Самотоевка в сети Internet

- До 1660р

Найдавніші часи. Заснування Самотоївки.     

Звичайно ж, Самотоївка існувала не завжди. Так, 300 млн. р. тому на місці майбутнього села плескалося не глибоке, та дуже тепле море, більше схоже на величезне болото, поросле височенними древніми папоротями та хвощами. Ближче до південного берега цього гігантського болота дерев було так багато, що, відмираючи та падаючи на його дно, вони утворили цілі пласти з такого лісу. За мільйони років деревина закам'яніла і тепер шахтарі з Донбасу видобувають її, як вугілля. Тепле море було тісно заселене древніми молюсками, земноводними та іншими напіврибами, котрі, відмираючи, утворили на дні водоймища резервуари нафти, - тепер її викачуть поблизу Охтирки. Пращури восьминогів теж встигли закам'яніти і їх залишки - «чортові пальці» - можна знайти й зараз навіть просто в себе на городі. Отже, динозаври самотоївську землю не топтали, – лише плавали тут чи пролітали. Близько 150 млн. р. тому, в результаті геологічної активності, дно піднялося, вода відступила, почали формуватися більш звичні нам обриси рельєфу. Остаточно материкова платформа зайняла своє місце близько 20 млн. років тому.

Людина ж вперше ступила на ці землі зовсім недовно - 15 тис. р. тому, по закінченні останнього льодовикового періоду. Первісні люди епохи пізнього палеоліту та раннього неоліту полювали на мамонтів, збирали дари природи, займались примітивним землеробством. Якихось помітних поселень того часу, як і наступного бронзового віку, на території нинішньої Самотоївки поки що не знайдено. А от в епоху залізного віку (останні століття до нашої ери) племена залишили від себе згадку – у Краснопіллі «был найден стальной меч длиною 10 вершков». Це вже скіфи-землероби, поселення яких входили до складу могутньої держави – Великої Скіфії. Поселення раннього залізного віку було і на західній околиці теперішнього села Глибне. Докази господарювання скіфів на території сучасної Самотоївки можна знайти безпосередньо на луках, полях та в лісах поблизу неї – наприклад, у вигляді накінечників стріл. У долині річки Сироватки на початку нашої ери, послідовно змінюючи один одного, існували невеликі поселення черняхівської, пеньковської, роменської культур.


Накінечник скіфської стріли, знайдений біля Самотоївки. Олов'яниста бронза, V-II ст. до н.е.  
    

Ближче до Х ст. їх усіх витіснило плем'я сіверян. У ІХ-ХІІІ ст. сучасні самотоївські землі входили до складу Новгород-Сіверського та Переяславського князівств великої європейської держави слов’ян – Київської Русі. Якщо вийти на луки за селом, то в поле зору неодмінно потрапить невисокий пагорб на північному березі Сироватки напроти Западні. З півдня пагорб відрізаний від колишніх заболочених лук цією річкою, яка в ті часи мала назву «Сага».  З лісу, з урочища Воропай, каламутною канавкою через урочище Яковенкове неспішно протікає та впадає в Сагу невеличка річечка з невідомою назвою, оточуючи пагорб з півночі і заходу. На схід від пагорба простягалися, на скільки охопить око, небезпечні болота. Якраз такі місця і облюбовували древні словяни для своїх городищ. При ближчому знайомстві помітно, що від пагорба йде деяке підвищення в бік тієї самої маленької безіменної річечки. Відразу в уяві вимальовується картина: городище сіверян на пагорбі, оточене з усіх боків, як острів, непрохідними перешкодами, а заїзд до нього – з заходу, місточком через річечку, шляхом на підвищенні. На пагорбі дотепер не важко знайти уламки кераміки, поблизу городища «чорні археологи» підняли з глибин бойову сокиру русичів та інші знахідки, що свідчать про існування древньослов’янського поселення у цьому місці. Десь досить близько на південь від городища проходив Лосицький шлях, яким князь Ігор вів свої дружини на половців. Дослідники прикидають, що Псел полки перетинали поблизу місця, де Сироватка впадає до нього. Тут же пролягав і Ромодановський торговий шлях.

Життя сіверян не було спокійним – населення регулярно страждало від набігів печенігів, половців та інших кочівників. А, в жовтні 1239 р., всезмітаючою лавиною через наш край прокотилась монголо-татарська орда. Після монголів майже три століття величезні простори більше пустували, ніж були заселені, за що і отримали назву «дикого поля» - земля сучасної південної Сумщини була його північною околицею. Умовно-адміністративно ця земля наприкінці XIV ст. входила до складу улусу Бек-Ярика, до 90-х років XV ст. – «тьмы» Яголдая Сарайовича. Вперше Литва спробувала привласнити верхів’я Псла влітку 1362 р., під час походу на Коршів, та вдалося втілити цю мрію тільки, коли татарський князь Тохтамиш на початку XVI ст. передав тюркські володіння литовському князю Вітовту. Про події литовського періоду в нашій місцевості відомостей обмаль. Відомо, що на Пслі у цей час знаходились Берлицьке, Липецьке та Сумине городища Биринської волості Путивльщини, підпорядкованої Великому Князівству Литовському, пізніше – Речі Посполитій. Татари, мешкаючи в Криму та північному Причорноморї, регулярно навідувались на колись повойовані землі для грабунку місцевого населення. Влітку жарке сонце безжалісно випалювало південні степи, татарам-скотарям потрібні ж були надійні пасовища для відгодівлі своїх величезних табунів коней. Безкрайні простори «дикого поля» якнайкраще відповідали таким вимогам. Татари на все літо приганяли коней і худобу на береги Псла та Ворскли, на зиму знову поверталися з ними до Криму. Від татар-скотарів самотоївцям і дістались у спадок два топоніми: яр Баксар та вулиця Майдан. В перекладі з тюркської мови «майдан» - це площа, рівнина, відкрите місце на підвищенні. «Бак сар» - вершина (початок, витік) чогось великого (головного, основного), в нашому випадку – початок великого яру. Як бачимо - назви добре характеризують відповідні ділянки місцевості. Та й сама річка Сироватка в ті часи мала назву «Суровіца»; «су», в перекладі з тюркського, – вода. Звідси ж: Суми, Сула, Суджа та інші топоніми.  
На північ від «дикого поля» розвивалось молоде Московське царство, котре мало намір розширити свої володіння на південь, взяти під контроль багатющі простори. Одночасно у західній та центральній частині території сучасної України склалися умови, що підштовхували населення зніматися з давно обжитих місць і переселятися на схід. У наслідок, на землях, що зараз входять до складу південної Сумщини, зіткнулися два колонізаційних потоки – московці та «черкаси» (так у Московії називали українців). Звичайно, заселення українцями простору «дикого поля» спочатку мало задовольняло Московську державу. Розгорнулося майже столітнє козацько-московське протистояння за контроль над цими землями (детальніше про розвиток подій можна почитати в окремому нарисі).

У відповідь на дії «черкас» московці з 1635 р. починають будівництво «Белгородской засечной черты», метою якої було захистити захоплені землі «дикого поля» від козаків і, попутно, - від татар. Краснопілля, побудоване «боярськими дітьми» під керівництвом Івана Краснопільського близько 1642 р., якраз і було однією з острог-фортець нової лінії оборони.


Герб роду засновника Краснопілля.

Будівництво фортифікаційних споруд мало вплинуло на українську колонізацію і «черкаські» хутори, слободи росли по всій півночі «дикого поля», ніби гриби після дощу.
Як правило, групи переселенців з Надніпрянщини приводили осадчі козаки, та багато було і дрібних поселень, коли дві-три сім'ї без будь-яких грамот ставили хутір десь на березі річки. Якщо місце було вдале - так і залишалися там жити, якщо ні - збирали своє збіжжя та й вирушали далі шукати кращої долі... Самотоївка якраз і належить до таких самопоселень - ніякої грамоти на заселення цієї землі ніхто не видавав і лише ближче до кінця XVII ст., під час більш масових переселень, сюди почали прибувати сім'ї згідно організованого розселення.  

Московці, розуміючи, що їм не встояти проти такого руху, дещо змінили тактику у відношенні до українських переселенців. «Цар Олексій призвав із Задніпрянщини вільних українців для заселення сієї пустині і дав їм дозвіл займати землі й угоди по їх власній волі. Простор був безмірний і ніякої міри землям сих переселенців не було положено. Через се кожний заняв собі стільки землі і угод, скільки йому було потрібно». Іншими словами - замість того, щоб воювати з українцями, Москва почала сама запрошувати їх на поселення. Офіційно ж земля, на якій, в тому числі, знаходиться й сучасна Самотоївка, відійшла до Московської держави згідно межевого акту від 13 липня 1647 р. Місцевість, що включає частини нинішніх Сумської, Бєлгородської, Курської, Воронізької, Харківської та Донецької областей, в ті часи почали називати «Слобожанщиною». У 1654 р. на Слобожанщині проживало вже більше 80 000 жителів самої тільки чоловічої статі (жінки перепису населення тоді ще не підлягали). Після Переяславської угоди Слобідщина, яка знаходилась «між гетьманською булавою та двоголовим російським орлом», автоматично стає частиною Московського царства. На території колишнього «дикого поля» були утворені п'ять слобідських козачих полків, які, хоча й мали значну автономію, та, фактично, стали просто військовими округами Московщини. Столітній козацько-московський спір за контроль над північчю «дикого поля» територіально був виграний українцями, які заселили ці землі, та програний ними в юридично-адміністративному плані.  

Фрагмент карти Боплана, 1648 р., південно-зорієнтована (південь вгорі). Найстаріша карта, на якій зображено нашу місцевість, зокрема - річки Псел (Psizol) та Сироватка (Synwatica).       

Читачу ж, безумовно, перш за все, цікаво отримати відповіді на три питання: коли ж була заснована Самотоївка, ким вона була заснована і звідки село отримало таку назву. Відповім відразу - це найскладніші та найменше вивчені питання з її історії. До того ж – всі вони пов’язані одне з одним. Що ж, давайте спробуємо розібратись.

По даті заснування села все, з одного боку, досить просто, з іншого – досить складно. Якщо відкрити найвідоміше джерело, то ми дізнаємося, що Самотоївка була заснована «в конце XVII века», тобто, досить розпливчато - десь з 1675 р. по 1700 р. Аналогічні дані отримуємо і з іншого відомого джерела - «это одна из слобод Сумского полка не старого времени», що також наближує дату заснування села до кінця XVII ст. Комусь цього може бути досить, та тільки не вдумливому досліднику. Давайте візьмемо таке важливе джерело, як «Перепись слободских полков гвардии майора Хрущова 1732 года». Відповідно нього, в Самотоївці на цей час проживає 633 особи. В інших навколишніх селах приблизно такого ж ґатунку (Тимофіївка, Рясне, Покровка, Угроїди, Великий Бобрик), заснованих у середині XVII ст., проживає помітно менша кількість людей. Якщо взяти наступні переписи чи просто підрахунки кількості населення (1744, 1750, 1757, 1766, 1773, 1779 рр.) то динаміка росту зберігається – у Самотоївці мешканців весь час більше, ніж у вище згаданих селах. Це вже змушує задуматись над тим, що Самотоївка не може бути заснована пізніше, ніж будь-яке з цих сел, тобто вона теж заснована не пізніше середини XVII ст. Знову повертаємося до перепису 1732 р. – окрім кількості жителів, обліковці цікавились у старшого покоління і датою заснування відповідних населених пунктів, яка там вказана майже для всіх. Так, наприклад, про Краснопілля записано, що було засноване «лет 90 назад», тобто близько 1642 р. У колонці про Самотоївку подібний запис відсутній. Це наводить на думку, що у 1732 р. в Самотоївці вже не було такого мешканця, який би сам застав час, коли було засноване це село, або ж зміг би згадати бодай з розповіді своїх предків. Долучимо сюди ще й той факт, що більш-менш вагома писемна фіксація подій на новодолучених до Московського царства земель «дикого поля» починається десь з 1647 р., тобто з самого часу їх приєднання. Так ми поступово приходимо, що не можна відкидати і версію дати заснування Самотоївки відповідно легенди, яка передається з покоління в покоління. І дата ця така – 1625 р. Після приведених вище міркувань, вона не така вже й фантастична.


Експозиція етнографічної світлиці Самотоївської ЗОШ І-ІІІ ст.      
 

Так, згідно переказам, у 1625 р. перші переселенці-«черкаси», дещо збочивши зі Сагайдачного шляху в пошуках вдалого місця, колишні запорізькі козаки Бабич та Лопандя зупинили своїх коней на південному березі річки Сироватки. Ще зовсім недавно татари тут кожного літа випасали своїх коней, та тепер вже не ризикують надовго залишатись, мандруючи так далеко на північ. Місцевість відповідала вимогам переселенців: річка забезпечить водопій, на пагорбах між ярами можна поставити хутори та сіяти хліб, випасати худобу. А там, на північному березі Сироватки, за болотами, шумів ліс, де можна добре не тільки полювати, а й зховатися в лиху годину від поляка, московця чи татарина. На тому вирішили: Бабичі поставили хутір на захід від яру Баксар, Лопанді - на схід. Як тоді й водилося (від імені засновників) - західний хутір стали величати «Бабичівка», а східний – «Лопандівка». Справді – дві найстаріші вулиці й до сих пір, не зважаючи на перейменування у 1989 р. всіх вулиць села «на сучасний лад», історично звуться Бабичівка та Лопандівка. Прізвища ж Бабич та Лопандя не тільки зустрічаються у всіх, починаючи з найстаріших, переписах населення, а й одні з найбільше розповсюджених у Самотоївці дотепер. Такі ж прізвища не рідко зустрічаються і в переписах XVII ст. куренів війська Запорізького. Виникає питання: а чи можна встановити, де саме були поставлені ці два перших самотоївських двори? На перший погляд, завдання складне – Бабичівка довга вулиця, як можна дізнатися, звідки пішов її початок… Насправді, все простіше. Для життєдіяльності людині і домашнім тваринам потрібна питна вода. Щоб викопати колодязь, потрібно багато часу та зусиль. Тому, зазвичай, поселялися як можна ближче до природних джерел. Джерела – на дні яру. Відповідно, перша хата буде знаходитись на березі яру, поблизу витоку. На Бабичівці таке місце одне, приблизно посередині сучасної вулиці (щоправда, джерело давно пересохло і щезло). Лопандівка - взагалі вулиця, що оточує яр з усіх сторін і криничка на його дні відома всім. Зараз там бє декілька джерел, в старину ж, говорять, по всьому дні яру таких джерел було 72.


Вулиця Лопандівка (Макаренка). По ширині вулиці (відстань між рядами хат) видно, що це була широка центральна вулиця старої Самотоївки.  
 

Тепер про назву. Бабичівка, Лопандівка – зрозуміло, а де ж Самотоївка? Одна з поширених версій розповідає про якогось козака-розбійника Самотоя. В старі часи, коли татари навідувались грабувати Слобідщину, він зі своїм загоном чатував на них у засідці і відбирав награбоване. Документального ж підтвердження такій оповідці немає. Також немає жодної згадки про існування прізвищ чи прізвиськ Самотой, Самотоєв, Самотоєнко у нашій місцевості. Хоча взагалі, звичайно, такі прізвища існують. Досить можливо – завдяки і самій Самотоївці, - переселенці з Самотоївки могли надбати собі такі прізвища на нових місцях. Не результативні й спроби розкласти назву на корені слів інших мов, зокрема – тієї ж татарської. В деяких джерелах XVIII ст. Самотоївка згадується, як «Самотовка», «Самотаєвка», «Саматоєвка», що привело до тлумачення походження назви від слів «сам», «сама», «само» чи «самота». Це працює в бік версії про більш стару дату заснування села - «яке було само», тільки одне, перше, самотнє. Насправді ж – то просто помилки писарів, котрі могли записати назву села в залежності, як це вчулося від диктовки. Ще був такий варіант – «самотовк» - так в деяких регіонах України називають ковалів, - майстрів, котрі «самі товчуть».

Тепер - найцікавіша версія. Для цього доведеться вдатися до народної етимології. Як відомо, наші предки були набожні люди, християни. Крім того, ще з язичеських часів, поважались і народні традиції та обряди: Івана Купала, Зелена неділя, колядки, ворожіння... Як вже згадувалось, на північному березі Сироватки, до самого лісу, розкидалося величезне торфове болото. Днища ярів також, практично, більше були схожі на болота. За народними повір'ями, у болотах якраз і живе нечиста сила: водяний, біси, кікімори. Найстрашнішим же є чорт, але слово «чорт» на той час було на кшалт ненормативної лексики і промовити таке слово вголос («чортихнутися») - означало накликати на себе лихо. Так як слово «чорт» використовувати гріх, то, коли треба було вказати на нього, замість «чорт» говорили: «той, що з рогами», «сам той», або ж – «сам отой». Де можна «поселити» таку нечисту силу між козацьких хуторів? Якраз там, де вона завдає найбільше шкоди - в болотистій річечці яру Баксар, що розділяв хутори між собою. Лякали дітей – «не ходи туди, там сам отой живе». За річечкою закріпилося - Самотой, а хутори, розростаючись, набуваючи нових вулиць, злилися в «Самотоївську слободу». Як ми знаємо, багато населених пунктів Слобожанщини отримали свої імена від назв річок, на берегах яких були поставлені перші оселі.

Підсумуємо. Точна дата заснування Самотоївки не відома. Основна причина - недостатня писемна фіксація подій того часу або ж втрата таких внаслідок пожеж, війн та іншого лиха. Але, в будь-якому випадку, - ніяк не кінець XVII ст., а раніше. Прізвища перших поселенців -засновників села достеменно не відомі, та, досить вірогідно, що це справді Бабич та Лопандя. Те ж саме з назвою населеного пункту – жодна з версій не має чіткого підтвердження.

Деякі дослідники вбачають у назвах українських населених пунктів Самоткань, Самгородок, Самгородоцьке, Самгородівка, Самчики, Самчинці, Самолусківці та, звичайно ж, - Самотоївка, аланський корінь слова «камінь». Алани – кочові народи іранської групи (сармати), котрі на початку нашої ери пройшли від Персії до Атлантики, залишивши після себе безліч топонімів. Чи є в нашій місцевості якісь сліди перебування аланів? Так. Наприклад, поблизу села Рясного «чорні археологи» знайшли аланський меч. Якщо ж в ті часи алани дали назву, схожу на «Самотоївка», частині місцевості, - чи змогла б вона дійти до наших днів? Чому б і ні: від аланів до черняхів, від черняхів – до слов’ян, від слов’ян – татарам; татари, як вже говорилось – передали декілька топонімів українцям. Звичайно, такі умови виконаються, якщо в даній місцевості люди житимуть безперервно, інакше б назви просто забулись, загубились. Продовжуємо думку: якщо назва, схожа на «Самотоївка», зявилася на початку нашої ери, передалася через віки від попередників – наступним поселянам, то, тоді, це село має історію, що нараховує до 2000 років… Таке припущення пояснює і відсутність відомостей про хоча б приблизну дату заснування, і походження назви населеного пункту. Смілива гіпотеза, яка, як бачимо, все ж має право на існування.

Повертаємося до походження інших найстаріших назв. Як вже говорили - в документах середини XVII ст. річка Сироватка проходить, як "Суровіца". Ближче ж до початку XVIII ст. її вже величають як "Сировіца", Сироваткою ж вона стала зватись після середини XVIII ст. Слід зауважити, що річка тоді була не такою канавкою, якою ми її бачимо зараз. У ті часи - це досить повноводна артерія, козаки плавали по ній човнами, наштрикуючи вилами півтораметрових щук та сомів. У кожному з доброго десятка ярів, якими з півдня на північ порізане все сучасне село, малося джерело, що поповнювало Сироватку свіжою водою. Північний берег Сироватки фактично був схожий на одне величезне болото з досить великими сухими прогалинами-острівцями, південний берег ніс безліч невеликих озерець та заплав. Грунт у цій місцевості: на північ від Сироватки – наполовину піщаний, на південь від річки – родючий чорнозем. Навесні Сироватка створювала великий клопіт, розливаючись по всьому лузі, затоплюючи яри та підливаючи води і без того непрохідним болотам. А ще історики та географи відмічають, що саме в другій половині XVII ст. - на початку XVIII ст. всі річки на Слобожанщині стали стрімко мілішати. Причина: господарська діяльність переселенців, котрі почали масово вирубувати ліси, загачувати в ярах, на притоках річок, ставки. Сироватка - не виключення, стандартна «жертва» порушення природного плину життя віками врегульованої екосистеми. У 1961 р. русло річки було штучно змінено, - від чого вона отримала народну зневажливу назву - «Канава». Повністю ж «добили» річку на початку 1980-х рр., коли провели меліорацію.  
 
 
 Річка Сироватка біля Самотоївки, штучне русло. Сучасний вигляд.

 
У першій половині – середині XVII ст., коли на берегах Сироватки зявилися перші українські поселенці, жити на відкритій місцевості було досить небезпечно. Будь-коли могли набігти татарські розбійники, метою котрих був тільки грабунок та захоплення населення в полон для подальшого продажу. Перешкоджаючі цьому хуторяни безжалісно вбивались, хати підпалювались. Тому мешканцями перших самотоївських хуторів було прийняте рішення викорчувати частину лісу та розмістити там хутір для тимчасового проживання. Хутір «на корчах», от і назва йому – «Корчаківка» , який розмістився напроти сучасної Западні, північніше давньословянського городища. Тільки якась вістка з півдня про загін татар – самотоївці за річку, через болото, в ліс. Сидять на Корчаківці з харчами та моляться, щоб хати їх на хуторах не попалили. Після того, як околиці земель Слобожанщини змістилися на південь, необхідність у цій схованці відпала. Знайшлися бажаючі поселитися на постійне проживання.

Про Майдан вже згадувалось – ця плоска пустка від Бабичівки до Баксару, дякуючи новим переселенцям, стала вулицею села. На протилежному березі яру Баксар, паралельно Лопандівці, простягнулася невелика вулиця Каліївка. Зараз ніхто не візьметься пояснити таку назву – можливо, це патронім. Або ж від слова «колія» - Коліївка. Зібрали урожай, а як його змолоти на борошно? Доки з населенням було не густо – мололи ручними млинками, пізніше - облаштовували вітряки. В місцях, де добре вітер віє – «на горі». Отже, Гора – вулиця, заселена володарями вітряків, які ставили оселі поблизу своїх млинів, розташована також паралельно Лопандівці, на підвищенні. Від місця сполучення Бабичівки з Майданом вбік пішла вулиця, спочатку – дуже коротка, «куца» - Куцівка. Черезполосно з «черкасами» займали землі і московські «боярські діти», котрі розбудовували Краснопілля. Так, московит Гречаник (чи Гречаников) зайняв мисливсько-рибальські угіддя в місці, де невеличка річечка Кровиця впадала до Сироватки. Напевне, що Кровиця отримала свою назву від характеру протікання – легенько дзюрчала, мов кров з рани. Яр, по якому протікала ця річечка, розорали, та його колишнє місцезнаходження добре видно й зараз серед поля. Відповідно, землю Гречаника «черкаси» називали Гречаниківкою. 

Історичні назви самотоївських вулиць. Карта-схема.    

І ще один момент, якого ніяк не обминути. Коли людина помирає, її ховають за християнськими традиціями. Якщо зараз прийти на самотоївське кладовище, то можна пересвідчитись, що найстаріші могили датуються першою половиною ХХ ст. А де ж поховані наші предки, що жили 200 чи 300 років тому? Перші поховання знаходились на місці сучасного парку. Потім цвинтар розростався далі на південь, старі поховання заростали кущами, забувались, утворювався пустир. Поступово, до наших днів, кладовище вже й досягло Баксару. Ось так виглядала Самотоївка у найдавніші часи. 

Сьогодні сайт відвідало - 3 посетителей
=> Тебе нужна собственная страница в интернете? Тогда нажимай сюда! <=