Самотоевка в сети Internet

- Після 1943р

Самотоївка у повоєнний час.

 

Рання осінь 1943 р. Зовсім недавно повернулися на батьківщину евакуйовані мешканці Самотоївки і відразу ж прийнялися за відбудову життєвого простору - адже до зими вже зовсім близько. Дуже постраждало від боїв село Глибне - більша частина будівель зруйнована і спалена. В колгоспі «Серп» створили будівельну бригаду з семи чоловік, яка капітально відремонтувала зерносховище і колгоспний клуб, приготувала приміщення для тваринницької ферми та завершила ремонт Глибнянської неповної середньої школи, підремонтувала 4 хати для родин військовослужбовців. Цитата з Московської газети: «Некоторые сёла, как, например, Успенка и Глыбное Краснопольского района и многие другие, уничтоженные почти целиком, сейчас уже в значительной части восстановлены. Для ускорения строительства везде организованы бригады плотников, каменщиков, столяров и прочих. Колхозники активно учавствуют в строительстве, охотно оказывают помощь друг другу...»

Восени 1943 р. у Самотоївці була створена перша теслярська бригада, яку очолив шістдесятирічний колгоспник Боронос Данило Пилипович. Почали відбудовувати хати, господарські споруди. Навесні знову вийшли в поле, засіяли яриною більше землі. Робота йшла вже швидше і веселіше - за зиму самотоївські колгоспи зміцніли; держава, сусідні господарства допомогли реманентом, живим тяглом. Всі три колгоспи виконали норми поставки продовольства фронту. У 1944 р. освоїли тільки 50 відсотків посівних площ, повністю землі сільськогосподарського призначення стали оброблятись на початку 1950-х рр. Дедалі збільшувався обсяг будівельних і ремонтних робіт. У 1944 р. в селі відбудували лікарню, клуб, лазню. Станом на травень 1946 р. у Самотоївці нараховувалось 763 двори, десятьом колгоспникам правління колгоспу «Велетень» цього року збудувало нові хати. Всього ж по колгоспу після війни збудовано 29 хат і 66 відремонтовано; в колгоспі «Правда» збудували 50 нових хат. У цьому ж році дерев'яне приміщення старої церковно-парафіяльної школи, де до війни знаходився сільський клуб, розібрали на колоди, які у Краснопіллі використали для будівництва дитячого відділення лікарні. На цей час у селі діяла кравецька промартіль «Вперед», перевиконуючи місячний робітничий план на 125 відсотків. Головами Самотоївської сільради у 1943-1946 рр. були: Власенко Іван Степанович, Пендюшенко Іван Іванович та Ємельянов Євгеній Костянтинович. Секретарями сільради працювали Мороз Єгор Костянтинович та Перерва Олександр Прокопович.   
   
 
Самотоївка, центр села. На задньому плані – напівзруйнований Миколаївський храм. Фото 1946 р.  

   
До загальних господарських негараздів відбудовчого періоду додалися неврожаї 1945 р. та 1946 р. Окрім того, як і в 1932-1933 рр., оголосили хлібозаготівлю. Також неймовірними податками обклали все, що було у власному господарстві самих колгоспників: кожна сотка городу, фруктові дерева, худоба. Так, з кожної корови селянин мав здати державі безоплатно 900 літрів молока на рік, шкіру та 32 кг м’яса, зі свині – 18 кг м’яса та шкіру, з кролиці – 12 кг м’яса та 4 кролячі шкірки. Трагедія Голодомору могла б повторитися, якби у березні 1947 р. селянству не надійшла допомога від держави, та й рік цей видався врожайним. Отже, зимою 1946-1947 рр. селяни хоча й дуже недоїдали, та відомостей про померлих від голоду не маємо.

У 1947 р. з усіх городів, ярів, лісових масивів навколо Самотоївки зібрали останки 227 загиблих при визволенні села солдат та офіцерів. У парку викопали три великі братські могили, де і поховали.

З незапам'ятних часів дорога з Сум до Краснопілля через Самотоївку не мала твердого покриття; як говорять зараз - то не дорога, а напрямок. Після відбудови залізниці, у 1948 р. прийшла черга і до неї. У центрі села до цього часу головною вулицею була Лопандівка і весь транспорт рухався саме нею. Тепер же дорогу вирівняли – з’єднали між собою вулиці Каліївка та Западня, намостивши землею з відрогів яру насип. Аналогічно засипали й інші, більш мілкі ярки, через які проходила траса. З кам'яної «харитоновської» дороги, від самого Грязного і до кладовища в Самотоївці, виколупали каміння і застосували його в будівництві мостиків через рівчаки.

У 1943 р. відновив свою роботу і фельдшерсько-акушерський пункт, завідуючою якого спочатку була Левченко Прасковія Петрівна, за нею - Сумцова Марія Григорівна. А, на початку 1950-х рр., запрацювала й повноцінна лікарня зі стаціонаром, головними лікарями якої послідовно були: Крючко Федот Васильович, Крючко Поліна Іванівна, Пальцева Софія Львівна, Корецький Веніамін Михайлович, Величко Олена Володимирівна та Жукова Тамара Олександрівна. Все ж, у 1961 р. лікарню знову реорганізували в амбулаторію, де завідуючими працювали Черняєва Олександра Олексіївна, Вовк Катерина Михайлівна та Вєтвицький Юрій Іванович. Родильне відділення при ній залишалось до середини 1970-х рр. і багато самотоївців вперше побачили світ саме там, у колишньому будиночку «куркуля» Парасочки, стіни якого, після доброго ремонту, слугують людям у якості житла і в наш час.

Заняття в школі відновилися 1 вересня 1943 р. У двоповерховому приміщенні був зруйнований дах і відбитий північно-східний кут другого поверху. Тому навчання спочатку проводилось у пристосованих приміщеннях - тих же «Парасочкиних хатах», «у Солони» та інших будівлях у центрі села. В 1953 р. основне приміщення, нарешті, відбудували і Самотоївська семирічка стала середньою школою. Директорами школи після війни були: Гелих Феня Григорович (1944-1946 рр.), Степанко Анастасія Іванівна (1946-1952 рр.), Бакро Василь Єгорович (1952-1957 рр.)

У 1949 р. Сталін своєю промовою зобов'язав насадити лісові насадження для захисту чорноземів від вимивання да видування грунту. Завдання вимагало мати велику кількість посівного матеріалу. Піонери Глибнянської школи відзвітували керівнику України Хрущову, що зібрали 4500 кг жолудів і взяли на себе зобов'язання зібрати ще 3500 кг цього насіння, дякуючи чому в наш час вся Краснопільщина та сусідні райони засаджені дубовими посадками навколо ярів, захисними смугами в полях. З 1950 р. на плантаціях у великій кількості з’являється лютий ворог цукрових буряків – довгоносик. Спершу жуків збирали вручну - у колгоспі «Правда»  - 17 кілограмів за сезон. Потім спробували застосувати птахів - у тій же «Правді», на поле для боротьби зі шкідником з птахоферми вивозили до 160 курей. У 1952 р. вперше на городах помічена нова незвична комаха - колорадський жук. Хто знаходив жука, поміщав його до коробочки з-під сірників, – як диковинку, щоб показати друзям. Згодом оголосили карантин - обов’язковому обстеженню на виявлення жука підлягали всі посіви картоплі, томатів і синіх баклажанів у колгоспах, радгоспах, присадибних ділянках колгоспників. Кожний громадянин мусив оглянути свій город; усе виявлене, схоже на жука, його личинку чи яйцекладку негайно здати бригадиру і відмітити той кущ, де знайдено комах. До прибуття карантинного інспектора на ділянку ходити заборонялося, доки той не переконається, що шкідників не залишилось.

30 січня 1951 р. провели укрупнення (об'єднання) колективних господарств в одне, яке отримало назву - імені газети «Правда». В цьому ж році болотисту річечку в яру Баксар перегородили дамбою, завдяки чому самотоївці отримали Токарівський ставок. На початку літа 1952 р. при залізничній станції Корчаківка починається спорудження нового зернового складу ємністю в 3200 тонн – однієї з будівель державного хлібоприймального підприємства мережі «Заготзерно».

В цьому ж році в Самотоївці збудували одноповерхове приміщення сільського клубу, більш схоже на довгий сарай. Завідуючим клубом працював Н.Левченко, лікар медпункту В.Корецький організував у ньому шаховий гурток, також працював гурток крою та шиття, який відвідувало близько 40 колгоспниць. У 1953 р. напівзруйнований Миколаївський храм розібрали на цеглу, з якої в Самотоївці побудували приміщення електростанції, в Думівці – тваринницьку ферму. З цього часу в помешканнях самотоївців засвітилася «лампочка Ілліча». Електрику від парової електростанції подавали, коли починало темніти, та вимикали близько 23 години. Пізніше, замість парового двигуна встановили дизель, після чого дозволялося вже мати вдома електричних споживачів більше, ніж одну лампочку – наприклад, радіоприймача чи, шик моди – радіолу. У 1958 р. колгосп придбав та встановив електромлина вартістю 13 000 крб., яким колгоспники стали молоти злакові культури на борошно. До централізованої мережі електропостачання ж Самотоївка була підключена лише в 1964 р. В 1950-ті рр. до села прийшло дротове радіо, перший телевізор з'явився в середині 1960-х рр. на Западні у Косаря. 

У 1953 р. до братської могили, що в центрі Самотоївки, перевезли останки ще 79 солдат, могили яких були знайдені біля Думівки, у Глибному та в самотоївському «казьонному» лісі. У 1957 р., увіковічуючи пам'ять про загиблих воїнів, встановили скульптурний пам’ятник скорботного воїна. В 1954 р. становище з дорогами, нарешті, покращилось - від залізничної станції одна за другою пішли вантажівки з камінням, яким вимостили бруківку центральним шосе через село. Восени 1954 р. за надпланову здачу державі м'яса та овочів колгосп ім. газети "Правда" одержав автомашину "Побєда" та дві вантажівки.  

В 1957 р. Самотоївська середня школа-десятирічка випустила перший випуск – 53 учні. Кожного з класів у школі було по два – «А» та «Б», у них – до 40 учнів. У цьому ж році при Самотоївській середній школі (в будинку колишнього куркуля Солони) відкрили деревообробну майстерню, де працювали учні 5-7 класів. В першу чергу вони зробили будку для своєї метеорологічної станції, змайстрували сани, також відремонтували наочне приладдя, стільці та інший шкільний інвентар. Керував роботою майстерні Осадчий В.А. 19 квітня 1959 р. висадили і шкільний сад, який простояв до 2013 р. Навчання з 1953 р. і до самого 1978 р. проводились у дві зміни: 1-6 класи навчались з 8-00 до 13-30, 7-10 класи ходили до школи з 14-00 до 19-30. Була ще й вечірня школа - хто раніше закінчив тільки вісім класів, вечорами міг набути повну середню освіту. Директори школи: Роєнко Петро Денисович (1957-1962 рр.), Веремієнко Микола Андрійович (1962-1974 рр.), Денисенко Іван Антонович (1974-1997 рр.), Кравченко Тетяна Іванівна (з 1997 р.) 


Фрагмент карти 1960-х років
   

Колгоспникам заборонялося видавати паспорти, в результаті чого вони були «невиїзними», фактично – закріпаченими за своїм колгоспом. Працювали, як і до війни, «на трудодні», за них отримували мізерну оплату, більшу частину якої видавали натуральним продуктом з колгоспної комори. Селяни, у пошуках кращого життя, знайшли вихід і з цієї ситуації. Країна розбудовувалась, гостро потребувала молодих кадрів на фабриках, заводах, новобудовах. Після закінчення 7 класів випускники, щоб не залишитися у колгоспі, намагалися вступити до закладів фабрично-заводського чи ремісничого навчання. Так можна було отримати паспорт та направлення до металургійної, вугільної, деревообробної, торфодобувної чи будівельної галузі народного господарства. Окрім непоганої зарплатні, робітники часто безоплатно отримували квартири. Почався значний відтік населення з села до міста, тенденція зберігалася до середини 1990-х рр. Багато самотоївців осіли в Донбасі та Краснодарському краї, Середній Азії та Казахстані, на Крайній Півночі та Далекому Сході, в найближчих містах – Сумах та Харкові. Наприкінці 1960-х рр. поблизу хутора Піски вівся промисловий видобуток піску, - його возили солдати. На місці промислу залишився кар’єр, який заріс самосівом різних дерев. Солдат та студентів з міста командирували восени і для допомоги колгоспу збирати врожай. Головами Самотоївської сільської ради цього часу були: Токар Павло Карпович (1946-1949 рр.), Сумцов Микола Григорович (1949-1950 рр.), Петренко Іван Сидорович (1950-1954 рр.), Ганотченко Григорій Михайлович (1955-1957 рр.), Росохатський Михайло Андрійович (1957-1970 рр.) Беззмінним секретарем сільської ради з 1947 р. і до 1983 р. працював голова ветеранської організації Лопандя Андрій Петрович.

У 1959 р. відкрилося нове приміщення відділку зв’язку (пошта). Старе знаходилось на місці сучасної автобусної зупинки в центрі села. До речі, пошта – єдина споруда в будь-якому населеному пункті, нове приміщення якої не можна зводити далеко від старого. Викликане це тим, що офіційна відстань між сусідніми селами чи містами вимірюється саме, як дистанція від пошти до пошти.

У 1961 р. колгоспом імені газети «Правда» на Лопандівці збудоване спеціальне приміщення для дитячого садка. Це - звичайний житловий будинок з верандою і двома кімнатами (нині – садиба Горенків), а у старому фруктовому саду працювала літня кухня та критий павільйон. Все обнесено дерев’яним парканом. Працювали тут жінки, котрі мали малолітніх дітей, або, з різних причин, не могли працювати на фермі чи в полі. Керувала садочком Рошевська Євдокія Микитівна. У 1970 р. під приміщення дитсадка перебудували колгоспну контору, де було відкрито дві групи та організовано цілодобове перебування дітей. В цей час в садочку почала працювати перша вихователька із спеціальною дошкільною освітою - випускниця Лебединського педучилища Чорномаз Віра Степанівна. Очолювала колектив Кравченко Любов Федорівна.

У 1971 р. на братській могилі встановили плити, виготовлені на Одеській художній фабриці. На них перераховані прізвища 287 солдат та офіцерів, що полягли в боях за визволення Самотоївки, Глибного, Думівки, Майського. Навколо по периметру змонтували стели з прізвищами 407 самотоївців, котрі не повернулися додому з фронтів Великої Вітчизняної. В цьому ж році закінчено будівництво нового двоповерхового будинку культури, розпочате в 1967 р. Для нього придбали нову широкоекранну кіноустановку «КПТ-7» вартістю 4800 карбованців; зала розрахована на 400 глядачів. Це дійсно був осередок культури на селі. Кінофільми демонструвались кожного дня, окрім понеділка. Не рідко по два, а то й по три сеанси в день. Квиток на дитячий сеанс коштував 10 копійок, на дорослий – 30, мультфільми діти могли переглянути за п’ятачок. Частими гостями були гастролери з концертами, артисти цирку, лялькові театри. Та й самі самотоївці готували концерти на кожне свято. Великою популярністю не тільки в селі, а й у мешканців всього району, користувався вокально-інструментальний ансамбль «Край» Самотоївського будинку культури. Його запрошували не тільки на всі концерти, а й на особисті домашні свята - весілля, проводи до армії. Танці майже кожної суботи проводилися обов’язково в супроводі ансамблю. Працювала сільська бібліотека с великим фондом літератури, що займала майже весь другий поверх будинку культури. Для молоді села Думівка працював свій сільський клуб. Так, у 1980 р. там новою формою в організації проведення дозвілля стала дискотека, прем’єра якої відбулась 26 лютого. Нове приміщення сільського клубу відкрилося і в Глибному.

У лютому 1971 р. на околиці села Самотоївка, де розкинулося поле городньої бригади колгоспу імені газети «Правда», почалося спорудження консервного заводу. Кошторисна вартість будівництва, яке проводить колгосп, дорівнювало 670 000 карбованців. Згодом це підприємство («Засол» - як його називали у селі) було передано до мережі споживчої кооперації, як і новий продовольчий магазин у центрі Самотоївки, розрахований на три робочих місця. Він працює за новими прогресивними формами торгівлі – на самообслуговуванні. Магазин також збудовано силами колгоспу у 1975 р. на кошти споживчої кооперації. Наслідуючи традиції колишньої промислової Гречанівки, навколо станції Корчаківка утворилася зона промислового виробництва: хлібоприймальне підприємство, консервний завод, асфальтний завод, нижній склад Краснопільського держлісгоспу, відділки «Сільгоспхімії» та «Сільгосптехніки». В 1975 р. дерев’яне приміщення Самотоївської сільської ради було замінено на цегляне. В 1977 р. перестав існувати хутір Ігнатушине, а на Воропаї залишалося жити ще три людини. На початку 1970-х рр. в оселях самотоївців з'явилася альтернатива традиційному твердому паливу та керосину - газ у балонах. Станом на 1971 р., вже більше сотні самотоївських родин замовляють балони з газом, який розвозить селом колгоспний автомобіль. Далі головами сільської ради працювали: Чупрун Михайло Іванович (1971-1976 рр.), Коваленко Володимир Миколайович (1976-1984 рр.), Горовий Олександр Дмитрович.  


Остання вціліла хатинка на хуторі Воропай. Фото початку ХХІ ст.
 
Колгосп імені газети «Правда», завдяки своєму керівнику Забарі Миколі Григоровичу, новатору колгоспної справи, у 1970-1980-х
рр. піднявся до передового не тільки в районі - ознайомитись з досвідом введення в сільське господарство колективного бригадного підряду навідувалися з усієї області, якщо не з усієї України. Першими в районі всі виробничі підрозділи господарства впровадили цехову структуру управління виробництвом. За колгоспом закріплено понад 5200 гектарів сільськогосподарських угідь, три чверті яких - орна земля. Чотири тракторних бригади, в розпорядженні яких 70 тракторів і майже три десятки комбайнів, всі необхідні знаряддя і механізми, достатня кількість транспортних засобів. Комбайнери та доярки отримували зарплатню більшу, ніж кваліфіковані робітники на заводах у місті. Для них колгосп майже безоплатно будував житло та надавав різні пільги. У селі для колгоспників та молодих спеціалістів соціальної сфери виросли нові добротні будинки на дві квартири по вулицях Ревівка та Куцівка, три двоповерхові будинки на Западні, шістнадцятиквартирний панельний будинок міського типу в центрі села, цілий ряд хат на вулиці Гора. В самому колгоспі швидко будувалися нові господарські приміщення, а на території між Самотоївкою та Грязним споруджено великий відгодівельний комплекс, на якому працювали 200 колгоспників, відгодовуючи більше 10 000 голів худоби. Впроваджувалась вся найновіша техніка та технології, заводились продуктивні породи великої рогатої худоби та нові сорти рослин - наприклад, люцерна. Зіграло це і злого жарту - так, у 1972 р. на самотоївських полях, вперше в Сумській області, виявлено таку шкідливу рослину, як амброзія полинолиста. Мабуть, завезли залізницею разом з насінням нових сортів пшениці – визначено, що розповсюдження почалося від станції Корчаківка. Цей карантинний бур'ян швидко розрісся по всьому півдні області (станом на 2008 р. його знаходять вже на загальній площі в 435 гектар), загрожуючи такому заповіднику, як Михайлівська цілина. За відмінну працю колгоспники отримували високі державні нагороди: ордени Леніна - Лебідь Катерина Дмитрівна, яка багато років працювала дояркою, телятниця Захарченко Катерина Микитівна; орденом Трудового Червоного Прапора відзначено водія Смоленка Михайла Григоровича; орденами «Знак Пошани» - механізатора Ошкодера Віктора Олексійовича, доярку Воронцову Олександру Миколаївну, завідуючого фермою Кононенка Івана Петровича. Серед кавалерів урядових нагород і механізатори Цибулько Михайло Вікторович, Комісар Микола Іванович, Сумцов Олександр Петрович, доярка Осадча Марія Миколаївна та інші. 


Фрагмент кілометрівки Генштабу 1982 р

 
У 1976 р. в Глибному було 223 двори з 704 мешканцями, у Думівці, в 94 дворах, проживало 283 жителі, в Самотоївці зареєстровано 1892 людини. Школа в ті роки стала другою домівкою для школярів. Майже в прямому значенні цього слова. З першого по шостий клас працювала продовжена навчальна група. Багатьом запам’ятався табір праці та відпочинку «Веселка» - цілий літній місяць семикласники та дев'ятикласники жили у школі: тут і спали, і їли, працювали в полі, ввечері - відпочивали. В 9 та 10 класі ще й на Миропілля до міжшкільного навчально-виробничого комбінату їздили навчатись: хлопці - на водіїв, трактористів та будівельників; дівчата - на швачок, доярок та продавців. При школі існували свої дослідні ділянки, фруктовий сад, власний трактор, кролеферма, фундатором якої був директор школи, Денисенко Іван Антонович – справжній ентузіаст шкільної справи.
Він народився 1937 р. у селі Тимофіївка. Закінчив Осоївську середню школу, Сумський державний педагогічний інститут, служив у лавах Радянської Армії. Педагогічну діяльність розпочав у Білоцерківському районі Київської області. Потім - робота у Тимофіївській восьмирічній школі. З 1968 р. працює в Самотоївській середній школі. У 1974 р. Іван Антонович очолив педагогічний колектив нашої школи. Відтоді він - досвідчений вихователь колективу, чуйний товариш, мудрий порадник і наставник. За сумлінну працю Іван Антонович був удостоєний звань "Відмінник освіти України", "Відмінник освіти СРСР", вчитель-методист.


Денисенко І.А. в кабінеті інформатики. Фото 1991 р
 
 Школярі двічі на рік збирали та здавали металобрухт, раз на рік – макулатуру. Кожної осені по декілька тижнів допомагали колгоспу збирати врожай. Влітку старшокласники намагалися на пару місяців влаштуватися на роботу у колгосп чи на промислові підприємства Корчаківки, щоб мати свої «кишенькові» гроші. Близько 25 років після війни діяла початкова школа на вулиці Куцівка, учні якої вливалися в колектив основної школи з 4 класу, а у 1965 р. шкільні будівлі поповнило нове приміщення початкової школи на 4 класи (зараз використовується, як лікарська амбулаторія). Навчалися у Самотоївській школі й діти з Глибного, Думівки, Воропая, Ігнатушиного. Довгий час ходили на навчання учні з Грязного та Чернеччини, де була тільки восьмирічка. Добра демографічна ситуація сприяла утворенню нових сімей - так, за перших півроку 1975 р. у селі розписалося 16 пар молодят.

12 грудня 1979 р. найвищою владою було прийнято рішення про ввід в Афганістан обмеженого контингенту радянських військ. Не обійшло стороною горе і нашу громаду. Скрипка Олег Владленович, 1964 р. н., уродженець села Чернеччина, останні два класи навчався у Самотоївській школі. 30 березня 1982 р. призваний до лав Радянської Армії, 20 квітня 1983 р. загинув у Афганістані. Авраменко Сергій Миколайович, 1964 р. н., уродженець Глибного, закінчив Глибнянську неповну школу, призваний 9 травня 1983 р., загинув 7 лютого 1985 р. Обоє посмертно нагороджені орденами Червоної Зірки. Поблизу Глибного та Чернеччини відмічені відповідними пам’ятними знаками іменні поля цих інтернаціоналістів. В жовтні 1979 р. біля школи, за ініціативою вчителя Лисенка І.П. висадили алею "Дружба" з білокорих берізок. На жаль, одна сторона цієї алеї була зкошена кролеводами, затоптана коровами; були спроби підсадити дерев знову, але в наш час прикрашає вул.Макаренка тільки один ряд цих берізок.

У 1980 р. над полями колгоспів району з’явилися літаки сільськогосподарської авіації. Вони допомагали трудівникам села проводити весняне підживлення, вносити засоби захисту рослин. У Самотоївці аеродром знаходився в кінці Крутого яру на Западні.

На початку 1980-х рр. зверху на кам'яну бруківку ліг асфальт, який освітлювався з вечора до ранку потужними лампами. Та й не тільки центральна траса - на всіх вулицях горіли ліхтарі, тільки не так густо. Вулиці Майдан та Каліївка з’єдналися «новою дорогою» - як її називають дотепер; шматочок «старої дороги» з бруківкою залишився нам на згадку про старі часи.

9 травня 1983 р. в урочищі Грузне відкрили величний пам’ятний знак «Багнет», споруджений в честь тих бійців, котрі в серпні 1943 р. прорвали міцну оборону ділянки Курської дуги в цій місцевості. Червону стрічку на урочистій церемонії перерізали Герой Радянського Союзу Огнєв І.М. та перший секретар райкому Комуністичної партії Пулінський М.П.

У 1984 р. футбольна команда «Колос» Самотоївського колгоспу імені газети «Правда» вперше стала переможцем чемпіонату району. Сама команда була створена у 1961 р., у 1979-1982 рр. займала друге місце у фінальній турнірній таблиці, у 1983 р. – бронзовий призер.


Футбольна команда "Колос". Фото 1990-х рр.  
  

У вересні 1984 р. станція Корчаківка стала свідком технічно-історичної події: Білгородсько-Сумською ділянкою залізниці пройшов, вперше с СРСР, потяг з 422 вагонів. Тягнули 5 тепловозів, загальна маса потягу становила 33 533 тони, а довжина - більше 7 кілометрів! У 1986 р. введено в дію нове двоповерхове приміщення дитячого садка на 90 місць та, недалеко від нього, центральної кочегарні, яка, по ідеї, повинна була подавати тепло як у самий дитячий садок, так і в лікарню та нову двоповерхову школу, що прийняла учнів 1 вересня 1988 р. Школу на 345 місць всього за один рік збудували Сумські ПМК-6, ПМК-32 та ПМК-533 при значній підтримці місцевого колгоспу, учнів та батьків. В одне з приміщень старої школи переїхала лікарська амбулаторія, а, в двоповерховій будівлі, відкрилася школа мистецтв. Тоді ж, з ініціативи директора школи, вирубали старий кленовий парк в центрі села та насадили новий.


На відкритті нової школи. 1 вересня 1988 р.
 

У 1989 р. сільською радою було прийняте рішення про перейменування всіх вулиць села на більш сучасний лад та пронумерувати будинки. При цьому допустилися деяких помилок. Так, по вулиці Калініна, що обєднала колишні вулиці Каліївка, Западня та Хутір в одну, нумерацію зробили від кінця села до його центру, коли повинно бути якраз навпаки. Не зовсім зрозуміло, чому у селі з’явилась вулиця Гагаріна (який зв'язок цієї людини з Самотоївкою?), а, скажімо, вулиці імені Героя Радянського Союзу Кононенка, уродженця села, – нема.

Самотоївка – ніби модель України у мініатюрі і всі процеси, що відбуваються в країні, у мікровиконанні повторюються й тут. Початок 1990-х рр. приніс селу ті ж зміни, що і всій країні. Спочатку, проголошену незалежність України та відмову від подальшого будівництва комуністичного суспільства зустріли, як у 1920-ті рр. нову економічну політику - свобода у виборі образу життя та можливість працювати тільки на себе окриляли, надихали будувати своїми руками вільне та перспективне майбутнє. Насправді ж це перетворилося на загибель самої основи добротного життя в СРСР другої половини ХХ ст. – планової економіки. Спроби створити кооперативи та власні фірми на селі практично не досягли успіху, весь «бізнес» скотився до простого та нехитрого «купи-продай». Так, наприклад, були спроби відкрити хлібопекарні, ковбасний та сирний цех, деревообробні артілі, олійниці, розважальні заклади. Кооперативний рух знайшов своїх прихильників навіть у стінах школи – на початку 1990-х рр. тут працював учнівський виробничий кооператив «Альфа», який допомагав готувати обіди для школярів, надавав селянам фото-послуги. Фактично ж, з усього «підприємництва» у Самотоївці, залишились тільки декілька приватних магазинів. Загинув зразковий колгосп - гордість району, - розтягли його матеріальні цінності, зруйнували ферми, механізаторські бригади, відгодівельний комплекс. Залишки розділили між новоутвореними фермерськими господарствами «Думівське», «Обрій» та «Урожай». На Корчаківці з великої промислової зони вижили тільки сама залізнична станція, хлібоприймальне підприємство та нижній склад лісгоспу і їх роботу не прирівняти до тієї, що була раніше. Закрилася школа мистецтв, декілька років не працював дитячий садок. Прийшло безробіття, навіть злидні, людям просто страшно глянути у вічі - всі злі, похмурі, ніякої впевненості в завтрашньому дні, здається, що скоро кінець світу, особливо - коли взимку світло в оселі подавали лише пізно вночі та на пару годин вдень. Росте смертність, скорочується народжуваність - у 1986 р. в селі мешкає 1761 осіб, а у 1995 р. - 1565. У квітні 1997 р., після 80-річної перерви, відновила свою діяльність Миколаївська церква, для якої виділили приміщення старого промтоварного магазину. Першим настоятелем храму став молодий ієромонах отець Митрофан. Самотоївськими сільськими головами у нелегкий час довелося бути Чорномазу Олексію Миколайовичу, Над’ярній Лідії Дмитрівні, Бабенку Віктору Васильовичу, Перерві Івану Миколайовичу.


Миколаївський храм с.Самотоївка. Фото початку ХХІ ст. 
  

Самотоївка, в порівнянні з іншими селами району, завжди була в дуже вигідному географічному положенні. Що б не робилося в області, районі - до Самотоївки приходило чи не в першу чергу. Так і з газом. Ще наприкінці 1980-х рр. планувалося вести газ на Краснопілля через Самотоївку. Не будемо вказувати причини, чому це не було втілено в життя – майбутні покоління ще дадуть неупереджену оцінку. До Краснопілля ж газ провели іншим шляхом, а Самотоївка на довге десятиліття залишилась відкинута до «кам'яного віку». Там, де газ повинен був з'явитися в першу чергу - з'явився лиш в останню - офіційне відкриття газопостачання до Самотоївки датується груднем 2005 р. Селяни самотужки створювали «вуличні» кооперативи, скидались коштами, приймали участь у роботах по підведенню газу до осель. Помпезно відкрити закінчення газифікації села, символічно запалити факел, прибули учасники засідання комісії Кабінету Міністрів України, яке проходило в Сумах. Очолював делегацію перший заступник голови міжвідомчої комісії Кабінету Міністрів України з питань впровадження

програми індивідуального житлового будівництва на селі, разом з ним - заступники голів обласних державних адміністрацій, голови фондів інвестування об’єктів соціальної сфери та промисловості з усіх областей України. У Глибному «голубий вогник» зявився тільки у 2013 р.

Слідом за газом прийшло й нове життя. Люди ніби попіднімали голови, почали добудовуватись, робити шикарні ремонти, облаштовувати домівки не тільки газом, а й власним водопроводом та каналізацією. До кого не завітаєш – «гламур» та й годі. Поступово налагодилися й інші галузі звичного сільського буття. Практично щезло безробіття - не працює тільки той, хто сам не хоче. Люди навчилися знаходити роботу, заробляти і виходить це досить непогано. Безпосередньо на землі, у фермерських господарствах працюють одиниці, як і ті, що шукають доброго заробітку за кордоном чи в інших регіонах країни. Всі ж інші намагаються влаштуватися працювати до промислових підприємств обласного центру, закладів медицини, освіти, торгівлі, державного управління, тощо. Тримати великі городи, худобу, багато птиці - немає дурнів.

Коли у людини все в порядку вдома, вона більше уваги та зусиль починає віддавати громаді. Гарним прикладом може служити облаштування кринички поблизу центра села у листопаді 2009 р. мешканцями навколишніх осель – головним чином, пенсіонерами. Джерело це відоме з давніх часів – про нього вже розповідалось, коли мова йшла про винокуріння. Чиста, прохолодна вода втамовувала спрагу людям у всі часи. Згадує Кравченко Іван Петрович, 1927 р.н.: «Влітку колгоспники багато працювали в полі. Завжди просили, щоб воду їм привозили саме з цього джерела, бо вона сили додає». Кучерявий Василь Костянтинович, 1931 р.н.: «Біля кринички стояв хрест, на якому висіла ікона Святого Миколая». Відновлена криничка користується популярністю не тільки в мешканців села, а й у подорожуючого люду. Аналогічні толоки проводилися по ліквідації стихійних смітників, окультуренню кладовищ, насадженню садів, облаштуванню для цивілізованого відпочинку центру села, стадіону, Токарівського ставка, тощо.

Станом на 2010 р. більшість самотоївців живе досить заможно: автомобілі, сучасна складна побутова техніка, дорогий одяг та прикраси; не шкодують коштів на харчування, освіту, відпочинок. Ціна на будинки в селі злетіла до небачених висот, від бажаючих купити добротну хату в Самотоївці відбою нема - багато переселяється сюди народу з навколишніх сел. Покращилась демографічна ситуація - якщо до 2010 р. у перший клас місцевої школи приводили по 10-12 дітей, то, після 2010 р., – по 20 і більше. Завдяки твердій позиції завідуючої дошкільним дитячим закладом «Колосок» Богданової Катерини Григорівни вдалося зберегти приміщення та відновити у ньому роботу цього закладу. Нині там працює три групи виховання по 20 дітей у кожній, а сам дитсадок на доброму рахунку не тільки в районі, а й в області. Зокрема, у 2011 р. колектив дитячого садка зайняв ІІІ місце у номінації «Сільський дошкільний навчальний заклад» в обласному конкурсі «Імідж дошкільного навчального закладу».

Самотоївську ЗОШ І-ІІІ ступенів очолює досвідчений педагог, чудовий організатор та принциповий продовжувач справи, розпочатої попереднім директором школи, Денисенком І.А. – Кравченко Тетяна Іванівна. Школа, в стінах якої навчається близько 200 учнів, неодноразово визнавалась кращим навчальним закладом району, а її вихованці є постійними призерами конкурсів, олімпіад, спортивних змагань та інших заходів районного та обласного масштабу.

Завдяки наполегливості голови села, Перерви Івана Миколайовича, Самотоївка тримається на високих сходинках у багатьох сферах життя, про що свідчать перемоги у різних конкурсах, змаганнях, проектах, щорічному Миропільському ярмарку. Наприклад, сам голова у 2012 р. посів почесне ІІ місце в обласному конкурсі на кращого службовця органів місцевого самоврядування, а село в 2010 р. зайняло ІІІ місце в обласному огляді-конкурсі на звання «Краще спортивне село». Наприкінці 2013 р. Самотоївка стала першим селом в Україні, на ганку будинку сільради якого замайорів прапор Євросоюзу…

Незважаючи на всі негаразди з допомогою медицині від держави, виконує свою місію лікарська амбулаторія сімейного типу, головним лікарем якої довгі роки плідно працює Корінська Тетяна Степанівна. Об’єктам соціальної сфери сільської громади та особисто громадянам всебічно допомагають керівники місцевих фермерських господарств Чорномаз Олексій Миколайович та Моїсеєнко Олександр Миколайович.

Але, на жаль, є інша сторона медалі. Автоматизувавши побут та навчившись заробляти, люди вивільнили свій час. Добре, звичайно! Та тільки не завжди цей час йде на самовдосконалення, ріст культури, збагачення духовними цінностями. Більше - на влаштування стихійних п’янок, безцільний перегляд телепрограм чи комп’ютерні ігри, вечірні пригоди та розваги, що приводить молодь в ряди жертв сумнівних принад сучасного життя. Все ж, вірити в краще майбутнє села надихають його успіхи та досягнення окремих особистостей, здатність до самоорганізації громади та колективної праці. Маємо надію, що позитивні тенденції збережуться і кожен представник громади й надалі з гордістю нестиме звання самотоївця – мешканця села з такою багатою, цікавою та повчальною історією.

Сьогодні сайт відвідало - 15 посетителей
=> Тебе нужна собственная страница в интернете? Тогда нажимай сюда! <=