Самотоевка в сети Internet

- Кравченко 2

Чим далі від нас відходять часи останньої війни, тим більше ми шануємо людей, які пройшли її смертельно небезпечними шляхами. Зараз ветерани тієї війни – це найстарше наше покоління. Про одну таку людину й піде мова у цьому невеликому нарисі.

Кравченко Іван Петрович народився 6-го липня 1927-го року в Самотоївці. В чорні дні голодомору хоча і мав ще мало літ, та врізалися вони в пам'ять так, ніби це було тільки вчора. Сім'я була, як на той час, невелика - троє дітей народилося до голодомору та двоє - вже пізніше.  Батько працював у колгоспі конюхом, що й дало змогу всім вижити. "Одного разу", - згадує Іван Петрович, - "приніс батько повну рукавицю жому. Мати кинула його у воду, підсолила, зварила. Уплітали, аж за вухами тріщало, як найкращі ласощі, дуже хотілося добавки."

До війни встиг закінчити шість класів місцевої школи. У 1943-му, після визволення села, влада стала призивати до лав фронтовиків молодь, прийшла повістка й до Івана. Мати прибігла до сільради: "Куди забираєте! Йому ж тільки 16!" Та куди там, забрали. Добре, що хоч не потрапив до "піджаків", яких, не навчених, з голими руками кидали відразу на лінію фронту. Чимало таких безвусих хлопців, призваних з сусідніх областей Росії, полягло на Краснопільщині під Миропіллям, Великим Бобриком... Відвезли Івана далеко від дому - на Урал, де довелось засвоювати всі премудрості снайперської справи. А Червона Армія вже підходила до кордонів Німеччини, по гарнізону пішли чутки, що скоро туди всіх і кинуть. Завантажились до ешелону, та пішов він у зворотному напрямку, - ще далі на схід, в напрямку Японії, яка погрожувала розпочати бойові дії вже на території Радянського Союзу. Їхали, доки не закінчилися рейки - до Монголії. А далі - суховіюча пустеля, яку треба було подолати пішки. "Це були найважчі дні життя", - продовжує розповідати Іван Петрович, - "особливо важко довелось, як не дивно, не нам, слов'янам, а хлопцям з Кавказу та Середньої Азії, які, здавалося б, повинні бути звичні до такої спеки. Падали від обезводження, як мухи. Накривали тіла зверху плащ-палатками та й шли далі. Бувало, озирнешся, а позаду вже піщаний горб на тому місці - так швидко заносило піском". Далі визволяли Чженджоу, Порт-Артур та інші китайські міста. Навіть коли вже війна закінчилась, до самого 1952-го року довелось залишатися в Китаї, адже Японія так і не проголосила капітуляції, продовжувались постійні провокації. Додому повернувся в диковинній китайській військовій формі, з китайським посвідченням водія. На роботу вирішив влаштуватися до автоколони Грязнянського цукрового заводу. З допомогою товаришів відремонтував стареньку "полуторку", та ще й як - виконував на ній 200 відсотків від плану. Пізніше закінчив у Тростянці курси машиністів тепловозу і став возити солодкі корені до заводу вже потягом від Корчаківки. Разом з дружиною нажили двох дітей, п'ятьох онуків та шестеро правнуків.



Кравченко І.П. (в центрі) серед найближчих родичів.

6-го липня 2012-го року з 85-річним ювілеєм ветерана прийшли привітати голова села Перерва І.М., секретар сільради Цибулько Л.О., директор школи Кравченко Т.І., багато численні родичі, друзі, знайомі. Гості щиро бажали Івану Петровичу здоров
'я, щоб ще довгі роки міг насолоджуватися життям на втіху рідним, адже все інше в цієї людини давно й постійно є.

Сьогодні сайт відвідало - 39 посетителей
=> Тебе нужна собственная страница в интернете? Тогда нажимай сюда! <=