. За короткий час виросли хата, хлів, крамниця, батько з сестрою залишилися в утлій хаті, а на нове господарство переселилися молоді. У січні 1822-го року в Харитоненків з'явився на світ син Іван. Малому зразу купили п'ять десятин орної землі, згодом ще п'ять десятин сінокосів. Поралися на землі від зорі до зорі. Селяни Нижньої Сироватки не заздрили Харитоненкам, тільки говорили: "І де в них та сила береться цілоденно горбитися?"
Підріс Іван, пішов навчатися у парафіяльну школу. Після занять мати навчила його торгівлі в крамниці. Згодом зрозуміла, що син добре метикує в цій справі, бо вже говорить про прибутки, розширення асортименту бакалійних товарів. "На солі, борошні і крупах далеко не заїдемо, мамо. Треба знаходити більш цінні продукти, на яких можна заробити", - доводив хлопець. - "Ти багато років проторгувала, але то сльози, а не гроші".
Одразу після закінчення школи Іван розширив крамницю, зробив у ній два відділи. В одному торгувала мати, а в другому - він сам. У харківських бакалійників молодий Харитоненко брав для продажу з невеликою націнкою чай, каву, східні прянощі. 
В Сумах він увійшов до кола купців, здобув у них повагу. Дмитро Островух - купець із глуздом, вгледів здібності в молодого хлопця і якось запропонував йому великий вибір своїх товарів, водночас познайомив із своєю донькою. Іванові запала в душу ясноока і жвава дівчина. Згодом заслав сватів. І було велике весілля.
 Тепер Нижня Сироватка його вже не задовольняла. Переїхавши до Сум у 1849-му році, Іван Герасимович оточує себе новими знайомими - однодумцями, зокрема, такими, як Дмитро Суханов, починає солідну справу. 
 Тепер одна цікава оповідка, яку ви не знайдете в жодному з життєописів Харитоненків. Як розповідає один з його козачків, найперше, що зробив Іван, переїхавши до Сум - купив собі лотерейного квитка за один карбованець і... виграв цілий вагон цукру! Продавши оптом-недорого цей цукор, щасливець купує на Барановці невеличку дохленьку крохмальну гуральню, яку "доводить до ума". Це і була його перша прибуткова нерухомість...
 Невдовзі їде до Москви, знайомиться з купцями Зотовими, за домовленністю поставляє їм цукор, а звідти везе цукерки, печиво, ковбаси. У дев'ятнадцятому столітті Суми були невеликим містом і, звичайно, купівельна спроможність його мешканців не задовольняла Харитоненка. Тому він вишукував більший прибуток, тепер би ми сказали бізнес. І він його знаходить - стає цукровим брокером у петербурзьких торгівців братів Єлісєєвих. На Сумщині він скуповує цукор і на вигідних умовах доставляє його в Петербург, що дозволяє нагромадити капітал, скупити землі і засіяти перші сотні десятин цукровим буряком. 
Але без власних заводів по переробці сировини справа не рухалася, власники заводів на пайових засадах брали значну частку цукру, тому на початку 1860-го року Харитоненко вкладає свої капітали в будівництво заводів.
 Після скасування кріпосного права в 1861-му році, скуповує ще землі, набирає вільних селян на обробіток цукрового буряка, орендує землю у поміщиків, які тільки грали в карти у своїх володіннях, а господарством не займалися по-справжньому. Скуповує землі в Нижній Сироватці, створює економії. Батько вже помер, мати сама веде справи, на свої кошти будує школу для селян. Майже весь час біля неї й онук Павлуша, який народився 1853-го року.
 У 1866-му році Харитоненко будує свій особистий завод на хуторі Кияниця Сумського повіту та облаштовує його найсучаснішою технікою, починає будівництво Павлівського рафінадного заводу в Сумах, названого так в честь сина. 



Наприкінці 60-х років у Сумах Іван Герасимович ставить торговий дім "Харитоненко и сын". В цій головній своїй конторі працювало лише 12 чоловік, разом з самим Харитоненком та прибиральницею. Ось куди б відправити сучасне керівництво - зараз в подібних конторах сидить кумів, сватів та любовниць чи не більше, ніж робітників на самому підприємстві.


Торговий дім "Харитоненко и сын" у Сумах.

Харитоненко сміливо бере в оренду дрібні промислові підприємства, завозить устаткування з Бірмінгема. У 1872-му році він закуповує землі в Пархомівці Харківської губернії, а також цукровий завод. Нарощує виробництво, безземельні селяни йдуть працювати до нього. Незабаром на виробництві вже зайнято близько трьохсот чоловік. До цього часу люди були вимушені їздити на заробітки до Чупахівського цукрового заводу і економії Лебединського повіту. Тепер підприємство поряд. Хоча на заводі працювали по дванадцять годин, але були вдома і при грошах. За сезон підприємство виробляло більше ніж на півтора мільйона карбованців цукру й патоки. При заводі була крамниця з усіма необхідними товарами. 
Згодом Іван Герасимович купує і Пархомівську економію, яка мала 8,5 тисячі десятин землі, цим він вирішує питання як з сировиною, так і з робочою силою. В економії діяли гуральня, цегельний завод, млин. Була відкрита одна з перших на Слобідській Україні метеостанція. Водночас фірма Харитоненка розширює ринки збуту цукру. Шляхи їх сягають за межі Росії. Цукор іде в Персію, Китай, країни Європи.
 Господарська діяльність у Сумській, Харківській, Полтавській і Курській губерніях ставить його в одне з перших місць по виробництву цукру в країні. Йому надається титул дійсного статського радника. У Сумському повіті Харитоненко був відомою впливовою діловою людиною, другою після Терещенка. Ось так, як кажуть - із грязі та в князі. Та, мабуть, чогось від князя в постаті Харитоненка було мало. Незважаючи на великі прибутки, він живе досить скромно, пам'ятаючи про дитячу гірку нужду. Тому, при кожному новому підприємстві, майже завжди організовує школи чи лікарні для робітників та їх дітей.
 У 1873-му році Харитоненко виділяє кошти на будівництво реального училища в Сумах та затверджує в ньому стипендію для виходців з села Нижня Сироватка, з якої б сім'ї вони не були. У 1880-му будує в Миколаївці, що на Сумщині, найбільший цукровий завод, на якому працює 800 чоловік. В економії вирощувалися хліб, цукрові буряки, городина. Сівба велася ручними сівалками, збирання врожаю - теж вручну. Але втрат на полях не було, економія давала значні прибутки. У 1884-му році в селі Мурафі, неподалік Красного Кута, теж з'являється цукровий завод. Харитоненко купує землі, відкриває економію і називає її Оленівською на честь старшої онучки Оленки.
 У тому ж році на піщаних берегах річки Мерчик у вікових дібровах було закладено парк, виросли маєтки, монументальний манеж, оранжерея, ряд господарських приміщень. Садибу назвали Наталівкою - на честь молодшої онучки Харитоненка Наталки. У 1885-му році Харитоненко дарує Харкові триповерхове приміщення під університет за затверджує 20 стипендій найкращим студентам по 300 рублів кожна. Та найголовніша подія цього року - відкриття "Александровского крестьянского сельскохозяйственного банка", який видає кредити селянам всього під 5 відсотків. Пояснюючи це, Іван Герасимович говорив:
"Бог дал мне средства проявить, хотя в скромной доле, мои симпатии тому люду, к которому я имею счастье принадлежать и между которым прошло мое детство". 


Іван Герасимович Харитоненко (1822-1891)

У 1887-му році в Харкові він виділяє 15 тисяч рублів на будівництво зразкової двохкласної школи і, після цього, подібних "харитоновських" шкіл по губернії виросло ще чимало. В цьому ж році на з'їзді цукрозаводчиків по ініціативі Харитоненка створюється цукровий синдикат з 203 заводів по всій Російській імперії. У 1888-му році дружина Харитоненка, Наталія Максимівна, відкриває в Сумах приют для дівчат-сиріт, причому жертвує на це частину своєї садиби. В триповерховому будинку навчалося до 60 дівчат, які, з 16-17 років виходили звідси гувернантками, економками та мадісками на службу в багаті сім'ї.
 Завод, орні землі, луки, лісові угіддя Харитоненко передає у володіння синові - Павлу Івановичу, бо на цей час у старого було в Богодухівському, Охтирському, Лебединському повітах близько 33 тисячі десятин землі і майже дві тисячі десятин лісу. Нелегко поратись на таких просторах, до того ж, інші цукрові заводи, економії, млини теж потребували сили і наснаги. За 26 років Іван Харитоненко збільшив виробництво цукрової сировини та її переробку у 18 разів. Його заслуги в розвитку цукрової промисловості були відзначені орденами Св. Володимира II ступеня і Св. Станіслава І ступеня. Цар не дуже жалував нагородами промисловців, та Харитоненко заслужив цього. 
 Восени 1891-го року Іван Герасимович несподівано захворів, а 30-го листопада помер. Дев'ять днів мешканці Сум, - міста, що з напівсонного провінційного містечка перетворилося в важливий культурний центр на Слобожанщині, тужили з приводу смерті людини, яка стільки зробила для них. Біля Троїцької церкви спорудили тимчасові накриття, щоб можна було захистити людей від негоди під час молебні. Всі, хто прийшов, були щедро осипані монетами. Сумчани визнали, що це була могутня ділова людина. Тому й вирішили на народні кошти побудувати йому пам'ятник. Але коштів виявилося замало. Потрібна була підтримка царя. Але в того свої аргументи: "Хто такий Харитоненко? Багатий чоловік, купець, поміщик, але він не дворянин. Тільки тим, хто має це достоїнство, можна ставити пам'ятник". Тому будівництво пам'ятника розпочалося тільки після того, як Харитоненку-меншому, після указу государя Миколи ІІ, було надано дворянського сану, - відкриття пам'ятника відбулося 1-го жовтня 1899-го року. Та, в 1924-му році, в одну з чорних годин, на майдані пролунав владний голос: "Івани, тягни звідси капіталіста Івана! Досить постояв експлуататор!" І стягли, не рахуючись, що пам'ятник народний, що його будували гуртом мешканці міста. Робітники колишнього заводу Харитоненка відмовилися переплавляти бронзову фігуру підприємця-мецената, окремі й поплатилися за це. Та, врешті, все ж таки переплавили... 


Пам'ятник І.Г.Харитоненко (фото початку XX ст.)

Після смерті батька Павло Іванович активно зайнявся господарськими справами. Скарбниця, яку залишив Іван Герасимович дружині й дітям, складала більше мільйона готівкою та на сотні мільйонів рухомого і нерухомого майна. Павло Іванович добудовує в Сумах Троїцьку церкву, дитячу лікарню, школу для сиріт і багатодітних сімей. Весь час Харитоненки піклуються, щоб випускники цієї школи навчалися в гімназіях, а після закінчення отримали дипломи фахівців і вступили в самостійне життя. На його пожертвування в Московській консерваторії отримують освіту 20 студентів, будується пам'ятник Богдану Хмельницькому в Києві, а в 1910-му році - перший в Сумах бетонний міст. В 1893-94-х роках відкриваються три дослідних поля по вирощуванні нових сортів цукрового буряка. Врожайність досягала 450-530 центнерів з гектара. На всіх цукрових заводах впроваджувались найсучасніші на ті часи технології, завозилась імпортна техніка, діяли найсприятливіші для виробництва правила внутрішнього розпорядку. Ось така цікава, особливо як для нашого часу, інструкція: "Воспрещается старостам и смотрителям за работами Павловского сахарорафинадного завода заставлять рабочих исполнять работы, не относящиеся к заводскому делу, а также принимать от рабочих какие-либо подарки и всякие угощения (в особенности водкой). Замеченные в подобных поступках старосты и смотрители за работами будут строго наказаны.
г. Сумы, мая 4 дня 1903 г.  Директор завода А.Кривер"

У 1897-му році Павло Іванович за мільйон купує у Тарновських знамениту Качанівку. Повністю реконтруювавши цей завод, він називає його, в честь своєї доньки Олени, Оленівською цукроварнею. У 1907-му році в Сумах майже повністю згорів Павлівський рафінадний завод, та, дякуючи кредитам, капіталам і зв'язкам, Харитоненко повністю його відбудовує. На будівництво Сумського кадетського містечка, що не мало собі рівні по всій імперії, виділяє 1,5 мільйона рублів. 
На відміну від батька син мав нахил і любов до живої природи, культури, мистецтва. У Харитоненків була зібрана значна колекція картин. Московський маєток мав близько 60 полотен західних художників, більше сотні російських. У Наталівці зібрання налічувало майже двісті творів. У Пархомівському маєтку - така ж кількість. Великий меценат і знавець мистецтв Павло Харитоненко був особисто знайомий з багатьма художниками чого часу. Вони на запрошення не раз відвідували його Московський та Наталівський маєтки. Харитоненко виношував навіть ідею створення музею-галереї з приватного зібрання, як це зробили брати Третьякови. Але доля розпорядилася інакше. Після революції картини розкидали по музеях та Ермітажу. До Сум Харитоненко запросив найкращих фотографів, які зробили більше, ніж 300 фотографій улюбленого ним міста. Говорять, що цей альбом був його гордістю і нічого подібного не було в жодного, навіть столичного, поміщика.


Павло Іванович Харитоненко (1853-1914)

Дружина Павла Івановича - Віра Андріївна, була також великою прихильницею культури і мистецтва. По її клопотанню Харитоненко в 1913-му році перетворює Наталієвський приют для сиріт в приватну жіночу вчительську семінарію - першу і єдину на Україні. У садибі, де майже весь час жила, постійно показувала гостям свої зібрання. Тут діяв театр харківських і київських навчальних закладів, запрошувала студентів, платила їм, забезпечувала всім необхідним, навіть одягом. Ті двічі на тиждень ставили вистави, музичні концерти. Серед них були здібні скрипалі, піаністи, бандуристи. В монументальному манежі проводилися кінно-спортивні змагання, влаштовувалися обіди й вечері, набагато розкішніші, ніж у столичних капіталістів. Як згадував С.Коньонков: "Ні за кордоном, ні у найбагатшої російської родини, я не бачив такого вибору страв, як у Харитоненків". Доброта й щедрість завжди були присутні у цій садибі. 
Віра Андріївна була чуйною і доброю. Особливе почуття милосердя вона проявляла до тих, кого спіткало лихо. Погорільцям будували хати, хліви, а то й увесь двір, що згорів. Молодому подружжю давала волів чи корову - за бажанням. Тим, хто був схильний до комерційної справи, будувала крамницю, допомагаючи нажити добро. До тих, хто добре працював в економії, цукрозаводі чи садибі, в неї завжди знаходилося добре слово, повага і турбота.
Праля Пархомівського маєтку Харитоненків Завгородня пригадує, що на всі свята Віра Андріївна дарувала цукерки, печиво і навіть одяг для дітей. На Новий рік від неї надходили іграшки на ялинку і завжди вона наказувала, щоб у кожній оселі ставили для діток пухнасту красуню.
 Прибутки Харитоненки отримували мільйонні, тому не шкодували коштів на дрібниці для своїх робітників. Від того більшість з них була задоволена своїми господарями, хоча платня робітників цукрових заводів та економії була вже не така й висока - скажімо, на транспортуванні жому за місяць робітник отримував 7-12 карбованців. На них можна було придбати в ті часи добрі чоботи, кожуха та двох-трьох поросят. 
 У 1914-му році Харитоненкам належало 10 цукрових заводів, 60 мільйонів капіталу та 70 тисяч десятин землі. Побудувавши залізну дорогу від Сум до Бєлгорода, Павло Іванович стає її директором. На гербі роду Харитоненків з'являється гордий лозунг -
"Трудом возвышаюсь". 


Герб роду Харитоненко.

Та стан здоров'я з кожним днем все погіршувався. Із Сум він приїхав зовсім хворим у Наталівку, до дружини. Лікарі визнали відкриту форму туберкульозу. В останні дні життя у нього безперстанку йшла кров з горла. У церкві, збудованій ним же в садибі, було відправлено службу по померлому, а потім покійного кіньми відвезли до залізничної станції Гути. Сотні людей проводжали Харитоненка в останню путь. Очевидець, мешканець с. Губарівка Олександр Семенович Кисіль розповідає: "Похоронна процесія ростяглася по дорозі на декілька кілометрів. Жителі всіх навколишніх сіл прийшли востаннє помолитися за упокой свого доброго пана. Протягом усього шляху, за розпорядженням Віри Андріївни, сипалися квіти, гроші і цукерки. Мені було тоді тринадцять років і я добре пам'ятаю, що до моєї кишені потрапило близько карбованця, зо дві жмені цукерок. За ті гроші батько справив мені чоботи, в яких я ще й парубкував". На залізничній станції Губарівка труну небіжчика помістили на платформу, всипану квітами, й повезли до Сум.
 Віра Андріївна після смерті чоловіка взяла управління величезними багатствами на свої плечі. Та нестабільне становище в державі, революція і громадянська війна змусили Харитоненків залишити землі, заводи й маєтки новому режиму. 
 Син, Іван Павлович, у 1924-му році застрелився в Мюнхені, цим поховавши всі надії на відродження добрих справ Харитоненків. Згодом померла й Віра Андріївна.
 


В 1996-му році пам'ятник Харитоненку-старшому, виконаний по езкізам столітньої давності, знову повернувся на своє законне місце.

...Минуло з тих пір чимало літ, а на Сумщині, можливо й в Самотоївці, люди довго будуть пам'ятати добрих господарів Харитоненків, які збагатили наш край розквітом цукрового виробництва, культурою і благодійним ставленням до людини.   

 
 
В нарисі використані матеріали Вікіпедії, книги "Вулицями старого міста", Сумських, Харківських та Краснокутського інтернет-сайтів. 

 О.Десятниченко, серпень 2008р.

Сьогодні сайт відвідало - 41 посетителей
=> Тебе нужна собственная страница в интернете? Тогда нажимай сюда! <=